Тато має так само доглядати дитину, як і мама: інтерв’ю про рівність у сім’ї до Дня батька

Кожну третю неділю червня світ відзначає День батька. Україна приєдналась до цього свята лише 2019-го року.

Батько для кожного з нас – це вихователь, захисник, вчитель і друг. На його допомогу діти можуть розраховувати завжди. А теплі згадки про батька залишаються з нами на все життя й дарують підтримку

– так пишуть про батька святкові листівки до його Дня. Але ж направду в сучасних українських сім’ях батьки рідко виконують свої функції з виховання й догляду дітей. Здебільшого всі обов’язки автоматично лягають на плечі матері, на батькові – матеріальне утримування. І це в найкращому випадку. Бо багато з нас тат своїх навіть не знають…

На честь Дня батька, що відбувся минулими вихідними, МЕТА вітає всіх батьків із профсвятом і розмірковує: які функції вони виконують сьогодні в Україні та які мають виконувати в суспільстві гендерної рівності. Ця тема є однією з центральних проблем сучасного фемінізму. Тож, своїми думками з нами поділилась феміністка й активістка Люся Богдан.

• Чому обов’язкова чоловіча мобілізація є одним із наслідків нерівномірного розподілу обов’язків у догляді за дітьми;
• як можна законодавчо урівняти права й обов’язки батьків;
• що таке (не)свідомий "репродуктивний страйк", який "убиває" народжуваність;
• та які злочини вчиняє ГО "Батько має право"

– читайте далі.

Як ви оцінюєте сьогоднішню ситуацію в Україні з розподілом материнських і батьківських обов’язків?

Ситуація далека від ідеальної. Усе ще абсолютна більшість обов’язків у догляді за дитиною виконується жінками – матерями, яким нерідко допомагають бабусі. Нагодувати, організувати гігієнічні процедури, одягти чи проконтролювати цей процес, перед цим купити одяг, взуття та всі інші необхідні для дитини речі, попрати, відвідати лікаря, зробити потрібні щеплення, дати необхідні ліки, відповісти на безліч дитячих запитань, відвести і забрати з дитячого садка чи зі школи, допомогти зі шкільними домашніми завданнями, організувати, відвести і забрати з позашкільних занять, піти погуляти з дитиною, вирішити конфліктні ситуації з однокласниками і вчителями, організувати дитячі свята тощо.

І чоловіки вважають такий розподіл обов’язків абсолютно нормальним. Якщо чоловік хоча б піде погуляти з дитиною, поки жінка прибирає чи готує – він вже великий молодець, на якого "молитися треба". Хоча є чоловіки, які справді виконують батьківські обов’язки, а не просто числяться номінально батьком. Але це скоріше винятки.

І виходить, що виконання чоловіком обов’язків щодо догляду за дитиною – це виключно його добра воля. Захоче – буде доглядати, не захоче – не буде.

І таку ситуацію ми маємо не лише внаслідок гендерних стереотипів, через які догляд за дітьми вважається "жіночим" обов’язком, а й внаслідок того, що жінки менше зароблять (у 2021 році гендерний розрив зарплат в Україні становив 18,6 %). Тому жінки змушені миритись з несправедливим розподілом батьківських обов’язків. А навіть якщо жінка буде вимагати, щоб і чоловік щось робив – завжди можна саботувати задачу, тобто виконати її настільки неякісно (іноді навіть з ризиком для дитини, що особливо ефективно діє), щоб жінка наступного разу навіть не просила.

Війна суттєво впливає на цю ситуацію, на вашу думку?

Очевидно так. Адже попри те, що багато жінок пішли захищати Україну, іноді залишивши дітей на батька і бабусь з дідусями, усе ж значна більшість захисників – це чоловіки. Тож навіть якщо чоловік виконував якісь обов’язки, після його мобілізації все повністю лягає на жінку. Така ж ситуація буде у випадку, якщо чоловіка поки не мобілізували, але жінка з дітьми виїхала за кордон заради безпеки дітей.

