"Софійка посміхалася – а за кілька хвилин лежала на сцені": розмова з матір’ю, дитину якої вбила рф

"І Джавеліни, і байрактари за Україну б’ють русню. І скоро зовсім русні не буде, А буде мир на всій Землі!". Так, можливо й не розуміючи значення всіх жорстоких слів, співала 6-річна дівчинка Софійка Голинська. Будучи ще зовсім маленькою милою крихіткою, вона протестувала проти війни. А мріяла не про велосипед чи барбі, а щоб усі люди любили й поважали одне одного… Минає 11-й рік війни, її тато – на війні, русня все є і є, а Софійки не стало: її вбила росія.

У Чернігові. У парку. На літній сцені біля Драмтеатру уламком ракети. Коли вона гралась з іншими дітьми… 19-го серпня 2023-го року.

Узагалі за її 6 років життя я не можу згадати її, коли в неї був сумний настрій. Лише, мабуть, тоді, коли вона хворіла, бо була засмучена тим, що не може відвідувати садочок. Вона сумувала за своїми друзями…

Завжди вона якось спішила. Я їй кажу: Софійка, не спіши, ми все встигнемо, ми туди ще поїдемо, не спіши…

– пригадує Ольга Голинська – мама Софійки.

росія вбила 669 дітей: як нам їх пам’ятати?

За інформацією Офісу верховного комісара ООН з прав людини, на березень 2025 року офіційно в Україні зафіксовано 669 вбитих росією дітей. Іще – 1 833 поранених. Але це тільки офіційно…

Нещодавно Україна відзначала День вшанування пам'яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії рф проти України. Але голоси всіх убитих росією дітей мають звучати не тільки 1 день на рік, і не тільки в Україні. Саме ми з вами маємо і можемо всіма можливими й неможливими способами дати їм голоси, ушанування, підтримку їхнім батькам.

Я сама переживала втрату близької людини, тому з-поміж інших важких тем про війну беру на себе саме такі... Саме розмови мені допомагали переводити горе у світлу тугу й пам’ять. Але щодо втрати дитини всі питання здаються безглуздими й жорстокими. Як запитати в матері вбитої дитини: як вам удалось пережити горе? Я хоч сама й чайлдфрі, але навіть мені здається, що такі втрати не переживаються…

Намагаюсь запитати поради в психологів: як у статті можна розкрити цю тему, що б ви порадили батькам у такому горі та як взагалі суспільство має пам’ятати. Один за одним усі відмовляються, кажуть: тема занадто важка – не берусь коментувати. Ми всі вже розбиті цією війною і почасти безпорадні, намагаємось якось вберегтись, щоб не з’їхати хоча би з глузду. У якості останньої надії на пораду й підтримку звертаюсь до друга:

Останнім часом складно брати на себе відповідальність "проповідника", який має розказувати суспільству, як поводитись і реагувати. Особливо такі трагедії, як втрата дитини. Тут, окрім чуйност у витримці проявів болю і створення максимально підтримуючого простору з можливостями переключити увагу тих, хто в скорботі, на щось корисне – я мало що бачу. Коментувати справді не наважусь.

Тобі скажу тільки, що шлях цих страждань, крізь які проходить людина, важко наповнити сенсами. А якщо страждання не наповнити сенсом – воно швидше руйнує зсередини. Дехто пробує прожити життя так, як би могла прожити та людина, якої вже немає – в ім’я цієї людини в пам’ять про цю людину,

– психотерапевт Автанділ-Сандро Коходзе, працює в реабілітації військових та їх сімей.

Але є в Україні й справжні героїні. Натикаючись на свої надчутливість і тривожність та відмови авторитетних експертів, думаю, може, і не брати таку важку тему та зайвий раз не ворушити горе батькам. Але потім задумуюсь: ні, ми маємо говорити, підтримувати й вшановувати пам’ять – це потрібно для добра й встановлення справедливості. З острахом пишу мамі загиблої дівчинки – і вона погоджується на інтерв’ю. Ось Ольга мені щиро й сміливо розповіла, як нам вшановувати пам’ять про Софійку, щоб хоча на краплинку полегшити горе та подовжити життя.

Що для вас означає пам’ять про вашу дитину? Яким чином ми як суспільство можемо вшанувати пам’ять про неї та підтримати вас?

Коли про неї пишуть, публікують дописи, статті – це і є для мене пам'ять про мою дитину. Адже допоки про неї говорять, доти вона й буде жити.

