Чи закінчиться війна у 2025-му та які зміни відчутні на фронті: розповів командир мінометної батареї

Війна, як і будь-яка інша сфера життя, трансформується, постійно вигадуючи нові способи боротьби з ворогом та протидії йому. Війна в Україні не є виключенням. Те, що працювало за часів АТО та ООС, трансформувалося, змінюючи ситуацію на полі бою. Навіть ті інструменти, які працювали на початку повномасштабного вторгнення, продовжують втрачати свої можливості, віддаючи перевагу новим рішенням, як, наприклад, безпілотні або роботизовані системи.

Капітан та командир мінометної батареї 130 батальйону 241 ОБр Сил ТрО Владислав Пінчук щодня стикається з викликами, приймає рішення та шукає можливості для змін у війську й створення ефективної стратегії для адаптації до нових умов на полі бою. В ексклюзивному інтерв'ю для META.ua військовий розповів, як він разом з побратимами намагається залишатися на крок попереду ворога, як його довоєнний досвід допомагає у військовій справі та з якими труднощами він зіштовхується при командуванні підрозділом мінометної батареї.

• "Наступ на Суми – акція клікбейт-л*х на сьогодні запущена": головне з інтерв'ю Сирського

Деталі

– Як довоєнний досвід допомагає у військовій справі?

– Довоєнний досвід дійсно може допомогти у деяких аспектах. Раніше я був фотографом й власником фото- та відеопродакшн студії, і понад десять років займався створенням контенту. Тож завдяки цьому, у мене вже був досвід керування командою та я мав навички організації роботи колективу. Але станом на сьогодні, після трьох років повномасштабного вторгнення, я розумію, що це не було настільки важливим. Скоріше за все, це лише базові навички, які не можна порівняти з тими, що я здобув у війську, керуючи великим колективом у 40 та більше осіб.

До повномасштабного вторгення в основному я займався зйомкою репортажів, реклами, а пізніше – рекламних роликів, кліпів тощо. Тож зараз я почав використовувати свою медійність та збільшувати присутність у соцмережах. Вміння робити якісні знімки дуже допомагає поширювати інформацію про збори, особливо це було відчутно в перший рік повномасштабного вторгнення, коли всього було дуже мало і багато чого доводилось діставати своїми силами.

Мій досвід комунікації значно допомагав у поширенні зборів і залученні допомоги. Але якщо дивитися глобально, то військова справа і командирський досвід – це абсолютно нова професія, яку я здобув уже тут, на війні. І сподіваюся, що вона мені ще допоможе в цивільному житті після нашої перемоги.

– Як відбувається організація управління та які пріоритети виконання завдань на передовій?

– Організація управління та пріоритети виконання завдань на передовій мають дві основні цілі: перша — виконання бойового завдання, друга — збереження життя і здоров'я підлеглих. Якщо командири виконують завдання без належного планування, аби просто "відмітитися", це може призвести до великих втрат серед особового складу, хоча завдання може бути формально виконано.

З іншого боку, надмірне прагнення мінімізувати ризики для людей також не дасть ефективних результатів. Війна завжди пов'язана з ризиками. Підхід адекватного командира відрізняється від того, хто просто хоче виконати завдання будь-яким способом, аби справити враження на старше командування. Основна різниця — в умінні планувати та правильно оцінювати рівень забезпечення підрозділу.

Війна — це постійний прогрес і зміни. Наприклад, за останній рік з’явилася велика кількість FPV-дронів, яких раніше майже не було. Це змусило нас шукати способи протидії за допомогою РЕБ. Коли ми повернулися на фронт після відновлення, ми побачили, що FPV-дрони вже стали частиною бойових дій, і не мали жодної протидії, тому швидко шукали рішення.

Як командир мінометної батареї, моя задача — ефективно розставити засоби, щоб вони працювали, залишаючись непоміченими для ворога. Це потребує постійного аналізу географії, рельєфу і прийняття рішень, чи може особовий склад працювати в тому чи іншому місці. Планування, аналіз і правильне співвідношення ресурсів дозволяють зберегти життя людей.

– Які основні труднощі при командуванні підрозділом мінометної батареї в умовах активних бойових дій?

