Роль на 30 мільйонів доларів. 17 думок після перегляду "Ф1"

Якщо проводити аналогії з Формулою-1, то вступ до будь-якого тексту – це кваліфікація. Тут я, як автор, не гарантую собі взагалі нічого, але можу суттєво підвищити свої шанси на вдалий фініш, а ви, як читачі, отримуєте тизер того, чого очікувати у гонці пізніше. Що ж, тоді почну з козирів: чинним пілотам Ф1 стрічка сподобалася. Її показали найкращим гонщикам світу перед гран-прі Монако, тобто аж місяць тому – раніше, аніж навіть критикам. Всі коментували свій перегляд плюс-мінус однаково, використовували ледь не тотожні словосполучення, тож були причини припускати, що пілотам просто заборонили казати погано про фільм. Ми здогадуємося, звідки ростуть ноги, але все ж таки шкода: хотілося б знати щиру думку тих, хто бачить перегони на машинах прямо звідти, з траси, а не тільки з екранів телевізорів. Однак автори не хотіли ризикувати. І їх можна зрозуміти: було б дуже прикро, якби фільм з бюджетом у 300 мільйонів доларів провалився через єдиний негативний коментар когось з топ-пілотів.

Подивився те, у що було інвестовано стільки мільйонів, і готовий поділитися з вами своїми враженнями. Робити це буду в основній частині зі спойлерами, а от у «Чи варто дивитись?» – без жодного. Ф1 стабільно, прямо кожну гонку, дивлюся тільки починаючи з цього сезону, тож прискіпуватися до реалістичності не стану: у кіно йшов дивитися художнє кіно, а не документалку.

1. Зав’язка фільму дуже поспішає, аж біжить. Буквально за хвилин 7-8 добігає аж до того, що наш головний герой стає пілотом Ф1. Спочатку питаєш у себе: а навіщо так швидко? А потім розумієш: все від нетерпіння. «Ф1» як маленька дитина, яка прийшла зі школи та хоче якнайшвидше розповісти своїм батькам про все, що там відбулося. А там – аж декілька уроків, майже стільки ж перерв, однокласники, вчителі тощо. Стільки всього треба встигнути розказати, поки не забулося та не прийшов час сідати робити домашку! Тому ця дитина, хлопчик чи дівчинка, скидає взуття прямо у порозі та вбігає у кімнату. Вона хоче перейти до найбільш важливого якнайшвидше. Те саме зі стрічкою. В неї аж 2.5 години матеріалу для основної історії, тож нащо витрачати час на довгу експозицію? Скинув взуття – і біжи розповідати, як однокласник Коля відбивався від дівчат у перерві між математикою та фізкультурою.

2. Стрічка влучно жартує. Це не комедія, бо концентрація смішного невисока, однак кожна спроба розвеселити – вдала. Можливо, не на сміх до сліз, але до простого такого «ги» пошепки та посмішки – часто. Бо жарти вивірені. Всі – слухові, тобто кумедно від того, що та у який момент каже актор. І кожного разу це щось таке, що може видати і кожен із нас у житті. Так, герої стрічки роблять це на більш стабільній основі, але я цілком собі можу уявити, що існують такі люди, які завжди відповідають дотепно одразу, а не тільки ближче до ночі у ліжку розуміють, що варто було сказати. «Ф1» жартує буденно – але завжди гостро та красиво.

3. Під час перегляду справді стає цікаво, якою буде перемога. Бо це історія героя – це зрозуміло. Тому переможе або він, або його напарник. Інших варіантів просто немає. Однак якщо глядач знає ЩО, то здивуй його ЯК. У цій стрічці найаутсайдерніший аутсайдер в історії. Щонайменше на перший погляд. Бо погано все і на всіх рівнях. Команда Ф1 має не тільки машину, яка повільно їде, але й пару гонщиків, які тобі нічого не гарантують, власника у відчаї, раду директорів, члени якої не розбираються у спорті, менеджера, який живе минулим, тут навіть шини швидко міняти не вміють! А потім, коли стає трохи краще, ще й з’являється «щур» усередині. Це не те щоб погана стартова позиція – просто жахлива. Особливо коли мова про спорт, де успіх з нічого майже неможливий. Тому і стає цікаво, яким саме чином стрічка доведе команду-невдаху до перемоги. Це вже, знаєте, спортивний інтерес: ти будеш дивитися до кінця хоча б заради того, щоб зрозуміти, як це станеться.

