"Ми всі зараз у кризі": історія біженки-психологині з Харкова, яка підтримує українок у Нідерландах

Сьогодні, 20 червня – Усесвітній день біженців. Через московитську навалу наразі у світі, за інформацією Агентства ООН у справах біженців, зареєстровано 6,918 млн біженців/ок з України. За кожним – історія втрати, болю, страху й туги. Сьогодні МЕТА розповідає одну з них. Це історія психологині Марини Федосової – харків’янки, яка вагітною з 2-річною дитиною, змушена була тікати з дому під канонади обстрілів…

Біженство – не весела відпустка

ООН встановило цей День, щоб звернути увагу людства на те, що біженець – це людина, яка тікає з Батьківщини не заради можливостей, а через загрозу життю чи свободі.

Усі ми й також світ маємо пам’ятати, що українські біженки виїхали за кордон не за власним бажанням – а тікаючи від страшної насильницької війни з чисельними російськими воєнними злочинами. Почасти тягнучи на собі дітей, людей похилого віку та з інвалідністю.

Життя біженки в Берліні, Парижі, Празі, Варшаві – це не весела прогулянка чи тривала відпустка. Це боротьба за виживання з постійними тривогами за рідних і близьких під обстрілами чи в окопах, рідні домівки й міста. А також – з мінімальною допомогою від приймаючою країни, яка з кожним місяцем нашої затяжної війни стає все меншою. І з іншого боку – надмалими можливостями влаштуватися на роботу за своєю кваліфікацією.

Учорашні українські вчительки, лікарки, бухгалтерки, інженерки стають за кордоном прибиральницями, посудомийницями, збиральницями полуниці, покоївками… Українська психологиня Марина Федосова, яка сховалась від нашої війни в Нідерландах – на жаль, тільки щасливий виняток. І тільки їй відомо, якими надзусиллями їй вдалося перебороти страхи та бар’єри, щоб підтвердити свою кваліфікацію в Європі та працювати психологом при державному муніципалітеті:

Переважно я працюю з українськими жінками, які були змушені шукати нове життя через воєнні дії на Батьківщині. Я допомагаю їм знайти внутрішню силу, відновити самоцінність і побудувати нову реальність

З Харкова у Хаперт – кілометри туги й тривог: "історії – різні, а біль – спільний"

До війни Марина жила в Харкові в щасливій родині, працювала психологом, маючи приватну практику. Зокрема вела групи, підтримувала жінок і підлітків:

Моє життя було наповнене сенсом. Я була оточена людьми, які цінували глибину, розвиток. Мала улюблену справу, улюблене місто. Я відчувала, що мій дім – це місце сили. І важко було уявити, що все це зміниться за одну ніч

Вони з чоловіком – харків’яни. І навіть колись працювали разом в Національній гвардії України. Тепер Марина живе в південному нідерландському селі Хаперт, чисельність якого заледве набирає 6 000 людей. Середній район Харкова до війни мав у 20-30 разів більше населення, ніж увесь Хаперт. Це, так би мовити, щось на кшталт великого харківського мирного ЖК.

Жінка зустріла війну, будучи на 4-у місяці вагітності в День народження старшої доньки, якій 24-го лютого 2022-го року виповнювалось 2 роки, на сході Харкова. Як і більшість з нас, у той день вона о 5 годині ранку прокинулася від дуже гучних вибухів.

У мене спрацював один із захисних механізмів психіки – адаптивний механізм, який працює за принципом: "Ляж, поспи – і все мине". Це дитячий спосіб захисту, який активується в моменти сильного страху або болю

Тож, спершу Марина вирішила спробувати заспокоїтися й заснути. Але через кілька хвилин прийшла до тями й зрозуміла, що так не буде – тож, почала збирати речі, сідати в машину, щоб виїжджати:

Але в момент шоку людина починає поводитися по-різному. Наступний мій шоковий момент був, коли замість того, щоб одразу їхати в безпечне місце, я заїхала в сусідній район забрати кульки на День народження моєї дитини.

