"Гра в кальмара" вже перемогла. Навіть якщо зазнає поразки у фіналі

Наступної п’ятниці Netflix випустить 3-й сезон «Гри в кальмара» – південнокорейського серіалу про ігри на виживання заради заробітку. Вже відомо, що сезон стане завершальним для історії головного героя Гі Хуна, тобто далі – з імовірними сиквелами, спін-офами, ремейками, адаптаціями тощо, але вже з новими героями, акторами, сюжетами, без «доїння корови» оригіналу. І це правильно, бо гарна історія – в тому числі та, яка вчасно закінчилася. А «Гра в кальмара» навіть не претендує на статус гарної історії – вона вже є такою. Авжеж, попереду фінальний сезон, де будуть завершені арки багатьох героїв, але навряд він суттєво вплине на сприйняття серіалу глядачами: аж занадто впевнено проект стоїть на ногах. Навіть малоймовірний провал завершальних епізодів не поставить хрест на виконаній до цього роботі. «Гра в кальмара» абсолютно точно залишиться в історії. Фінальний сезон лише дасть нам можливість попрощатися з серіалом та визначить те, наскільки помітним буде цей слід.

• 11 років болю. Топ-5 найкращих стрічок всесвіту Джона Віка

Про цінність проекту у цій статті буду писати зі спойлерами, бо які ж ви фанати серіалу, якщо за тиждень до виходу нового сезону ще не подивилися попередній?

Успішний проект неанглійською мовою

Можна скільки завгодно казати про те, що мова не впливає на оцінку фільму або серіалу та що всі у рівних умовах, але навіть «Оскар» має окрему номінацію за фільм іноземною мовою. Досі єдиною стрічкою неанглійською, яка виграла головний «Оскар», за найкращий фільм року, є «Паразити» (до речі, також Південна Корея). Це сталося у 2020-му, а до чи після цього – ні, жодного разу. Чи це тому, що в умовній Франції не знімають гарне кіно? Авжеж, це не так. Знімають. Нехай і менше, але досить регулярно. Однак його просто не дивляться у світі. Все через мову. Ніхто не зацікавлений у тому, щоб ризикувати. Бо це витрачай спочатку час на переклад та додаткову рекламу (бо тут нема американських зірок), а після молися, щоб стрічка «вистрелила» та твої старання окупилися. Простіше просто взяти оригінал англійською, навіть гірший за якістю, але із якоюсь впізнаваною зіркою – і гарантовано зібрати касу. Тому гарне французьке кіно побачать тільки у Франції, а на «Оскар» воно взагалі не доїде.

Однак може бути по-іншому. Мабуть, буде. Не в останню чергу через «Гру у кальмара». Це ж історія «Попелюшки»: ніхто нічого не чув, а потім – світове визнання. Я, ви, взагалі всі ми дізналися про цей проект вже після того, як він став успішним. Бо в перші тижні його дивилися здебільшого корейці. Бо серіал – про реалії цієї країни, з місцевими акторами, а не зі світовими зірками. Подивилися тиждень-два – і тільки тоді долучився світ. І останньому також сподобалося… Виявилося, що можна бути успішними, розповідаючи історію будь-якою мовою. Навіть без топ-реклами. Без топ-зірок. Без ось цих «наступна серія буде за тиждень». «Гра в кальмара» не повинна була вистрелити, однак вона це зробила. На вихід другого сезону очікувала не тільки Південна Корея – але й увесь світ. Отже, гарна історія та цікаві персонажі важливіше за країну походження, а продукт із сенсами для місцевого ринку може мати попит і на світовому. Тепер проектів відмінними від англійською мовами побільшає, бо студії та сервіси менше боятимуться вкладатися в них. Через «Гру в кальмара».

Кіно для всіх – і навпаки

Здебільшого серіали та фільми можна або віднести до категорії «для всіх», або класифікувати як «буде цікаво меншості». І того, і того дуже багато. Раніше домінування «для всіх» було сильнішим, але поступово слабшає – тому артхаусних проектів стає все більше. Останні зазвичай не мають великих бюджетів та роблять ставку на концепт – тому отримують відносно низький середній бал від глядача, розбещеного коштовним екшном та спрощеною подачею головної ідеї. Однак такі стрічки та серіали завжди знаходять свого поціновувача, для якого стають одними з улюблених. Так от, зазвичай авторам доводилося обирати бік: або роблять зрозуміле кожному, або навпаки. Доводилося, а тепер це необов’язково, бо існує «Гра у кальмара». Вона точно для всіх, вона здатна розважити абсолютно кожного свого глядача екшном, досить високим темпом (щонайменше перший сезон), яскравими декораціями тощо. Але тому, хто дивиться її уважно, вона може дати більше. Бо намагається всидіти на двох стільцях – і робить це вельми вміло.