4. Бред Пітт у ролі досвідченого пілота – це шикарно. Приємно, коли зірку беруть не задля привернення уваги – а щоб вона грала. Бо тут є, що грати. Сонні, головний герой, роль якого виконує Пітт, тут не тільки гонщик – ще й людина. Має власні цінності, власну мотивацію, власну життєву філософію. Ось пишу це і розумію: тут він набагато більше саме людина, аніж гонщик. Бо гонщик Сонні лише на трасі та, можливо, під час підготовки до гран-прі, але в увесь інший час – ні. Він шукає відповіді та переживає через минуле. У цій сцені Пітт відіграє учасника перегонів, у тій – доброго товариша, тут – людину з власними демонами у душі, там – азартного гравця. Іноді встигає виконувати пару «ролей» одночасно. Сценарій дає одному з головних акторів сучасності пограти, показати багато емоцій – і він це робить, він їх дає. Бред Пітт виглядає тут органічно з перших та до останніх хвилин. Не знаю, чи писалася ця роль конкретно під нього, але навіть якщо так – свої 30 мільйонів доларів, рекордний у кар’єрі гонорар, він точно відпрацював на максимум.

5. Інколи репліки персонажів настільки гострі та влучні, що хочеться просто зааплодувати. Бо ніби каже щось таке очевидне для ситуації – але добре. Ніби робить все щиро – але виходить ще й трохи пафосно, як і потрібно у кінематографі. Ніби і є трохи пафосу, але недостатньо, щоб глядач перестав вірити у справжність історії. Як на мене, діалоги у «Ф1» – еталонні. Краще вже нема куди. Вони рухають сюжет, вони розкривають героїв, вони створюють атмосферу тощо. Персонажі багато балакають, а ти хочеш, щоб балакали ще, бо воно як твої найкращі розмови у житті – тільки не 10-20 хвилин, а більш ніж 150 хвилин хронометражу. Тут нема обміну реченнями для того, щоб вбити час. Кожна розмова – важлива, цінна та цікава. Ніби головне у фільмі повинно відбуватися на трасі, але ні – це відбувається там, де герої розмовляють одне з одним. Хтось боявся перед переглядом, що стрічка буде нецікавою у проміжках між гран-прі – а я у якийсь момент хвилювався, що гран-прі не втримають планку, задану бесідами.

6. За Сонні хочеться вболівати. Бо кожен з нас – у якомусь сенсі цей Сонні. Колись програв. Чогось боїться. Має характер, який багатьом не подобається. Хоче робити те, що подобається. Такому герою легко співпереживати. А тут ще й втручаються додаткові чинники, такі як особиста мотивація Сонні (ідея важливіша за гроші) та шанс на відновлення справедливості (міг стати легендою колись, але просто не пощастило). Коли ти, як сценарист, настільки допомагаєш глядачу полюбити героя, є ризик зробити його занадто ідеалізованим. А до такого важко проявляти емпатію, бо жоден з нас не є ідеальним. Тому Сонні – азартний гравець, який програє. І трошки егоїст. Зухвалий та самовпевнений. Отже, неідеальний. Звичайна людина з талантом. За Сонні легко почати вболівати. Навіть якби роль виконував не Пітт, ефект, я впевнений, був би таким же. Бо він гарний персонаж.

7. Цей фільм не лише про гонки. Тут охоплено, окрім іншого, ще й узагалі всі аспекти робочого життя пілота Ф1. Показали тренування. Показали спілкування з пресою та роботу на камеру. Показали взаємодію з командою, яка складається не тільки з менеджера, стратега та колеги за кермом другого боліду – а взагалі з усіх, хто дотичний до колективу. Стрічка «Ф1» навіть не нагадує, а каже тобі прямо в лоба, що пілот у цьому виді спорту працює не тільки під час гонки у неділю. Глядач часто забуває або взагалі не усвідомлює, як багато роботи виконується, щоб гонщик навіть просто фінішну лінію пересік. Тепер усвідомлює. Тепер не забуде.

8. Через акцент на аварії Сонні у минулому ти розумієш, що буде нова – також велика. Точно-точно, жодних варіантів. Питання лише у тому, коли. Однак тебе все одно дивують – і в халепу потрапляє не Сонні, а Джошуа, другий пілот команди. І як же якісно стрічка відпрацьовує у ключові для себе моменти! Наприклад, тут вимикає звук та акцентує увагу на Сонні, який біжить рятувати свого на той момент ще не товариша – просто колегу. Бо бачить у ньому себе. І фільм робить це щоразу. Кожна ключова для стрічки сцена – шеце щось для підручників. Знайомство пари пілотів команди – туди, аварія Джошуа – туди, розбірки між гонщиками у білому коридорі – туди ж, розмова президента та Сонні у лікарні після його аварії – все туди. І це я ще до останньої третини стрічки не дійшов. І головна цінність у тому, що жодна з цих сцен тебе не дивує. Ти плюс-мінус очікував побачити кожну. Але ж кожного разу виходить так, що фільм показує тобі її такою, якою ти й хотів її бачити. Кожного. Разу.