– Перш за все, треба розуміти, що міномети — це зброя, яка, умовно кажучи, є проміжною ланкою між піхотою та артилерією. Якщо перші працюють на передньому краї, фактично кажучи на “нулі”, то артилерія стоїть десь за 5-8 або навіть 10 кілометрів від лінії бойового зіткнення. У той час, як міномети стоять приблизно за кілометр від позицій піхоти.

Тому, важлива задача для командира — це спланувати бій і розставити свої засоби ураження так, аби до них одночасно і можливо було дістатися, і щоб вони залишилися цілі після виконання бойового завдання, і щоб їх взагалі не знищили, враховуючи, що при роботі мінометного розрахунку, він знаходиться у зоні ураження будь-яких БПЛА або ж FPV.

Спираючись на власний досвід, хочу зазначити — передусім потрібно розуміти, що будь-який артилерійський підрозділ напряму залежить від кількості боєприпасів, які йому постачають. На це дуже важко якось вплинути. Окрім використання трофейного озброєння, впливати на постачання боєприпасів майже неможливо. У 2022 році, під час постійних контрнаступальних дій, велика кількість трофейної техніки дозволяла впливати на ситуацію завдяки взаємодії із сусідніми підрозділами. Але війна змінюється, і зараз цього немає, що робить нас повністю залежними від постачання. В умовах виснажливих бойових дій боєприпасів часто не вистачає. Тому ми з побратимами змушені були переглянути підхід до їх використання, в тому числі й мінометів. Наша мета – виконувати завдання максимально ефективно, використовуючи якнайменше ресурсів.

Також великим викликом, з яким погодиться багато моїх побратимів з командирів, є робота з особовим складом. Наприклад, в основі формування нашого підрозділу – це люди-добровольці, які добралися до лав Збройних сил в перші дні повномасштабного вторгнення. І робота з ними дуже відрізняється від нового особового складу, який завершив, наприклад, лише навчальний центр і потребує подальшої адаптації. І тому, як і на початку, так і зараз, класична система вибудовування ієрархії підрозділів, яку ми бачимо, наприклад, в кіно, не працює. Ти не можеш просто віддавати накази, які тобі заманеться, і люди будуть їх виконувати. Це так не працює, адже кожен прийшов в підрозділ вже з певним життєвим досвідом, знаннями, результатами із цивільного життя. Тому, тут потрібно з людьми розмовляти, доводити фактами, бути компетентним, і лише тоді це буде працювати. Як бонус, то це звичайно те, що від таких людей багато ініціативи, що дає змогу делегувати велику кількість завдань, не займатись мікроменеджментом і бути спокійним, адже люди знають свою роботу.

Щоб зрозуміти рівень ризику для бійців і правильно організувати процеси, спочатку я багато їздив разом з підрозділом – тими ж маршрутами, на ті ж позиції, сидів у бліндажах і підвалах. Це дозволило мені на власному досвіді відчути небезпеку й усвідомити, які ризики варто врахувати. Якщо досвіду ще недостатньо, особиста участь – єдиний спосіб навчитися: бути не лише командиром, а й частиною групи, допомагати, привозити, забирати та виконувати бойові завдання разом. Це дає можливість краще розуміти, куди можна відправляти людей та що їм може загрожувати.

З постійних складнощів – це шалена втрата автотранспорту, як і через влучання, так і через жахливі дороги, яких фактично немає. Машини вмирають, вбиваються і постійно потребують обслуговування. І мені, як командиру, потрібно робити крім основних обовʼязків і зусилля в цьому напрямку, аби мій особовий склад мав необхідне забезпечення. Звісно, частина необхідного отримується від держави, власне, від командування, також допомагають волонтери, але цього, на жаль, не вистачає, що змушує відкривати збори самостійно або закривати потреби спільними коштами особового складу.

Також однією з головних проблем є складність проведення навчання та злагодження підрозділів під час активних бойових дій. Майже весь особовий склад задіяний у боях, і знайти час для повноцінного навчання новоприбулих практично неможливо. Внаслідок постійного бойового навантаження немає можливостей для створення умов для навчання, а також закрити потреби ротації та відновлення. Ми, як командири, шукаємо рішення, намагаємося креативити, щоб забезпечити баланс між ефективністю підрозділу та потребою дати бійцям час на відпочинок та адаптацію.

– Як підтримувати мотивацію та моральний дух підлеглих?