Ушанування пам'яті від суспільства – для мене це, напевно, мати назву майданчика або скверу Софії Голинської, або створення муралу на будівлі з її зображенням у вишиванці як образу дитини України – україночки маленької.

Яке вшанування вам би хотілось отримати від України та світу?

Вважаю, що має бути встановлена стела з її зображенням. Наскільки мені відомо, у багатьох містах, де загинули дітки – були встановлені пам'ятні стели із зображенням загиблих в трагічний день. А Софійка, коли загинула – то й досі там на сцені нічого немає.

Чи вірите ви в Бога? Є теорія, що найшвидше він забирає найкращих, бо цей світ занадто жорстокий для життя…

Вірю. Вірю і завжди вірила.

Світ насправді став дуже жорстоким. Зараз ми живемо у дуже складні часи війни.

Але я не маю засуджувати дії Бога. Я тільки маю погодитись з його рішенням. Бо справді вірю в те, що він забирає найкращих. І втрата Софійки сталася в такий великий день… Це було Спасіння Господнє – церковне свято, Яблучний Спас.

Але з іншого боку я розумію, що втрата Софійки – не рішення Бога. Це війна. Це русня вбила її. Якби не було війни, то не тільки моя б Софійка, а всі дітки, усі люди, цивільні, військові – усі б жили своє прекрасне життя

Минуло майже 2 роки від загибелі Софійки – біль утрати якось змінюється з плином часу?

На сьогодні біль утрати моєї Софійки з одного боку начебто і зменшується. А з іншого – іноді відчуваю, що він іще більше загострюється. Згадуються найприємніші моменти, і мені її дуже не вистачає: не вистачає тактильності, обіймів, не вистачає почути її голос. З часом лише гостріше постають певні речі, які я не можу пояснити простими словами.

Мені важко, і я намагаюся впоратися зі своїм болем. Але справа в тому, що пустота, яка утворилась після трагічної загибелі Софійки, постійно розширюється.

Згадуються певні моменти того дня, який мені важко пережити.

Я не можу сприйняти те, що це сталося за кілька хвилин. Ось Софійка була, Софійка посміхалася, а за декілька хвилин вона вже лежала на сцені

Але я намагаюсь її компенсувати іншими справами та діями зараз.

Чоловік почувається краще, ніж я, бо, мабуть, чоловік і по-іншому відчуває цей біль. Адже жінки настільки пов'язані з дитиною через весь цей процес, коли ти носиш під серцем, народжуєш – дитина назавжди пов'язана з тобою.

Чи може в нашій статті якось зазвучати голос Софійки?

Саме через її пісні або розповіді. Їй подобалося записувати відео, де вона розповідала, що вона робить, де зараз знаходиться, що їй подобається.

Що найперше згадується, коли думаєте про Софійку, що було визначальною рисою її особистості?

Чесно кажучи, Софійка настільки була веселою дівчинкою – вона в усьому намагалась шукати позитив та радісні моменти. Завжди: де б ми не були, куди б ми не поїхали. Дуже рідко в неї міг бути поганий настрій.

Тільки, коли хворіла. Увесь час мені проговорювала: мамочка, коли я вже піду до діток, я вже за ними скучила, коли я перестану хворіти. Навіть були моменти, коли я бачила, що за станом здоров'я вона себе погано почуває, але мені казала, що чудово почувається, у неї нічого не болить, вона хоче вже йти до колективу.

У інший час вона ніколи не сиділа на місці. Її життя – це був постійний рух вперед. Вперед до чогось нового, цікавого, незвіданого. Весь час вона чимось цікавилася.

Вона завжди була в гармонії з природою.

Мені завжди було цікаво слухати якісь її історії про космос, планети. Вигадувала щось новеньке, була в ролі вчительки, щось малювала, планети, давала їм назви, розклеювала на стіні. І потім мені це все розповідала, і така була серйозна, як вчителька.

Мені згадується весь час, що Софійка раділа кожній миті свого життя. Кожній. Кожному моменту. Саме цим вона мені і запам'яталася. І всім моїм знайомим, друзям, колегам. Усі, хто знав Софійку, бачили в ній оцю веселу таку дівчинку. Дівчинка-сонях, щебетушка, така радісна

Напевно, визначальною рисою її особистості було все ж таки лідерство. І я це помічала, і не тільки я. Мені неодноразово говорили вихователі, що вона себе показує лідером. І якщо вона бачила сильніших діток, вона якось домінувала – і робила все так, щоб саме її помітили.