Результати декількох голосувань за продовження/завершення гри у першому та другому сезонах завершувалися приблизною рівністю: вирішував останній учасник. Це все красиво та ефектно, але у житті так не буває. Вибірка серед великої кількості людей не була б 50% на 50% стільки разів поспіль. Бо то життя, а це – серіал, який використовує метафоричність. У кожної людини тут є 2 варіанти: піти або залишитися. І багато хто балансує між опціями, вагається – і голосування віддзеркалює внутрішній світ учасників у цей момент. Тут «Гра в кальмара», по суті, заявляє, що вона – це в першу чергу соціальна алегорія, метафора реального світу, а не просто фантастичний серіал з ядром у вигляді «а що було б, якби…?». І це лише один приклад. Ось таких рішень упродовж двох сезонів назбиралося чимало. А ще була театральна естетика (великі лялька та сходи) та відносно повільний темп між іграми (щоб розкрити героїв). Це все не риси поп-продуктів. Але тут вони є. Тому один глядач може насолоджуватися іграми, а інший – розкриттям характерів героїв. І обидва будуть задоволені після перегляду.

Зелене світло для сміливих рішень

Герої, декорації, ігри – мої перші 3 асоціації до серіалу. Заради порівняння можна згадати «дідуся» жанру – «Королівську битву» (2000). Там асоціації були б дещо інші: гра, вбивства, виживання. Давайте ще згадаємо «Алісу в Прикордонні» (2020) – також історію про ігри на виживання. Асоціації? Гра, філософія, смерть. Ну, ідею ви зрозуміли: якщо це не «Гра в кальмара», а його жанровий колега, то спочатку завжди стоятиме гра, десь поряд – питання життя та смерті. Але цей південнокорейський серіал зміщує акценти. Ігри – це його рушійна сила, однак не його ядро. У центрі всього – персонажі. Кожен – в першу чергу людина, а не учасник змагань. Кожен – просто людина, а не носій філософської ідеї. Це історія не про бажання вижити або заробити гроші – а про людей та їхні вибори. Ані герої «Королівської битви», ані персонажі «Аліси у Прикордонні» не обирали грати, а ці – так. Тобто смерть кожного – наслідок їхнього вибору в першу чергу, а тільки у другу – жахлива подія. Глядачу цікава не стільки мотивація учасників жити – скільки мотивація взагалі продовжувати грати.

Проект про ігри на виживання «ставить» на героїв у першу чергу, а на ігри – у другу або навіть у третю. Бо ще є візуал. Вже згадував театральні декорації. І це не те щоб розповсюджено у подібних проектах. Такого роду ходи є і в «Алісі у Прикордонні» (столик з картою, наприклад), але це ситуативні рішення, а у «Грі в кальмара» декорації – це щось, на чому ґрунтується історія. Від довгих сходів до малюнків ігор на стінах «бази» учасників, від великої ляльки до дитячих дворів тієї гри з малими кульками. Сюди ж – костюми організатора та його підлеглих. Створити візуальний стиль за допомогою всіх цих рішень – одне, а от зробити їх засобом розкриття ідеї – геть інше. Я підводжу до очевидного підсумку: «Гра в кальмара» завоювала серця мільйонів завдяки сміливим рішенням. Це і величезна роль декорацій, і акцент на персонажах, а ще – жанрова невизначеність та загравання з багатьма ідеями. А справді: який жанр у цієї історії? Занадто кроваво для трилера, занадто багато драми та переживань героїв як для бойовика. «Гра в кальмара» смілива на всіх рівнях. І якщо таке собі може дозволити навіть проект-ноунейм на початку – може будь-хто.

Дослідження психології прямо на екрані

Зазвичай фільми та серіали не досліджують – а користаються дослідженнями. «Гра в кальмара», навпаки, регулярно ставить питання «а що як…?» та потім шукає на нього відповідь. А що як існуватиме гра на виживання, у якій можна заробити? А що як на неї потраплять люди із зовсім різними характерами? А що як всі проголосують за те, щоб повернутися додому? А що як… Ну, ви зрозуміли. Знаєте, у цьому автори серіалу як типовий гравець у якусь візуальну новелу з багатьма кінцівками: треба спробувати все, пропрацювати всі варіанти. Єдина відмінність: тут все ж таки варіанту почати спочатку нема, тож доводиться дбайливо ставитися до історії. І ось сценарист та режисер блукають варіантами, а глядач – разом з ними. І все не тільки для розваги – а ще для того, щоб краще зрозуміти людську психологію. Звичайне життя не може відповісти, наприклад, як буде почуватися, що буде відчувати людина, коли їй доведеться обирати, хто житиме: вона чи її бос. А серіал – може спробувати.