Потрібно аналізувати статистику та цифри. З огляду на досвід мого підрозділу, за останній рік штат майже повністю заповнений. Чому так? Бо рівень вмотивованості особового складу дозволяє бійцям залишатися та продовжувати виконувати свої завдання, не тікаючи й не переводячись в інші військові частини.

Три роки війни – це колосальне випробування, навіть найвитриваліші можуть зламатись. Хтось злиться, хтось ображається, але в цілому попри все продовжує виконувати свої завдання, адже має достатню мотивацію та внутрішню стійкість. Звичайно, виникають окремі випадки, коли люди не витримують: хтось переводиться на інші посади, хтось, на жаль, взагалі самовільно залишає службу. Наприклад, буквально місяць тому мій боєць пішов в СЗЧ, перебуваючи за кордоном, куди він поїхав до сімʼї. До цього він два з половиною роки воював.

Насправді, як командир, я маю не так багато інструментів для мотивації. Перше, і найголовніше – потрібно бути людиною і ставитися до особового складу не як до ресурсу, а як до живих людей зі своїм внутрішнім світом, минулим та особистим життям. Потрібно розуміти та цікавитися їхніми проблемами. Іноді людям потрібно просто, аби їх вислухали.

З останніх випадків: ми приїхали на нове місце, почали виконувати свою роботу, і бачу, як один з бійців просто в сльозах. Я запитав, що сталося, він каже: “Командир, мені так погано, я так замучився. Я відкриваю інтернет, а там все горить. Для чого ми тут? Що ми тут робимо?”. Я з ним поговорив віч-на-віч, вислухав, знайшов слова, аби повернути мотивацію та поділився своїми способами, як зняти стрес. У цій ситуації важливо було приділити увагу та проявити розуміння його переживань. І це допомогло.

До того ж, під час бойових дій існує можливість внутрішньої ротації в підрозділі, тобто періодично особовий склад змінюється на позиціях. Бійці продовжують перебувати в межах ведення бойових дій, але мають змогу трохи перепочити від безпосереднього виконання бойових завдань. Це успішніше, ніж безперервне навантаження військових, іноді навіть безглуздими завданнями.

Ще один важливий аспект – наявність заступника командира з морально-психологічного забезпечення. Раніше у нас була така людина, але цю посаду ліквідували, реформуючи напрям роботи в окрему структуру на рівні батальйону. Але, на жаль, стало лише гірше. Прямий обовʼязок цієї людини доки вона перебувала на посаді – слідкувати за моральним станом та рівнем мотивації у людей, вивчати їхні проблеми, аби потім спільно зі мною шукати шлях вирішення.

Пізніше, після ліквідації цієї посади, командири взводів, які мені підпорядковуються, перестали доповідати про стан їхніх бійців, а намагалися врегулювати ситуацію самостійно. Треба розуміти, що взвод – це окрема невеличка родина, тому командири прагнули зберегти приватність своїх бійців та допомогти без залучення старшого командування, що, на жаль, призводило до не зовсім позитивних змін. Але є і позитивна новина, адже цю посаду повернули, і в командирів підрозділів буде заступник, який відповідатиме за моральний стан бійців та виконувати інші важливі функції.

Після трьох років активних бойових дій, звичайно, що все не вдається. Звичайно, є люди, в яких наразі більш стабільний емоційний стан, є ті, хто має підірвану мотивацію, аналізуючи новини, які щодня доходять до нас. Але я радий, що попри це та шалену втому вони знаходять в собі сили виконувати бойові завдання. Маючи змогу іноді проаналізувати навколишню ситуацію, я розумію, що універсального засобу, щоб у кожного був гарний бойовий дух, на жаль, немає. Це війна, і цим все сказано.

– Яка психологічна складова в роботі та спілкуванні з військовими?

– У нашому суспільстві робота з психотерапевтами досі достатньо табуйована. Люди, які раніше не зверталися, зазвичай критично ставляться до цього, і я можу судити про це на прикладі своїх колег. Загалом у військовому середовищі ставлення до психологів доволі скептичне.

Мій особистий досвід комунікації з військовими психологами радше нейтральний. За весь час я звертався двічі-тричі, і з цих випадків запам’ятав лише одного дійсно хорошого спеціаліста. Це була жінка, яка живе і практикує в Америці, але приїхала в Україну приблизно рік тому у межах волонтерської діяльності. Випадково випала можливість пройти з нею сесію, вона погодилася, і це був дійсно крутий досвід. Тоді в мене були проблеми в комунікації з колективом, і вона дала слушні поради, направила мене у правильний робочий вектор.

