"Ми – у пеклі "Розстріляного відродження": хто вирішить, наша війна нескінчЕнна чи нескІнчена?

Нещодавно українська національна кінопремія оголосила номінантів 2025 року. Лідером став "Будинок "Слово": нескІнчЕн(н)ий роман". Автор фільму Тарас Томенко розповів МЕТА:

• скільки млн фільм зібрав у прокаті та скільки він на тому заробив;

• як завдяки фільму він 2013-го зрозумів, що буде війна;

• за його нагородив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній тощо.

Це все дуже красиво знято й сказано – тонко зворушує до глибин душі. Дочитайте, будь ласка, до кінця… Дозвольте собі подумати про високе. І пройнятися ним.

"Будинок "Слово": нескІнчЕн(н)ий роман" – кіно про українських митців, які реально жили в одному комуністичному будинку в Харкові й стали, зокрема через нього, "Розстріляним відродженням" нашої літератури. Символічно, що розстрілював їх тоталітаризм у Харкові, прагнучи зробити його столицею України, тим самим відтягнувши її від Києва, який був столицею Київської Русі. Сьогодні тоталітаризм тієї ж породи нещадно розстрілює Харків, прагнучи зробити його своїм…

Я, так би мовити, артхаусний режисер, хоча наче і класичний. Люблю пофестивалити? Так. Але й не фестивальний

Тарас Томенко – український режисер і сценарист

У контексті розробки Тарасом уже протягом понад 12-и років теми наших митців 20-30-х ХХ століття, цікавий той факт, що він народився в сім’ї поета Миколи Томенка. А також – що він має ґрунтовну освіту українського філолога, яку здобув раніше режисерської.

Тарас є українським та європейським кіноакадеміком. Має премії та відзнаки від Міжнародної федерації кінокритиків, Венеційського та Берлінського кінофестивалей та інших менш відомих – у Греції, Японії, Словаччини, США тощо.

Національна кінопремія "Золота Дзиґа"

Першу "Дзиґу" Тарас Томенко отримав 2018-го року за перший "Будинок "Слово", який був документальним.

Цього року художній "Будинок "Слово" (ред.: далі "БС") номіновано в 16-и з 19-и можливих категорій. Голосування переможців розпочато 15-го травня. Їх оголошення відбудеться 19-го червня.

"Будинок "Слово": нескІнчЕн(н)ий роман" описує історичні події,

які сталися в Харкові після заселення майже всіх українських митців того часу в один будинок на нинішній вулиці Культури, 9 (первинно: вул. Червоних Письменників, 5). Зокрема там мешкали Микола Хвильовий, Остап Вишня, Михайль Семенко, Анатоль Петрицький, Антін Дикий.

Тарасе, а як би ви хотіли, щоб вас презентували? У мене складається враження, що Ви саме фестивальний режисер, а не класичний і не для людей…

Я, мабуть, скоріше артхаусний, аніж мейнстримовський чи фестивальний режисер.

Бо у фестивалів насправді теж є своя кон’юнктура. Тож, зробити фестивальний фільм – це така сама кон’юнктура, як і комерційний. Мені здається, треба робити своє кіно завжди, а не фестивальне чи світово-комерційне. Тільки в цьому є важливість.

Створюючи фільми, ви не задумуєтесь про гроші та їх успіх?

Я ніколи не робив комерційні проєкти. Ніколи не знімав серіали. Ніколи не знімав рекламу. А в кіно я завжди шукав своє вираження, свій підхід, своє висловлювання.

А "БС" як ви оцінюєте – це авторське кіно чи це більш класичне драматургічне кіно?

Сталося так, що коли була здача цього фільму – мене почали вітати:

О, ти зняв класне прокатне кіно

Я кажу: стоп, стоп, стоп, хвилиночку, я знімав авторське кіно.

Ні, кажуть: ти зняв класне глядацьке кіно.

Кажу: відчепіться від мене, я такого не робив.

Ми з оператором були переконані, що робимо авторське кіно, яке цікаве нам. Але, як показала практика, фільм виявився цікавим не тільки мені з оператором. Він уже більше року – у прокаті. І це, мабуть, потрібно сказати, тому що це безпрецедентно для українського кіно. Зазвичай фільми тримаються 2-3 тижні в кінотеатрах. А наш – стартував 9-го травня 24-го року й досі йде.

А це означає, що його подивилось і досі дивляться дуже-дуже багато людей. А ще я маю купу повідомлень від незнайомців, які пишуть, що 4-5 разів ходять на нього. І це набагато цікавіше, ніж коли, виявляється, що зняв тільки для себе.

І мені дуже подобається, що фільм обговорюють. За версією New York Times, "БС" став одним з найбільш обговорюваних явищ в Україні за минулий рік. І це дуже круто.

І що, "БС", можливо, має навіть комерційний успіх?

Знаєте, я думаю, що він має глядацький успіх. Це набагато важливіше, ніж комерційний.