9. Персонаж Пітта настільки крутий, що після перегляду також захотілося носити із собою колоду карт. Сонні носить її з двох причин. По-перше, тому що він гравець. Не тільки в азарті ігри, але й взагалі в усіх аспектах свого життя: приймає виклики, йде ва-банк, перемагає та поступається. Карти – нагадування про це. По-друге, колода – це його «місток» між гонками та всім іншим. Він бере з собою у болід тільки карти, це єдиний предмет, який з ним і тут, і там. Тому це працює як нагадування: Сонні пам’ятає, що він не тільки пілот та що за межами траси існує життя. Саме тому персонаж у гонці, коли колоди не опиняється у кишені, гарно їздить, але вилітає з траси: бо він у боліді був лише гонщиком, не думав ні про що, окрім гонки, втратив той самий «місток» між реальним життям та «життям» на трасі. Це дуже крута деталь, і це саме те, чого часто не вистачає спортивним драмам, які показують матчі та тренування – але про філософію спортсменів тільки говорять. «Ф1» майже не говорить, їй не доводиться, бо в неї є колода карт.

Настільки вдалий елемент, що хочеться мати при собі завжди таку ж. І це зовсім дитяча емоція, дитячий захват, бо саме у дитинстві ми всі хотіли собі щось таке, що побачили у когось іншого – і почали вважати крутим. Потім ми всі це переросли та зрозуміли, що не речі роблять людину крутими, а люди роблять такими речі… А потім я прийшов на «Ф1» та про все це забув. Наступний тиждень-два буду ходити з думкою «а чи не придбати собі також колоду карт?». Сподіваюсь, потім відпустить.

10. Мені страшно уявити, скільки б разів Сонні звільнили у справжній Ф1. Давайте начистоту: стрічка під час гонок відмовляється від реалістичності заради історії. Якби це не окупалося, можна було б критикувати. Але воно того вартує. Наприклад, у нас тут можна замінити пілота прямо перед гонкою. Але головна умовність – це реакція на поведінку Сонні. Навіть команда в абсолютному відчаї звільнила б його після першої гонки. Там через Сонні жоден з болідів не фінішував. Тут через нього похитнувся авторитет менеджера. А ще – штрафи за порушення. Ніхто б не хотів бачити Сонні у Ф1, хіба що декілька вболівальників-відчайдух, які скучили за аваріями, які завершують кар’єри топ-пілотів. Особливо його не хотіли б бачити боси команди, бо навіть найбільш швидкий пілот – поганий, якщо не вміє співпрацювати з рештою колективу. Ну, ви зрозуміли: художнього вистачає. Хемілтон, чинний пілот-рекордсмен Ф1, був одним з продюсерів стрічки – думаю, вирвав на собі чимало волосся, коли читав сценарій…

11. Перші півтори години фільм не дає часу не те що проаналізувати – навіть просто обміркувати побачене на екрані. Темп шалений. Я не встигав робити замітки, а я взагалі-то під час перегляду буквально по 2-3 слова пишу про щось важливе – і все одно був змушений залишати слова обірваними посередині. Діалог, гонка, діалог, діалог, гонка, діалог… І все – важливе, швидке, динамічне. Мабуть, фільм про Ф1 і повинен так гнати, витискати максимум з можливої швидкості. Але це все одно приємно дивує, адже не брати пауз взагалі стільки часу – це майстерно. Я знаю, деякі люди з проблемою з увагою у кінотеатрі часто відволікаються на повідомлення на телефоні, однак тут, у мене є відчуття, вони дещо «забули» про ці свої проблеми з увагою. Не розумію, де можна було знайти час на щось, окрім перегляду фільму, у перших двох його третинах. Ф1 – швидка, і «Ф1» – також.