Щодо військової психології загалом: будь-які психологи, які працюють у військових частинах, здебільшого направляються зверху. Якщо ми не говоримо про тих, хто працює з підрозділом постійно, то найчастіше їхня місія визначена заздалегідь. Наприклад, вони мають оцінити, чи підрозділ здатний виконувати бойову задачу. Вони спілкуються з людьми, аналізують психологічний стан, але, з мого досвіду, їхні висновки ніколи не були вирішальними. Тобто, навіть якщо люди були виснажені, але їх не було ким замінити, вони все одно продовжували виконувати свою роботу. Тому, зі сторони командира це виглядає більше як бюрократична складова, яку потрібно виконати, ніж як реальний інструмент допомоги.

Проте був і позитивний досвід: коли до нас приїжджали психологи з бригади ТрО, це були дійсно класні хлопці й дівчата з бойовим досвідом, які спілкувалися з моїми військовими та реально їм допомагали. Але тут важливо розуміти, що робота з психологом має бути системною. Якщо раз на пів року хтось приїде й поговорить із людьми – це може мати певний терапевтичний ефект, але точно не системний.

Мій досвід трохи інший. Я працював із психотерапевтом ще до війни. А десь пів року тому зрозумів, що мені дійсно потрібна допомога: накопичилося багато думок, сильна втома, і самостійно впоратися ставало дедалі складніше. Подруга порадила спеціаліста, і я почав займатися онлайн раз на тиждень. Ми працювали досить довго. Зараз я взяв паузу, бо був у довгому відрядженні, потім у відпустці, і ще не повернувся до системної роботи з терапевтом, але думаю над цим.

Тому, я самостійно вирішив це питання, знайшовши спеціаліста та оплачуючи консультації, тому що це не була волонтерська чи безкоштовна допомога. Я дійсно раджу тим, хто відчуває, що не справляється самостійно, звертатися по допомогу.

– Швидкість прийняття рішень в умовах бойових дій: як натренувати себе та підлеглих до швидких реакцій?

– Швидкість прийняття рішення – не найперший пріоритет. Якщо казати про поле бою, то тут ключовим фактором грає планування операції та її організація.

Підрозділ – це система, яка має працювати злагоджено, без постійного включення командира в кожну деталь. Завдання керівника – налагодити процеси так, щоб кожен боєць знав свою роль, алгоритми дій і міг ефективно виконувати завдання. Це не означає, що командир випадає з роботи – навпаки, його відповідальність у плануванні та організації залишається ключовою. Але коли система налагоджена, а люди на своїх місцях, весь підрозділ працює значно ефективніше.

Та попри будь-яке досконале планування бувають непередбачувані ситуації, які потребують прийняття швидких рішень і кожен командир до них має завжди бути готовим. Ні в якому разі не потрібно боятися цього. А вдале рішення вже можна прийняти спираючись на власний досвід, досвід особового складу та його можливості в тій ситуації, яка сталася. Саме так це працює, і саме так досягаються позитивні зміни.

– Яка роль та ефективність дронів на війні?

– З початку повномасштабного вторгнення дрони перевернули всю “гру”. Більшість нашої нормативної документації з використання артилерії та артилерійських засобів написані, спираючись на досвід АТО та ООС, де безпілотники відігравали дуже невелику роль. Набагато меншу, ніж зараз, де є цілий “зоопарк” різних безпілотних літальних систем, як і розвідувальних, так і ударних. Зараз ця нормативна документація потребує значного коригування та доопрацювання, тому що війна надзвичайно трансформується, і що було актуально вчора – сьогодні вже не працює.

Це складно, тому що за статутом ти несеш відповідальність за свої рішення. Але проблема в тому, що статут і нормативи не завжди враховують реалії сучасної війни. Якщо діяти строго за старими правилами, можна наражати людей на високий ризик і не виконувати завдання. Якщо ж адаптувати рішення до поточної ситуації, це може не відповідати статутним вимогам, і тоді виникає питання відповідальності: чому ти діяв не за прописаними нормами? Тому кожне рішення – це баланс між ризиком і ефективністю, і тут важливо, наскільки добре була організована та спланована ваша робота заздалегідь.