Тобто гроші за прокат фільму ви не рахували?

Це справа продюсера. Я як режисер заробляю гонорар незалежно від прокату.

Але, скажімо, з 19-и мільйонів прибутку з прокату – половину забирає кінотеатр. З тої половини, що залишається – 30% умовно забирає дистриб'ютор. Потім з того, що залишилося – половину треба віддати Держкіно. Адже нас фінансувало Держкіно. І з того, що ще залишається – заплатити податок. А решта – це є дохід продюсера.

Останні 2 роки я свідомо не подавався на фінансування Держкіно з тим, щоб кошти, які мали би піти на фільм – пішли на українську армію. Я вважаю, що зараз це набагато важливіше – це може врятувати життя. От, хай вже війна закінчиться – тоді, дай Боже, українська держава розвиває українське кіно.

Ред.: проєкт "БС" переміг у конкурсі Держкіно 2017-го року; світова прем’єра відбулась 2021-го року.

Як довго тривала ваша робота над "БС"? Як ви думаєте: у який саме момент вона насправді почалася?

Напевно, мабуть, іще в школі, коли я захопився Хвильовим. Мені завжди не давала спокою ця загадка його самогубства. Для мене це стало, напевно, саме якимось тригером, який не давав мені спокою.

Потім, в університеті я навіть на сцені ставив "Я (Романтику)". І мені здавалося, що в цьому пласті літератури 20-30-х років щось є таке надзвичайне.

Але, мабуть, громом серед ясного неба був той момент, коли я зрозумів, що всі митці тієї хвилі жили в одному місці в один час. Вони всі були сусідами, окрім Довженка, ходили в гості одне до одного, на полювання, товаришували, пили чай, сварилися. Ти розумієш, що це просто неймовірне життя. І неймовірна сторінка в історії України. Так я почав збирати під це матеріали.

Що було початком роботи?

Мабуть, те, що я запросив до співпраці поетку Любу Якимчук. Я знав, що вона дуже полюбляє Семенка. І ми от закрилися в кімнатці ще за часів януковича й почали писати цей сценарій. Спочатку то були архівні матеріали, які вилились у документальне кіно. Набагато пізніше з’явилась можливість зняти художнє.

Виходить, що поки ви писали про трагедію революції Хвильового,за вікном розпочалася наша нова українська єврореволюція?

Так, абсолютно. Наші події на папері абсолютно були суголосні з тим, що відбувалося на вулиці. І проходячи цей шлях Хвильового, коли в тебе за вікном іде революція за те, до чого прагнув і він – ти розумієш, що буде далі. Ми з Любою прекрасно розуміли, що далі буде війна.

А є основна ідея, яку ви закладали в цей фільм: яким чином він може змінити наш світ сьогодні?

Ми проходимо зараз таке коло пекла, яке "Розстріляне відродження" пройшло свого часу. Ми йдемо тим самим шляхом. Тому роман нескінчЕнний..., а можливо, і ні. У назві теж є гра "нескінчЕнний" чи "нескІнчений". Я хочу, щоб це глядач сам визначав. Тому що сьогодні від кожного з нас залежить, чи цей воєнний роман закінчиться чи не закінчиться – тільки нам це вирішувати.

А в першу чергу, для мене це кіно було про владу й митця. Я досліджував: наскільки влада хоче отримати митця, або митець хоче отримати владу…

Цей фільм – це поєдинок.

Власне – про внутрішню лабораторію Хвильового в останні дні його життя перед самогубством.

Це, власне, є моє прочитання його кроку: чому він так зробив. Адже ми знаємо, що він перед смертю спалює свій роман, який ніхто ніколи не бачив. А як відомо, рукописи не горять. Тому цей фільм – це роман в романі.

Це спалений роман Хвильового, де його персонажі переплітаються з реальним життям. Це є на межі двох субстанцій – вигаданої та реальної. Це є про відповідальність художника на прикладі Хвильового: кожен художник має відповідальність за те, що він робить.

У вас вийшла естетично-візуально дуже красива богемна історія. І це щось нове для українського кіно та літератури. Бо ж і досі химерно панує великоімперський московитський міф, що українська література – це, перепрошую, якесь село в усіх можливих негативних сенсах цього слова.

Насправді ви правду кажете. Тому що українська література існувала під суворим табу: власне, українським письменникам було заборонено писати про місто. Вони писали про село, тому що тільки це могло публікуватися. Так було і в ХХ, і ХІХ столітті. Перший, хто проломив це – мабуть, Підмогильний з романом «Місто». російська влада завжди намагалася зробити українську літературу не міською, не інтелігентською.

Мені здається, Підмогильний, вивівши свого героя Степана Радченка із села в місто – започаткував міську прозу в українській літературі. І так само це сталося в будинку "Слово", насправді – там багато що сталося для української культури.

І мені здається, що найголовнішим там був перелом на 13 травня 1933-го – коли Хвильовий пустив собі кулю в лоб.