Я взяла кульки, поклала їх у машину, разом із дитиною ми рушили в дорогу. Спочатку планувала ще заїхати за тортом. Але вже в дорозі я знов прийшла до тями й зрозуміла: зараз не час для святкувань – треба рятувати життя

Навіть не думаючи полишати Батьківщину, вони перемістилися в західне передмістя за 30 км від Харкова до рідні, маючи ефемерну надію, що скоро все закінчиться… Напевно, усім нам хотілося вірити в ті 2-3 фантастичні тижні до Перемоги над московитами.

Це був великий будинок нашої рідні зі сховищем і підвалом. Нас там зібралось людей двадцятеро. У нас було багато запасів м'яса, домашнє господарство, їжі вистачало всім

Але пересідити не вдалось…

Чи легко було виїжджати з України? Як ви на це наважились?

Після 2-х тижнів життя в підвалі з маленькою дитиною, будучи на четвертому місяці вагітності, я зрозуміла: треба щось змінювати. Це було надто небезпечно – фізично, емоційно, психологічно. Ми виїхали з Харкова до Івано-Франківська, до моїх друзів. Я планувала там народжувати.

Але за місяць до пологів на глибоко інстинктивному рівні мені стало дуже страшно народжувати в Україні. І тоді ми поїхали до Польщі – там працювала моя знайома неонатологиня в пологовому будинку. Саме там я народила свою другу донечку

Спочатку я мала надію повернутись додому – у Харків. Ми справді повернулися до України – у вересні 2023 року, через рік. Але небезпека нікуди не зникла. Навпаки – ставало тільки гірше. І через пів року, у березні 2024-го, я прийняла важке, але усвідомлене рішення: тимчасово залишити країну. Разом із двома донечками та 16-річною племінницею ми виїхали до Нідерландів.

Що найстрашніше в нашій війні ви бачили на власні очі або пережили?

Одне з найстрашніших переживань – це зникнення чоловіка моєї найближчої подруги, моєї куми з Харкова. Він зник безвісти на фронті, у районі Запоріжжя.

І цей біль – особливий. Бо коли людина помирає – це трагедія. Але коли вона зникає безвісти – це невідомість, яка не дає жити й дихати

А ще – мої дві подруги пережили жахливу окупацію в Маріуполі. Я чекала на їхню звістку кожного дня. Це був суцільний страх і напруга.

Паралельно я отримувала повідомлення про загибель моїх колег, знайомих – із Національної гвардії, де я колись працювала. Це все – шматки мого минулого життя, які війна виривала один за одним

Чому для біженства ви обрали саме Нідерланди?

Коли я вирішила виїжджати з України, я чітко розуміла: це надовго. Тому я дуже серйозно підійшла до цього вибору.

Я залучила своїх колег з психологічної та допоміжних професій, і ми разом проаналізували можливі країни за п’ятьма ключовими сферами, важливими для мене та моїх доньок

1. Здоров’я. Важливий був клімат, доступ до якісної медицини, особливо з урахуванням моїх потреб і потреб дітей.
2. Самореалізація. Мені була потрібна країна, де я могла б працювати за спеціальністю, продовжувати свій розвиток як психолог.
3. Освіта для дітей. Я шукала систему, де іноземна дитина зможе адаптуватися без сильного стресу – м’яко, підтримано, по-людськи.
4. Безпека та стабільність. Психологічне середовище, в якому дитина та дорослий можуть будувати своє нове життя.
5. Ментальна сумісність. Атмосфера толерантності, поваги до людини, відкритості – усе це для мене має велике значення.

З усіх варіантів саме Нідерланди виявилися найкращим рішенням за всіма цими критеріями. І я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Тут багато з того, що справді допомагає жити, відновлюватися, дихати.

Що зараз є найтяжче й найприємніше у вашому біженському житті?

Напевно, найтяжче і найприємніше у житті кожної людини – це дуже індивідуально. У моїй практиці бачу, що для кожної жінки – це щось своє.

Для мене, наприклад, це відсутність комфорту у новому житті. Я розумію, що мені потрібно докласти багато зусиль, щоб його створити.

