"У мене виходило розговорювати тих, хто з полону": тиха героїня України, яка з 2014 на війні

"Тихі героїні України": серія статей до національного Дня Героїв (23 травня). Вона розповідає історії найневидиміших людей у нашій війні. І це саме цивільні жінки, які не є героями в прямому розумінні цього слова, але щодня допомагають Україні перемогти. Вони дуже багато, але тихо роблять і переживають, і, звичайно, героїнями себе не вважають. Їх імена не ввійдуть в історію і вони не отримають відзнак. Але без мільйонів таких жінок доля України у війні була би іншою. Адже крапля камінь точить. А з багатьох крапель море буде.

З літкурсу – на такмед: скромна копірайтерка Надя…

Народжена далеко від східного кордону, у самому центрі України, Надія Сас до війни успішно жила в Києві мистецьким життя. Працювала копірайтером і мріяла стати письменницею. Тому ходила на Курси літосвіти.

Але 2014-го – усе змінилося. Мрії – тільки про Перемогу й потрапити на передову. Курси – тактичної медицини та військової підготовки. Дні – у кухарській сотні та госпіталях з пораненими. Робота – тільки ночами. Усі гроші – тільки на волонтерство… І сьогодні вона востаннє збирає на ремонт "буханки"…

У кінці, якщо хочете допомогти – реквізити для допомоги з поясненням конкретно, на що і для кого.

Коли для тебе почалася війна?

У травні 2014-го року. Я їздила тоді на йогівський семінар в Бердянськ. Ми їхали автобусом через Донецьк з Києва.

Назад уже автобус відмінили – сказали, щоб ми купували квитки на потяг з Мелітополя. І тоді я зрозуміла, що Донецьк став небезпечним. Тоді я саме зрозуміла, що почалася війна.

У Мелітополі потяги вже стояли дуже довго. Бо було дуже багато військових, багато перевірок із собаками. Ми пробули там годин 5, аж поки змогли сісти на свій потяг. Сіли й поїхали в Київ через Харків.

Зараз і через Харків небезпечно їхати, а Бердянськ і Мелітополь узагалі – в окупації…

На травень 2014 року ще було незрозуміло, що там на сході. Напевно, це ще тільки починалось хвилювання, якісь заворушки, типу мітинги...

Окупацію Криму ти спостерігала здалеку. Це тебе якось зачепило, що ти про це думала?

Я, якщо чесно, відразу боялася, що це початок великої війни.

Ще тоді в Криму захопили в полон мою знайому волонтерку – сестру друга

Вона теж була журналістка, туди поїхала висвітлювати ці дивні події із захоплення Криму. Але пощастило: вона недовго була в полоні – десь через місяць їх відпустили.

А до того ти, напевно, була активною учасницею Революції гідності?

Я би не назвала себе активною. Я тоді працювала креативним копірайтером в онлайн-магазині поблизу Золотих воріт. То я просто з офісу ходила на Майдан. Пам'ятаю, написала тоді у Фейсбуці, що треба фруктів на Майдан – і хтось приніс багато: ми їх різали і розносили людям, які там стояли постійно. Я тоді на Майдані була до останнього метро до 00.00.

Тобто ти працювала фактично у дві зміни? Зараз здається, на тлі війни, що це нічого особливого – а насправді це ж важко. Виходить, спиш дуже мало й дуже багато робиш.

Так, зранку – на офіс працювати, а ввечері – знов на Майдан. Мені не було якось важко. Але було страшно щось робити більше, ніж бутерброди.

Пам'ятаю, що після 22-го січня, коли відбулося перше вбивство – убили Сергія Нігояна – протестуючі там хлопці надягли на мене бронік, щоб я занесла на Інститутську чай із бутербродами.

І от для тебе почалася війна. Які твої перші кроки?

Я була розгублена, не знала, що робити. Я бачила, що розгорталися великі волонтерські організації – і починалася активна допомога. Я постійно думала, як мені зачепитися туди, як долучитися до тієї допомоги.

Хотіла в госпіталь бути волонтеркою, але не знала, як… Дзвонила в госпіталі. Вони кажуть:

ну, лишай свій номер телефону, ми подзвонимо, коли буде треба.

І не передзвонювали

А по суті, треба було просто прийти, брати й робити. Я цього тоді не розуміла, тож, почала шукати курси з медичної допомоги.

У серпні 2014-го року потрапила на курси такмеду до Андрія Фреюка. Це був перший взагалі такий курс – і він був безкоштовним. Звідти потім пішло багато інструкторів, які створили свої організації – Анна Майборода, наприклад.

Ми тоді ще разом працювали й ти для мене стала зразком правильної людської поведінки, коли починається війна.