12. Про значення гонок для себе Сонні розповідає тільки хвилин десь за 100 після початку стрічки. У прохідному кіно він зробив би це у бесіді з кимось у перші ж хвилини, щоб глядач одразу зрозумів філософію головного героя. А тут цього не треба, бо вся філософія – у бесідах, які вже відбулися у перші півтори години. Тому цей монолог Сонні на балконі у номері Кейт (технічного директора) – «непотрібний» глядачу. Бо він вже знає цього пілота та розуміє, навіщо той їздить. Ще б про колоду карт розповіли, ну… Це зізнання потрібно для іншого – для поглиблення зв’язку між Сонні та Кейт, для поглиблення холодного, коли справа доходить до відвертих розмов про нього, образу Сонні. Нарешті він готовий відкритися. Тут головний герой говорить не для глядача – а для Кейт та для себе. Тобто автори могли піти простим шляхом та використати ці його слова на старті як засіб лінивого розкриття філософії персонажу – а скористалися ними задля поглиблення пізніше. Шалений респект.

13. Перед великим фіналом фільм очікувано бере паузу, щоб навалити драми та дати глядачу трохи відпочити. А останнє йому ой як потрібно, адже через швидку зміну кадрів, сцен, через шалений темп розповіді ти втомлюєшся. Не так сильно, як Сонні на трасі, але близько до цього. «Ф1» – це важке кіно. Можливо, не на етапі перегляду, але одразу після нього – точно. Ти не відчуваєш полегшення. Ти радієш, що подивився щось чудове, але робиш це крізь втому. Щось схоже, мабуть, можна пережити після важкого тренування, коли ледь ходиш – але задоволений виконаною роботою. І ти дещо втомлюєшся вже у перші півтори години, тому далі радієш паузі та очікуєш на «головну битву». Відома структура, тут без сюрпризів – але гарно працює через своє наповнення.

14. Зміна ставлення до Сонні з боку взагалі всіх показана чудово. Типовий шлях героя: спочатку тебе всі не люблять, наприкінці – навпаки. Головне – те, наскільки цільним та цікавим для глядача буде цей шлях. І він ледь не найкраще, що є у стрічці. Але треба почати з іншого: тут надзвичайно гарні другорядні персонажі. Кожен має свій характер, свої цінності, свою гоночну філософію. Вони всі не є декораціями навколо головного героя. Вони не є тими, хто у кадрі тільки для того, щоб Сонні розкрився. Ні, вони живуть своє життя, а персонаж Пітта – своє. І так вже сталося, що переплетіння їхніх життів створило історію… Саме таке враження. Гарний другорядний персонаж повинен допомагати у розкритті головного, але перш за все він має бути повноцінним самостійним персонажем. Тут всі такі. І кожен, окрім одного, проти Сонні на старті. І серце кожного він розтопив упродовж стрічки. Завоювати довіру ТАКИХ другорядних героїв багато чого вартує.

15. «Ф1» має 2 фінали. Тобто спочатку один – це остання гонка сезону. А потім – останні 3 кола цієї гонки після червоного прапору. Навіть перший відчувається як щось дуже велике, а через це другий – як щось шалено цінне. Я, до речі, не впевнений, що остання гонка – найкраща з показаних на екрані, але вона відчувається такою. Бо була пауза, щоб ми встигли скучити за швидким темпом розповіді та перегонами. Бо 2 фінали. Бо вже є історія у вигляді 8-ми попередніх гран-прі – ми вже знаємо буквально все, залишилося закрити останній пункт у цьому бінго. Коли «Ф1» сповільнилася після перших 90-а хвилин, я злякався: раптом гарні ідеї скінчилися і далі буде тільки гірше? Але ні, не скінчилися. Великий фінал на місці.

16. Фільм бере «паузу рибалки» перед остаточною перемогою Сонні. І це розрив усього, це є найкращим, що взагалі було у спортивних драмах за весь час їхнього існування. Коли в дитинстві ходив рибалити вперше з батьком, він вчив мене не підсікати рибу одразу, коли вона клюне, адже тоді вона може не встигнути заковтнути черв’яка. Так от, «Ф1» на фінішній прямій своєї розповіді вирішує, що він – справжній рибалка. Сонні стає лідером гонки після аварії попереду, тобто між ним та перемогою – тільки траса, більше нічого. Протягом фільму він вже проїхав декілька сотень кіл, а тут – менш ніж одне. Можна програти тільки самому себе. І глядач припускає, що так може статися. Я сидів та думав: невже автори ризикнуть? Невже залишать Сонні без перемоги у ситуації, коли вона вже майже у нього в руках та колесах боліду? Це було б дуже сміливо. Але сценарист та режисер пішли ще далі – і десь хвилину змусили нас дивитися, як Сонні веде болід порожньою трасою. Не підсікали. Чекали, доки ми проковтнемо черв’яка. Як досвідчений рибалка – рівно стільки, скільки необхідно.