Для когось найскладнішим може бути мовний бар’єр, для когось – культурні відмінності, для когось – проблеми з медициною чи взаємини з іншими людьми. Для когось – це туга за Україною, яка не дає рухатися вперед. Хтось шукає нових стосунків, бо без них відчуває себе неповноцінним.

Але всіх нас об’єднує одне – ми всі зараз у кризі. Але рано чи пізно найскладніше перетворюється на щось, що можна подолати – чи за допомогою фахівця, психолога, чи просто з часом. І ця криза стає спогадом, який вже не болить, а служить досвідом і зростанням

Кожна людина, яка проходить через цю кризу війни в Україні, уже не буде такою, як раніше. Вона стане сильнішою. І з цією силою ми всі разом будемо відбудовувати сильну, незалежну, європейську, вільну й незламну країну.

Чи відчуваєте ви себе повноцінним членом суспільства в Нідерландах?

Це дуже індивідуальне питання, і для кожної людини відповідь своя.

Я через мовний бар’єр іще не відчуваю себе повноцінним членом цього суспільства. Я не можу говорити так, як хотіла б – наповнено, емоційно, з жартами, із захопленням

Мені цікаво більше дізнаватися про людей, які тут живуть, спілкуватися з ними. Це – моє головне джерело мотивації вивчати нідерландську мову. Я розумію, що саме мова є тим фактором, який поки не дає мені відчути себе повноцінною.

Але я не ставлю собі надвисоких планок. Я вірю, що коли зможу вільно жартувати і мої жарти будуть зрозумілі – тоді відчую себе справжньою частиною цього суспільства. І це для мене – важливий пріоритет.

Які головні психологічні проблеми ви помічаєте в українських біженок?

Так, я працюю психологом з українськими біженками. Найпоширеніші проблеми дуже особисті й пов’язані з життям у складних умовах.

Перший і найбільш складний момент – це проживання у гуртожитках або тимчасовому житлі. Там важко зберігати комфорт і відчуття безпеки.

Другий момент – це базові внутрішні конфлікти, нерозв’язані питання з минулого, які залишилися в Україні. Ці внутрішні рани дуже важко переживати далеко від дому, і це одна з найчастіших причин звернень за допомогою

Третій аспект – це взаємодія жінок, які живуть у таких умовах без чоловіків, бо більшість чоловіків воюють в Україні. Жінки з дітьми переживають свій власний емоційний стрес. Життя у гуртожитку, де багато людей і часто відсутня приватність, викликає додаткові конфлікти. Наприклад, між жінками з дітьми і тими, у кого дітей немає або діти вже дорослі.

Жінки з дітьми часто перебувають у дуже пригніченому емоційному стані через постійний стрес і ці взаємні напруження

Скільком жінкам ви допомогли? З яких вони регіонів?

Я працювала з десятками жінок – з Харківщини, Донеччини, Києва, Запоріжжя, Херсонської області. Хтось приїхав із дітьми, хтось зовсім один. Історії – дуже різні, але біль – спільний. У кожної – своя втрата.

Я бачу, як важливо просто дати людині простір для почуттів, не квапити з "адаптацією", а дозволити бути живою в цьому досвіді

Чи плануєте ви коли-небудь повернутись в Україну?

Так, я планую повернення додому.

І я знаю багато жінок, які виїхали з дітьми, а тепер повертаються додому. Україна вже не буде такою, як раніше – це буде нова, європейська країна.

Усе те, що кожна жінка й кожна дитина привезуть із інших країн – культура, мова, досвід – створить потужний мікс для нашої нової України. І це найкраще, що ми можемо мати: країна стане особливою, культурною, різнобарвною завдяки цьому поєднанню.

Ті люди, які залишилися в Україні, які не виїхали, будуть серцевиною нашої країни – сильним стержнем, на якому вона триматиметься. А ті, хто повернеться з-за кордону, стануть каркасом, додатковою опорою і ресурсом для відбудови

Разом ця єдність – і ті, хто залишився, і ті, хто повернеться – зробить Україну міцнішою, більш різноманітною і відкритою світу.

Фото: Управління Верховного комісару ООН у справах біженців/ValerioMuscella, Управління Верховного комісару ООН у справах біженців/AnnaLiminowicz.