От зараз зі свого досвіду я можу сказати, що це були дуже круті курси. 3 дні – на полігоні за Києвом. Спочатку теорія, потім практика.

І уже там були парамедики, які відправлялися на війну. Я думала: а я куди?

Хотіла піти до когось в команду, щоб далі вже викладати – але мене ніхто не взяв. Тоді на такмеді не зупинилася – і пішла ще на військову підготовку. Мій друг, який на цьому розуміється, безкоштовно вирішив навчати. Ми збиралися двічі на тиждень. Там хлопці собі купили автомати, а я брала в них стріляти, сама купувала патрони. Ми відпрацьовували там всі такі техніки.

І що було, коли ти пройшла курси військової підготовки?

Ну і все, вони закінчились і я знову була розгублена: чим я можу бути корисна? Я хотіла все-таки десь волонтерити – і знайшла кухарську сотню. Їм треба руки – думаю, буду руками працювати!

А потім їм іще треба ці всі нарізані овочі сушити. І я подумала, що в мого батька – завод з великою сушаркою. Я звернулася до нього – і він організував усе село. Вони начистили й насушили кілька тон. Вийшло десь 28 мішків якісних овочів на борщ. А це –сухі борщі. Я ще потім їх якось роздавала на фронт. Хтось, наприклад, давав запит: нам потрібно 10 борщів для розвідників. Я пакувала і відвозила, куди треба було. Пам'ятаю, відвозила 10 пакунків борщів якійсь жінці – і вона мені хотіла цілувати руки за них. Вона просто плакала.

Виявилося, що ті борщі дуже потрібні. Адже централізовано від держави тоді ще харчування було не налагоджено конкретно на війні. Там не було тоді нічого взагалі.

Тобто була ще кур'єром, але як: де Київ – а де тодішній фронт? Як взагалі ти це робила, якщо в тебе не було навіть ніякої машини?

Я мала такий нормальний похідний рюкзак на 60 літрів - і просто везла собі на метро. Це було в межах Києва – я розвозила тим людям, які під розписку везли вже на фронт.

Але на кухні й борщах ти не зупинилась?

Так, паралельно шукала ще можливості в якийсь спосіб волонтерити. І вже взимку 2014-го під Новий рік я потрапила в один госпіталь. Усе почалося з того, що ми готували військовим там різдвяне свято.

Виходить, що там на Донеччині й Луганщині військові отримували поранення, а лікували їх в госпіталях у Києві?

Так, їх привозили на Київщину – тут звичайно були кращі умови.

Я, коли дізналася про це свято – була вдома у своїх батьків і сказала:

мамо, давай наготуємо багато котлет

Треба було таке щось оптимальне, що можна легко транспортувати. І я тоді їх зранку зібрала й поїхала в Київ. Наступного ранку ми із соратницями повезли все в госпіталь. Накрили на стіл, запросили музичний колектив, співали колядки. На другий день я поїхала в Ірпінський госпіталь.

Ми готували для поранених домашню їжу, говорили з ними, могли пожартувати, щоб розважити… Це так починалося. А потім ми вже почали брали запит на ліки; організовували реабілітації...

У мене виходило класно розговорювати тих, наприклад, хто повернувся з полону. У нас був один боєць, який не хотів ні з ким говорити: просто лежав, повернувшись до стіни, і посилав всіх у прямому сенсі слова. Але я все одно до нього почала заходити, ставити прості запитання типу "яка погода". Говорила, говорила, говорила. Аж поки якось спекла пиріг, принесла й розказувала про нього. А він такий: з чим? Виявилося, що кулінарна тема – його цікавість

Він був кондитером у якомусь маленькому містечку. І, коротше, це закінчилося на тому, що він мені розказав, де знайти сир маскарпоне для справжнього тірамісу. І я це приготувала й принесла. Ми подружилися, і він почав говорити й перестав бути таким грубим і закритим до всіх.

Ну от в команді було вирішено, що мене треба запускати заговарювати зуби таким складним пораненим, які не хочуть більше ні з ким говорити. Така стала моя місія.

А чому військових у госпіталям не підтримували замість тебе їхні рідні?

Бо були не поруч. Якщо, наприклад, хлопець з Волині. У нас був один такий важкий поранений із кулею в голові. Йому треба півроку реабілітації. Його мама має господарство у селі. Його дружина має маленьких дітей. Вони можуть приїхати на тиждень максимум. А весь інший час – він сам. Та навіть той же тиждень десь треба жити в Києві, оплачувати це.

Легко тим, хто з Київщини, або недалечко більш-менш – із сусідньої області. А ті, хто здалеку – не можуть собі дозволити на півроку закинути своє життя.

А тобі це не було важко?