Я не вважаю, що справедливо було б і щодо жінок застосовувати обов’язкову мобілізацію нарівні з чоловіками. Бо хоча в перспективі так і має бути, але зараз те, що обов’язковій мобілізації підлягають саме чоловіки – це не в останню чергу наслідок нерівномірного розподілу обов’язків у догляді за дітьми. Адже якщо чоловік не доглядав за дитиною від її народження, він навряд чи зможе якісно надати цей догляд просто завтра, коли дитині 5 чи 12 років. Тому спочатку треба досягти хоч якогось паритету в розподілі батьківських обов’язків між жінками і чоловіками, а потім вже піднімати питання обов’язкової мобілізації жінок.

Звісно, це не провина чоловіків, що вони змушені воювати, залишаючи партнерок з дітьми самих. Але ми маємо бути вдячними за захист України не лише тим, хто воює, а й жінкам, які доглядають самотужки дітей та немічних членів родини.

Які батьківські обов’язки, на ваш погляд, має виконувати чоловік щодо дитини в ідеалі, якщо відкинути навіть війну? Чи має це бути закріплено законодавчо, чи треба для цього змінювати Закони України?

Абсолютно всі. Від моменту народження дитини не повинно бути такого, що дитина вночі плаче, а чоловік просто йде в іншу кімнату і спить, бо то не його клопіт. Чи дві години не може поміняти дитині підгузок, і лише строчить матері дитини повідомлення, вимагаючи негайно прибути й зробити це. І батько має обрізати дитині нігті не тому, що мати попросила його це зробити, а тому що сам побачив, що це треба зробити. Це, до речі, реальні приклади з життя моєї знайомої, хоча не думаю, що вони когось сильно здивують.

Жінка повинна мати можливість наприклад поїхати у відрядження, і не перейматись, що через недбалий догляд дитина залишиться голодною або навіть захворіє. Загалом жінка повинна мати час на професійну діяльність і розвиток, на дозвілля і відпочинок.

Звісно, навряд чи можливо прописати законодавчо, що, наприклад, мати й батько мають поміняти однакову кількість підгузків протягом місяця чи року. Але що справді може допомогти, на мою думку – це законодавчо встановлений примусовий розподіл відпустки по догляду за дитиною між батьком і матір’ю, як у Швеції.

Адже жінки забезпечують догляд за дітьми найчастіше теж не тому, що це прописано законодавчо, а тому що не можуть інакше, бо люблять дітей і відчувають особисту за них відповідальність. І це така двостороння закономірність – турбота виростає з любові та прив’язаності, але любов і прив’язаність, у свою чергу, виростають з піклування.

Жінки часто відчувають любов і відповідальність від моменту народження, бо вони вже дуже сильно вклались у процесі виношування й народження. Якщо батько буде піклуватись про дитину від народження, він теж любитиме дитину, і надалі піклуватиметься вже не лише з обов’язку, а й з внутрішньої потреби. А не так, як зараз, коли чоловік, наприклад, розлучається з жінкою, і одночасно викреслює зі свого життя спільних дітей – адже він про них не піклувався, відповідно не має до них ніяких почуттів.

Хочу зазначити, що примусовий розподіл відпустки по догляду за дитиною – це не примус чоловіків до "декрету", звісно, можна щось реалізувати інакше, але у Швеції невикористана частина такої відпустки просто "згорає". Тобто це не примушування, а заохочення.

Чи є на цю тему інші погляди у фемінізмі загалом?

Звісно, є. Наприклад, культурний фемінізм говорить нам, що жінки нібито справді від природи більше схильні до піклування, і що материнство – це сила а не вразливість, натомість чоловіків треба усунути від виховання дітей, бо вони для них становлять небезпеку. Такі ідеї можуть звучати привабливо в ситуації, де жінка нічого не може змінити. Але я вважаю, що це консервування гендерної нерівності щодо батьківських обов’язків, самовтішання від безсилля, а не вихід.