Моделюємо стресову ситуацію – і спостерігаємо за реакцією героя. Ніби нічого складного, ба більше: нічого нового. Щось таке робить кожен серіал. Але далеко не кожен підіймає ставки так високо. Далеко не кожен змушує героїв обирати так часто й так багато. Не кожен акцентує увагу на результаті як на наслідку вибору. А «Гра в кальмара» все це робить. І є успішною не в останню чергу завдяки цьому. Глядач змушений запитувати в себе: «А що зробив би на місці цього героя я?». І регулярні відповіді на це запитання допомагають краще зрозуміти себе. Більшість серіалів не пропонують своєму глядачу розібратися у психології – своїй та людини взагалі. Бо не мають такої можливості, адже їхня головна задача – зацікавити та змусити себе дивитися, а «грузити» глядача такими важкими питаннями – ризиковано. Щонайменше так було. Тепер відбудуться зміни, адже табу на серйозні розмови з людиною по той бік екрану зняті. Можна звертатися до нього з метою розібратися навіть у фундаментальних речах. А можна взагалі не звертатися – а просто досліджувати людську психологію. «Гра в кальмара» відкриває двері для творчих експериментів.

Історія Гі Хуна та фінал

Шлях Гі Хуна не завершено, але його історія, за великим рахунком, вже розказана. Він прийшов на ігри людиною, яка просто хоче вижити. Став тим, хто проти ігор взагалі та хто хоче зберегти життя всіх учасників. Другий сезон завершився тим, що Гі Хун пішов на жертви людьми заради ідеї – завершення ігор. І останнє того не вартувало: повстання провалилося. Від нікого до лідера. Від «найважливіше – життя» до «найважливіше – ідея». Від потреби у грошах до відмови використовувати зароблені. Від героя до невдахи. Від людини з сім’єю та друзями до того, хто не має більше нікого. Не так важливо, чим закінчиться історія Гі Хуна. Може, він пожертвує собою, щоб спокутувати провину. Або зможе вижити. Знову. Але тепер буде жити по-іншому, не так як після першої перемоги. Або остаточно розчарується у людях та стане новим ведучим ігор, завершивши своє перетворення з головного добряка на головного антагоніста. Головне: зміни вже відбулися. Гра змінила Гі Хуна назавжди.

Він пережив та втратив забагато. Гра вже декілька разів суттєво вплинула на його життєву філософію. У третьому сезоні глядач дізнається фінал історії, але з точки зору донесення ідеї він не те щоб важливий та цінний. Критика капіталізму та нерівності відбулася. Ще у першому сезоні, але після змін усередині Гі Хуна – вже точно. Ось до чого доводить система. Це не кінцева, але фінальна точка. Далі – лише уточнення для найбільш допитливих глядачів. «Гра в кальмара» вже розповіла все те, що хотіла розповісти. Вже дослідила майже все. Їй не те щоб нема що сказати – нема потреби продовжувати говорити. Бо все важливе – вже відбулося. І з точки зору ідеї та сюжету, і з точки зору сприйняттям світом проекту загалом. Останній вже зробив висновки. Успіх чи провал останнього сезону «Гри в кальмара» не змінить ставлення до неангломовного контенту. Не зупинить виробництво нових проектів, в основі яких – дослідження людської психології. Не змусить Netflix відмовитися від ризикованих фільмів та серіалів. Процес оновлення індустрії не спинити.

Я також чекаю на вихід третього сезону. Мені цікаво, чим завершиться шлях Гі Хуна. Але на основні питання для себе я вже відповів. Буде круто, якщо підвезуть нові, однак навіть якщо ні – неважливо. «Гра в кальмара» вже в історії. Цей серіал вже змінив світ. Тож третій сезон – це в першу чергу про прощання. І трошки про претензію на місце в ієрархії найкращих серіалів всіх часів.

Автор: Яся Лє

Раніше режисер “Вартових галактики” та майбутнього “Супермена” Джеймс Ґанн розкрив головну причину занепаду сучасного кіно. Він стверджує, що кіноіндустрія вмирає через те, що фільми знімаються без готових сценаріїв.