Так, дещо було: доводилося ще багато вислуховувати важкого. Спочатку мені було важко бачити самі рани й слухати страшні історії. Мені могли розповідати, як полонених живцем закопували в них на очах.

Але потім я перестала боятись і крові, і історій. Дехто лежав там і по півроку – ми вже ставали тоді близькими друзями.

Один з таких моїх друзів – у нього було ампутація двох ніг – Володимир Ковальський загинув у 22-у.

Він тоді ще дуже швидко став на ноги за рахунок своєї моральної сили та позитивності. Потім приходив надихати інших військових з ампутаціями. Володимир жив у Бучі. Захищаючи її в лютому 22-го, лишився сам на якійсь барикаді та сказав іншим відходити. Один-сам лишився, відстрілювався до останнього, поки його не вбили. Він був дуже крутою людиною

Повернімося до тебе. Ти стала підтримуючим волонтером в госпіталях для поранених військових. Далі ще були якісь кроки з приводу війни?

Ні, я цим захопилася дуже сильно. Займалася цим десь до 3-х років точно, увесь час, постійно.

Тобто, без вихідних?

Так, я працювала ввечері і вночі – копірайтером на фрилансі. А в госпіталі – увесь день. Ми вже тоді опікувалися всіма госпіталями на Київщині. І вже треба було не тільки принести їжу й розважити, а ще, наприклад, вирішити якісь документальні питання. Сходити на "Нову пошту ", щось прислати, організувати житло для родичів. Тобто, знаєш, ми були на побігеньках у поранених.

А як називалась ця твоя організація?

Та ніяк. Я просто була, умовно, під керівництвом Наталії Козіної. От, до речі, вона – реально легенда. Вона з 2014 року й досі волонтерить у госпіталях.

Отож, ти працювала в госпіталях як волонтерка 3 роки. А далі що?

Ще паралельно я шукала постійно якісь курси, які можна було пройти. От, наприклад, курси від Мальтійського ордену. Там дуже серйозне навчання було в Києві і Львові. Але в Києві мені не вистачило місця – тому я відправилась у Львів. Це був уже 2016 рік.

Приїхала до них в офіс і сказала: хочу у вас вчитися.

А вони кажуть: місць немає.

Добре, буду слухачем

А потім одна дівчинка відмовилась і мене записала в команду.

А де ти жила тоді у Львові?

Спочатку щось знімала, а потім вже нова знайома на курсах прихистила.

Тобто коли ти туди захотіла навчатися, у тебе особливо не поставало питання й страху: де ти будеш жити. Ти просто їхала за покликом серця, а там вже якось буде, так?

Так, так і було. А потім я познайомилася з інструкторами такмеду львівськими. Я до них теж приєдналася: не була тоді повноцінним інструктором – була помічним. Викладала окремі теми, а не весь курс, наприклад, як відкрити доступ до дихальних шляхів.

Ми їм робили дуже класні в кінці випускні екзамени. Нам давали автомати з холостими патронами, димові завіси в якості навчальної вибухівки – і ми робили імітації стресових ситуацій на війні, наприклад, напад на поранених в їх позиції.

Я грала поранену – і це було почасти дуже боляче. Колись мене несли-несли, а в один момент психанули й кинули мною об землю. Або знімали берці з мене й кинули мені в обличчя, забуваючи, що я жива, а не манекен. Але таким чином ми добре підготували людей до справжніх воєнних умов

Виходить, що ти зранку до ночі була там, а вночі ти працювала, щоби було на що знімати житло?

Так. І я всі гроші витрачала на волонтерство. І думала, що всі так мають зробити. Від мене заледве всі друзі не відмовилися. Якось подруга запросила мене в кафе, а я приходжу туди з величезними пакетами брудного одягу поранених. Бо брала ще з госпіталю прати. Оточенню це було неприємно.

У що це все твоє навчання вилилось?

Я дізналася про медслужбу ASAP – волонтери-парамедики, які забезпечували домедичну допомогу пораненим з передової. Так у березні 2017-го я почала працювати майже на передовій – ми базувались на відстані 5-6 кілометрів від позицій. Кожну ніч там були дуже сильні обстріли.

Моя задача була надати пораненим першу допомогу, щоб вони не вмерли, поки ми їх довеземо до лікаря. Наприклад, поставити внутрішній венозний доступ. Від цього могло залежати життя. Адже потім вени ховаються

Ротація була місяць через місяць.

Це вже стало твоєю роботою – ти отримувала за це зарплатню?

Ні, ні, це було повністю волонтерство...

І на що ти тоді жила?

Нас інші волонтери забезпечували їжею. Вони привозили хлопцям їжу на передову – а нам закидали якийсь ящик з булочками чи відро вареників.