Поворот. Ще. Ще. Камера на стомлений погляд Сонні, який тільки-тільки після аварії. На трасу. Знову на Сонні. Знову на трасу. Всі мовчать. Звуку немає, бо ми бачимо все очима Сонні, а для нього реальний світ вже закінчився – залишилася тільки дорога. В його очах взагалі все: страх, очікування, сподівання на краще, втома… І ми у тиші майже хвилину спостерігаємо, як Сонні не намагається стати легендою чи виграти гонку – просто хоче довести болід до фінішу. Бо більше нічого не треба. Бо зробити це для нього – найважче зараз. Можливо, це найкраща сцена року. Ймовірно, саме ця сцена переводить «Ф1» з категорії «дуже круте кіно» у категорію «одне з найкращих серед…». Бо це велична сцена.

17. Можливо, «Ф1» – найкраща спортивна драма в історії кіно. Стрічка повинна їхати на «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій. Пітт має шанси поїхати на ту ж церемонію за головну роль. Хтось з другорядних героїв просто зобов’язаний бути серед найкращих у відповідній номінації. Я взагалі нічого не писав про декорації, роботу оператора, монтаж, звук, саундтреки тощо, але все це на найвищому рівні (тут впевнено кажу: буде 2+ «Оскари» у технічних номінаціях). Просто я не можу сказати сухе «все добре», тож доводиться обирати, що припало до душі найбільше. Особисто мені – сценарій (діалоги та цікаві другорядні герої як його складова), ось та колода карт, «пауза рибалки». Можливо, для вас це щось інше. Ймовірно, так і є, бо «Ф1» успішна у багатьох компонентах. Вона є відмінником. Я вже трохи бачив, що пишуть критики, і готовий сперечатися щонайменше з тими, хто каже про відсутність хімії між героями на екрані та емоційного ядра в історії. Все це є. Я бачив усе це своїми очима.

Я вважаю «Гонку» (2013) еталоном спортивної драми. Але «Ф1» б’ється з нею за статус найкращої у кожному з аспектів. Я не впевнений, що перемагає, але змагається за кожен сантиметр траси, так би мовити. Вона кидає виклик найкращому у жанрі. Отже, є однією з найкращих у ньому.

Чи варто дивитися?

Так. Бо це цілком собі претендент на статус найкращої спортивної драми в історії кіно. «Ф1» точно поїде на майбутній «Оскар», імовірно – у декількох номінаціях, як варіант – не тільки технічних. Це гарно знята стрічка. Особливо в моменти гонок. Однак відрізки між гонками – не «просто дочекайся», а важливі для історії, розкриття героїв, ідей тощо. А ще вони цікаві, бо словесні перепалки у стрічці – чудові. Вони зовсім трохи пафосні, але в першу чергу – живі, щирі, яскраві, інколи – навіть кумедні. За допомогою них будується зв’язок між героями, їхні взаємини, і ця взаємодія між персонажами виглядає природною. Нема відчуття, що другорядні слугують розкриттю головного – навпаки, мають власні історію, почуття, мотивацію. За ними хочеться спостерігати, їх хочеться бачити у кадрі. І вони отримають достатньо часу, адже стрічка розтягується на 2.5 години. Хоча не так: вона біжить майже 2.5 години. Трошки зупиняється після двох третин, щоб запалити у фіналі, однак увесь інший час підтримує шалений темп.

Після перегляду, втім, відчуваєш себе як вижатий лимон, бо стрічка важка. Через темп та емоції героїв, через події та реалії Ф1 – жорсткого та подекуди навіть жорстокого спорту. Який представлений тут добре, нехай і дещо нереалістично. Тут пілот Ф1 працює не тільки на треку у неділю, а щодня. А ще залишається людиною. А художні правки можна пробачити, бо завдяки ним ми отримали історію з сильними емоційними хуками. Це кіно про спорт, але перш за все – саме кіно. Стрічка без зайвих сцен та сильна у багатьох аспектах. Вона відмінник, який, окрім навчання у школі, встигає ходити на 3 різних секції/кружки 5 разів на тиждень. Можливо, не сяє усюди – але ніде точно не провалюється. А наприкінці так взагалі відверто знущається зі свого глядача – а той і радий, ще й окремим пунктом у своїй статті напише, що це йому сподобалося найбільше у стрічці. «Ф1» не є найкращим кіно всіх часів, навіть близько, бо працює з простою історію. Але робить це так, що не прикопаєшся.

Настільки, що на нього у майбутньому будуть рівнятися спортивні драми. Як зараз рівняються на «Гонку» (2013). Коли ти атакуєш «головного боса» жанру, то, мабуть, ти зняв щось величне.

Автор: Яся Лє