Соціалістичний фемінізм базувався на тому, що догляд за дітьми треба усуспільнити, і таким чином розвантажити батьків. Що ж, справді, ясла, дитячі садки, літні дитячі табори справді дають можливість жінкам працювати й відпочивати. І ми в жодному разі не повинні від цього відмовлятись. Навпаки, вважаю, держава повинна створювати інфраструктуру максимально сприятливу для дітей і людей з дітьми. Адже діти – це справді наше майбутнє, яким би затертим не був цей вислів. Проте соціалістичний фемінізм не звільнив жінок, а лише забезпечив їхню залученість в економіку, але проблему залученості чоловіків у догляд за дітьми не вирішив. Хоча я знаю жінок, які на чоловіків вже й не сподіваються, а мріють про соціальних працівників і працівниць, які будуть приходити і підміняти матерів бодай на якийсь час.

А є, наприклад, феміністичний політичний рух чайлдфрі. Слово "політичний" тут означає, що жінки відмовляються від дітонародження не тому, що просто не хочуть мати дітей, а тому, що вважають наявну ситуацію категорично неприйнятною для того, щоб народжувати й ростити дитину. І це може стосуватися і фінансово-економічного становища жінки. І того факту, що жінка не може бути впевненою у тому, що батько дитини теж буде піклуватися про дитину нарівні з нею. Це, по суті, репродуктивний страйк:

Ми не будемо народжувати, поки не матимемо такі умови, у яких дітонародження не означатиме для жінки поставити хрест на своєму житті на багато років

Не обов’язково жінка саме так це формулює, свідомо підтримуючи репродуктивний страйк, але результат той самий – зниження народжуваності. Жінки або зовсім відмовляються від народження дітей, або обмежуються однією дитиною. Тож, якщо чоловіки хочуть, щоб жінки народжували від них дітей – їм варто переглянути свій підхід до батьківських обов’язків. І якщо суспільство зацікавлене у поліпшенні демографічної ситуації, воно має всіляко сприяти залученості татів у догляд за дітьми, а не відкупатись від жінок грошовими подачками.

Що фактично для вас би було показником ідеальної рівності прав жінок і чоловіків у сімейному житті в нашому суспільстві?

Для мене маркером реальної рівності була б статистика використання відпустки по догляду за дитиною: коли чоловіки брали б цю відпустку так само часто, як жінки, і на такий же термін.

А ще – статистика щодо того, з ким з батьків залишається проживати дитина після розлучення, коли діти будуть лишатись з батьком так само часто, як і з матір’ю. При цьому жінка не зазнаватиме суспільного осуду як "погана мати" і не перейматиметься безпекою дитини, а матиме впевненість, що тато попіклується про дитину не гірше, ніж це зробила б вона.

Проте тут я маю дві зауваги. Перша – вважаю, в Україні потрібно частіше застосовувати практику спільної опіки батька і матері, тобто з почерговим проживанням дитини за місцем проживання кожного з батьків за відповідним графіком. Бо інакше просто весь тягар догляду за дитиною фактично покладається на того з батьків, з ким лишається дитина. Такий підхід відповідає як міжнародним нормам, так і положенням національного законодавства. Але на практиці зараз навіть не знаю, чи цей підхід хоч іноді застосовується, адже він передбачає певний рівень свідомості і відповідальності обох батьків. Але на перспективу, вважаю, нам треба це обов’язково мати на увазі.

Друга заувага – дуже болісна проблема під назвою "Батько має право". Це громадська організація, яка допомагає батькам "повертати" своїх дітей – забирати їх у колишніх дружин після розлучення, використовуючи як маніпуляції з законом, так і відверто незаконні методи (такі, як викрадення дітей, наприклад, просто на вулиці чи з дитячого садка.) І метою таких дій є не бажання чоловіків піклуватися про дитину, а ненависть і помста колишнім дружинам, де дитина використовується як інструмент цієї помсти. Ця ганебна ситуація знущання над жінками й дітьми триває вже роками. При цьому поліція і суди нічим не можуть допомогти жінкам і їхнім дітям через прогалину в законодавстві – фактичне викрадення дитини батьком юридично не вважається злочином. Це обурлива ситуація, яка має бути негайно виправлена.