Уже в травні я зустріла там свого чоловіка й закохалася. І ми вже разом повернулися з ротацією в Запоріжжя: він звідти родом. Я завагітніла. І все. На цьому моя служба закінчилась.

Твій чоловік був добровольцем в АТО?

Так, але він служить парамедиком. Ми з ним у якості колег познайомились.

Коли я завагітніла, він теж узяв відпустку від служби й повернувся до своєї цивільної архітекторської роботи. Як нашій доньці виповнилось 6 місяців – повернувся до служби. І весь цей час він їздив на ротації місяць через місяць.

Тоді можна було бути на війні ще за власним бажанням і брати відпустку...

Отож, ти завагітніла, народила і твоя така воєнна діяльність припинилась?

Аж до 1922-го року. 24-го лютого мій чоловік о 5 ранку пішов на війну. Звичайно він уже був готовий – уже були складені всі медичні рюкзаки.

А ми з донькою побули в Запоріжжі до 11 березня й поїхали до моїх батьків на Вінниччину. Мені було все страшно й незрозуміло.

Я чула, літали російські літаки. Вибухів не було. Тоді Запоріжжя не чіпали, бо, мені здається, вони думали, що візьмуть його без бою.

І що далі ти вирішила робити?

Далі я намагалася активізувати, скажімо, свої зв'язки, зверталася до всіляких волонтерів, щоб знайти хоч яку-небудь машину чоловікові для служби, яка б могла вивозити поранених.

Знайшлась у мене подруга за кордоном – і вона там серед своїх друзів зібрала потрібну суму.

Тож, чоловік служить, а ти в тилу з дитиною – і допомагаєш йому матеріально?

Так, я почала просто якось десь шукати те, чого йому там не вистачає: турнікети, тепловізори, авто… Дещо знаходилось через друзів, щось через різні фонди. А потім коли у всіх все було вичерпано, почала сама робити збори на "буханки". Знаєш, що таке "буханка"?

Так, через твої пости знаю, що це така машина. А чому саме "буханка"?

Так, це машина для вивозу поранених з передових позицій. Вони не те, що найкращі для евакуації. Звичайно, краще – джип, але він коштує набагато дорожче. А "буханка" добра тим, що висока, прохідна і не дуже помітна.

Боже, я зібрала на 4 "буханки". І вони дуже добре відпрацювали в 22-у, 23-у році. У 24-у фізично лишилося тільки 2. Бо були влучання в них. Але 2 інші ще можуть ремонтуватися й працювати.

Скільки ж вони коштують?

Останні ми купували в Києві за 4 тисячі доларів. Інші були трішки дешевші, бо київська була дуже класна. Вона от така, що її не треба було навіть ремонтувати.

А де ви їх купуєте?

Боже, одне діло – знайти гроші, а друге – знайти адекватну "буханку".

2 "буханки" Рома (ред.: чоловік) знайшов десь в Запорізькій області. Він вже розбирається в машинах: і ремонтувати сам може. А одну – у Хмельницькій області. І звідти віз аж у Запорізьку. Це важко було, бо це дуже погана машина для нашої дороги.

А за роки повномасштабної війни, ти розумієш, скільки зібрала коштів?

Ну, на 4 "буханки" і 1 професійний кейсивак, але його вже побило на Куп'янську – і він дуже швидко вийшов з ладу.

І плюс ще знайшла один латвійський фонд: вони, не побоялись – привезли просто на передову 2 кейсиваки.

Але зараз уже хоча б на ремонт "буханки" щось назбирати. Напевно, уже роблю останній збір

Чому?

Бо дуже важко це вже зараз: ніхто не донатить. Та ще й на ремонт якоїсь сотої машини… Мало хто ж подумає і зрозуміє, що за тими ремонтами й машинами – стоять врятовані життя…

А зараз в них ремонтів накопичилося всього, напевно, на мільйон гривень. Я намагаюсь назбирати, хоч на один якийсь маленький ремонт.

В основному, якщо чесно, мій чоловік свою зарплатню витрачає на ремонти.

У нього велика зарплата?

20 тис. грн плюс бойові, якщо вони є. От я тепер живу в батьків у селі і не витрачаюсь на житло, на проїзд.

Чоловік зараз у якому режимі служить? Він часто буває вдома?

Ні, він приїжджає тільки, коли відпустка – як у всіх, 10 днів раз на рік. Ще був, от коли було відрядження за "буханкою". Ну, якось виходить, що за рік ми бачимось, може, 3–4 рази.

Якщо хочете підтримати збір на машини для першої ланки евакуації з лінії фронту та допомогти адресно конкретним людям:

номер карти – 4441 1111 2352 2595, Надія Сас.