Візьмемо до прикладу боєприпас 155 мм калібру з наведенням. Його вартість умовно 100-150 тисяч доларів, він вражає одну ціль. За ці ж самі кошти можна придбати близько 100-150 дронів і вразити більше цілей. Тому можна зробити очевидний висновок, що ефективність коригованих боєприпасів значно нижче, ніж на початку війни. Роль артилерії змінюється, і якщо раніше понад 80% уражень було завдано по ворогу саме артилерійськими установками, то зараз це десь 30-40%, і ця роль продовжує зменшуватися.

Але ворог також продовжує розвиватися в напрямку дронів, і ми змушені йти з ними нога в ногу, постійно шукаючи нові засоби і способи більш ефективного ураження їх цілей та протидії їхнім апаратам. Попри те, артилеристи залишаються важливими учасниками цієї війни і продовжують, як і всі Сили оборони, робити все можливе, аби ця нечисть згинула з нашої землі.

– Чи можливе закінчення війни у 2025 році та які мають бути дії міжнародної спільноти?

– Думати про закінчення війни та про дії міжнародної спільноти — це важко й не завжди продуктивно в контексті нашої роботи. Тому що, по суті, неважливо, чи закінчиться війна у 2025-му, чи ні, і що робитиме міжнародна спільнота — нам із побратимами потрібно виконувати свою справу. Робити її якісно та самовіддано. Будь-які очікування в цьому випадку грають проти нас. Мова йде саме про військових.

Якщо ти почнеш думати, що війна от-от закінчиться, то можеш розслабитися, скласти руки — а цього не можна допускати. Ніхто не хоче провести все життя на війні чи померти, так і не повернувшись до цивільного життя. Це дуже складно. Тому, лише роздуми про кінець війни не продуктивні. Звичайно, дуже хотілося, щоб війна закінчилася. Але ми ж розуміємо, що її завершення може бути на різних умовах, від яких залежить сотні різних факторів.

Я для себе зробив такий філософський висновок: незалежність нашої країни, це свято, яке ми щороку відзначали, яке ми отримали після розпаду Союзу, виявилося не здобутком, а авансом. І саме зараз ми складаємо іспит на те, чи є ця незалежність справжньою, чи існує Україна як держава. Війна визначить відповідь на це питання. Саме тому ця боротьба не просто можлива, а необхідна. Ми зобов’язані її продовжувати.

Очевидно, що нам потрібно бути самостійними й сильними. Це глобальна місія. Про нашу безпеку, незалежність, сильну армію та економіку ми повинні дбати самостійно, керуючись власними інтересами. Завдання нашої дипломатії — консолідувати та об’єднати всіх союзників проти спільного ворога. Не ображатися, не звинувачувати, а робити все можливе, щоб згуртувати тих, хто розуміє важливість України у світовій системі безпеки. Всіх, хто стоїть по цей бік демократії, людських цінностей — проти варварської, імперської, дикої системи, яку уособлює наш ворог, де право сили домінує над міжнародним правом.

Також потрібно реально дивитися на речі. Війна триває вже третій рік, і нам важливо зняти рожеві окуляри та не будувати ілюзій. Ми всі хочемо, щоб ворог зник, щоб Росія розвалилася, щоб Путін помер, і перемога прийшла сама собою. Але реальність інша. Важливо аналізувати, як рухається лінія фронту, скільки допомоги ми реально отримуємо, а не тільки чуємо про неї в новинах. Якщо ситуація не зміниться, нам доведеться подорослішати й відмовитися від певних максималістичних, навіть трохи інфантильних уявлень. Історія не працює так, що “тільки перемога, тільки повне знищення ворога, жодного кроку назад”. Ті, хто має таку позицію, можуть зіткнутися з жорстокою реальністю й відчути сильне розчарування.

Вплинути на глобальні рішення ми не можемо. Ми можемо тільки тримати реальний фронт. Тримати позиції, берегти своїх людей, знищувати ворога, виконувати свою роботу на максимум. У тому числі для того, щоб у майбутніх переговорах у нас була якомога сильна позиція. Саме завдяки Збройним силам України ми досі існуємо як незалежна держава. І саме від нас залежить, яким буде її майбутнє.

Нещодавно військовий різко відреагував на звинувачення цивільних чоловіків.