Це є, власне, завершення величезної доби модернізму в українській літературі, в українському мистецтві взагалі – і перехід до методу сталінського соціалізму. А в ньому вже були чіткі рамки возвеличення партії, сталіна, леніна і так далі… Таким чином українська література не могла проіснувати.

А перелом з пострілом Хвильового є визначальним в українському мистецтві та взагалі в історії України. Тому що тоді стався також перелом загальноментальний і в мистецькому, і в політичному житті України.

Чому?

Адже Хвильовий започаткував літературну дискусію, яка набула такого потужного масштабу й сили, що вийшла за рамки літератури – ставши політичним гаслом: "Геть від москви – вперед до інтелектуальної Європи"… І в москві розуміли, що це стало занадто небезпечним і вимагає контролю. Тому негласно було наказано приструнити всю українську літературу, яка відбувалася в будинку "Слово" – а незгідних допитати і розстріляти.

Тому дослідження цього моменту, мені здається, надзвичайно було важливо перенести на екран. І, власне, я зробив два фільми.

"Золота Дзиґа 2025" і "БС": чи очікували ви такого приголомшливого повороту з кількістю номінацій?

Так, це приголомшливо, бо фактично це всі номінації. Ми не потрапили тільки туди, куди не могли – це документальний фільм і короткометражний.

Я думаю, що я очікував цього. У нас всі служби й департаменти попрацювали добре: і художній, і костюми, і грим. Це те, що люди своїми руками все робили. Я вважаю, і сценарій був непоганий (ред.: Тарас Томенко написав сценарій у співавторстві з Любов’ю Якимчук), і прекрасна робота операторів, і художників, і акторів. Я вважаю: достойно, щоб кожна номінація була підтверджена голосуванням за "Золоту Дзиґу". Усі працювали чесно та на совість.

Це дуже приємно, тому що це визнання колег по цеху – кіноакадеміків. І дуже величезна дяка кіноакадемікам за таке визнання. По суті, "Дзиґа" — це український аналог «Оскару».

Минулого року Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній запросив у свою резиденцію творців "БС" і відзначив церковними нагородами. Яке значення для вас має така відзнака та чому її заслужив саме "БС"?

Мене відзначили орденом Архангела Михаїла ІІ ступеня. Для мене це честь.

Церква, мабуть, йде із суспільством разом.

А тема релігії та віри у вашому фільмі не порушується?

Мабуть, віри – порушується. У Хвильового теж з цього приводу є внутрішній розлом. Скажімо, якщо почитати його "Арабески" – то він звертається до Бога, щоб зробив його генієм: "щоб розказати, як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків". А потім, через два абзаци, він каже: сьогодні я зустрів маленького сірого чортика, з яким я потім потоваришував. Думаю, що в нього були оці гойдалки між Богом і дияволом – і це впливало на його творчість. Власне про ці гойдалки – фільм.

Будинок "Слово" у реальності, якщо би з нього прибрати сталіна та срср з тоталітарним тиском – то ідея спільного будинку для творців хороша? Ви би хотіли поселитися в такому, проживаючи свій побут і дозвілля в колі виключно митців?

У срср був такий досвід: будинки творчості письменників, які розташовувалися в найкращих перлинах – у Криму, в Коктебелі, наприклад – куди письменники могли приїжджати, щоб творити.

А сама ця ідея, коли зародився реальний будинок "Слово"… – насправді сталін тільки скористався нею. Його ж самі письменники почали – будували кооперативний будинок за власні гроші. Вони скидалися з гонорарів. А коли стало цього не вистачати – сталін додав коштів на завершення будинку. Але вони будували його своїми руками. Тут ще треба розуміти контекст часу. Тоді сама ця ідея витала в повітрі – будувалися будинки вчених, медиків і багато інших.

Взагалі це була епоха баухаосу – коли треба було прикладні речі втілювати в життя. Вважалося: учителі якщо будуть жити в одному будинку – їм буде краще жити комуною. Чи зараз так можливо? Я не знаю. Я не про реальність.

А про реальний будинок "Слово" треба розуміти, що ті письменники, які його будували – ніколи не мали свого кутка. Усі щось орендували, якісь кімнати, гуртожитки робітничі – вони тулилися, хто де. І це був їх єдиний момент – отримати свій куточок й можливість поставити робочі столи, щоб писати.

Я, мабуть, не зміг би жити в такому будинку. Я люблю якось тихо й окремо жити – подалі від людей.

Але для того часу це було надзвичайно цікаво. Була бурхлива літературна дискусія – всі творили, висували ідеї, сварилися між собою, знаходили спільно нові концепти… Я думаю, там така дуже крута тусовка була зібрана. Але 27/28-го року вони поселилися. І залишався тільки 29-й рік для нормального життя. 30-31 рік – голод пішов. Будинок "Слово" мав дуже короткий період – не всі встигли навіть меблями обставитися до того, як почалися репресії.

Використані фото: з архіву Тараса Томенка та кадри з фільму.