Навіть пам'ятаю, одного дня мені вихователька сказала: мені дуже цікаво, хто з цієї дівчинки виросте. Хоча на той час, я пам'ятаю, вона була ще маленька, десь 2-2,5 рочки. Вона єдина тоді в групі гарно спілкувалася, розповідала вірші на цілу сторінку. І персоналу садочку дуже було цікаво, хто з неї виросте, що це буде за відома людина.

Який момент з життя Софійки вам особливо дорого й тепло сьогодні згадувати?

Дуже тепло мені згадується наш відпочинок – останній відпочинок Софійчин. Це коли влітку, в липні 23-го, у мене була відпустка – і ми з нею поїхали подорожувати. Зупинилися у Львові на тиждень.

Ми гуляли, були на площі, і Софійка не побоялася, коли запропонували заспівати гімн України. Вона підійшла туди і каже: я хочу заспівати. Дуже багато було людей. Я бачила по ній, що вона не соромилась

І це її ніхто не змушував. Ніколи такого не було, щоб я говорила: так, Софійка, треба щось вивчити, треба йти, треба щось показати, заспівати, станцювати. Ні, я завжди їй давала право вибору.

Для мене це зараз насправді дорого і тепло сьогодні згадувати, що нам тоді було добре в моменті, коли ми випадково були на площі й Софійка заспівала гімн. Усі аплодували, усі, хто був присутній – усі були в захваті, що така маленька дівчинка так себе поводить достойно

Чи можу я запитати вас: що вам допомагає жити далі? Чи є люди або речі, які стали для вас опорою в цей складний час?

Жити далі мені допомагає, звичайно ж, моя робота. Я відволікаюсь, а також зараз активно займаюся благодійністю.

Ми з чоловіком відвідуємо дитячі будинки, отримуємо там позитивні емоції. Це нас відволікає від буденності, від поганого настрою, щоб не згадувати той трагічний день. Тому що коли приїжджаєш до діток – бачиш їхні посмішки. Дітки в будинках беззахисні, вони потребують любові, тепла, обіймів. Я це можу зараз їм дати. Я відкрита, тактильна людина й мені приємно дарувати дітям своє тепло. Вони так хочуть тебе обійняти. І ти хочеш їх обійняти, бо розумієш, що тобі не вистачає дитини

Опорою для нас є люди, які розділяють з нами наші інтереси і уподобання. Це, звичайно, відволікає і допомагає щодня, крок за кроком, жити далі, лікувати свою душу.

Щоби ви могли порадити людям, які зіштовхуються з таким страшним горем, як ви, сьогодні?

Я би порадила не зациклюватись сильно на своїй травмі. Розумію, що це важко.

Як мама, яка втратила єдину дитину, можу порадити – намагатись відволіктись будь-чим. Якщо не хочеш спілкування – то займись чимось. Малюй картини, спробуй в'язати або вишивати, або плести браслети

Потім їх можна продавати через аукціони – на потреби військовим. Або займатися волонтерством. Поїхати, наприклад, в той же центр підтримки військових. Можливо, там треба закупити якісь ліки чи приготувати їсти.

Взагалі зважаючи, яка втрата. Перед тим, як щось радити, треба розібратися, яка ситуація і наскільки близька була людина. Якщо це дитина – то зовсім інше. Якщо це кохана людина, або батьки, або рідні, брати, сестри – то це теж зовсім інше. І не можна конкретно щось порадити, бо кожна втрата проживається по-іншому.

Біль утрати дитини – не такий, який лікується за декілька років. Може минути і 10, і 20 років перед тим, як ти зрозумієш, що тобі легше.

Навіть я не знаю, скільки мені потрібно часу – і коли настане той день, коли я буду зібрана докупи і всіх пазлів буде вистачати в моїй картині життя

Як ви думаєте, щоби Софійка нам, українцям, хотіла би зараз сказати з неба?

Найголовніше для Софійки – це була її сім'я. Софійка завжди любила збиратися родинним колом і завжди говорила, що найголовніше, щоб всі були живі та здорові. Вона пишалася своєю сім'єю. Дарувати людям радість, щирість, посмішку. Для неї це було визначальним елементом.

Якби вона і справді могла сказати, то я думаю, що саме такий меседж від неї прозвучав би для всіх людей на землі. Любіть один одного. Поважайте один одного. Збережіть в собі тепло. Берегти кохання і не робити боляче. Вона би сказала з неба, що вона любить і всіх обіймає

Колись Софійку запитали: якщо б у тебе була чарівна паличка, що б ти забажала? Вона забажала, щоб закінчилася війна, і щоб всі були живі та здорові.