Гід по Docudays UA: 10 головних фільмів фестивалю, які варто подивитися в Києві

Цього року фестиваль представлять 82 стрічки з 36 країн. Зокрема буде 33 українські фільми. Основні покази відбудуться у двох київських кінотеатрах "Жовтень" (вул. Костянтинівська, 26) та Kino42 (вул. Костянтинівська, 11).

• Коли дитинство зупиняє війна: добірка українських документальних фільмів про дітей

Деталі

Також в рамках фестиваль просто неба відбудеться лекторі Rights Now! біля кінотеатру "Жовтень". Зокрема, серія з шести публічних лекцій від провідних українських та міжнародних інтелектуалів.

Лекції перетинаються з фільмами й допомагають осмислити трансформації суспільства під час війни. У програмі лекторію:

• 6 червня – Олександр (Терен) Будько: "Інтеграція ветеранів/-ок з інвалідністю: як змінюється українське суспільство";
• 7 червня — команда Truth Hounds: "Експлуатуючи вразливість: як Росія рекрутує іноземців для війни в Україні";
• 8 червня — Антон Дробович: "Як нас формує памʼять: непрості уроки історії";
• 9 червня — Пітер Померанцев: "Війна за реальність: чи можливо протистояти ворожій пропаганді та зберегти правду?";
• 10 червня — Євген Глібовицький: "Подолати минуле: чому ми не довіряємо власній державі?";
• 11 червня — Катерина Ботанова: "Деколонізація як акт суб'єктності: як Україна переосмислює себе і обирає, якою бути".

Що ж до фільмів, то ось що відомо про стрічки.

«Тиха повінь»

Режисер стрічки Дмитро Сухолиткий-Собчук, Україна-Німеччина.

Автор «Памфіра» розповідає про поселення релігійної секти на березі Дністра. З неприйняттям війни, електрики та сучасної техніки, патріархальними поглядами на сімейне життя та іншими переконаннями, які відповідають порядкам перших новозавітних громад, його мешканці здаються загубленими в безчассі, таємничо непідвладними бурям великої історії.

Але повномасштабне вторгнення вносить свої корективи у майже райську буденність.

Історії проглядають крізь кадри, діалоги і монологи, що лунають за кадром. Це створює вигадливий, химерний образ відчайдушних і впертих спроб зберегти свій віковий уклад від вторгнення соціально-політичних катаклізмів. У фільмі є військові, які діляться думкою про такі звичаї секти.

Операторську роботу Івана Морораша, В’ячеслава Цвєткова, Олександра Коротуна та самого Сухолиткого-Собчука, відзначили призом Міжнародного фестивалю документального кіно в Амстердамі.

«Блаженні»

Над стрічкою працював режисер Андрій Лисецький, Україна-Німеччина-Латвія.

Під час війни митці переосмислили свою діяльність. Аде чи слід музам замовкнути серед гарматної канонади — чи, навпаки, у вирішальні дні національної історії здатність людей мистецтва фіксувати й осмислювати реальність набуває особливої цінності?

«Не питай мене, чи я вбивала»

Режисерка стрічки Олена Максьом, Румунія-Нідерланди-Німеччина-Україна.

Режисерка з початком повномасштабної війни відклала камеру та вступила до Національної гвардії. Беручи участь в евакуації цивільного населення та виконуючи обов’язки офіцера на найважчих ділянках фронту, Максьом вела своєрідний відеощоденник, який і став основою її нового фільму. Під час затишшя та очікування, відпочинок після виконаних завдань і скорбота за загиблими, взаємини з побратимами та посестрами, спілкування з матір’ю під час рідкісних відпусток передані у фільмі з відвертістю та глибоким ліризмом.

«Де все зникає»

Режисер стрічки Олександр Ткаченко, Україна-Франція.

Центральним персонажем є митець, що поєднує службу в армії з творчістю, даючи нам змогу побачити події, в яких він виступає учасником, героєм, а не стороннім спостерігачем. Завдяки своєму виразному баченню він допомагає тим з нас, хто перебуває по той бік екрану — і по той бік фронту, — краще відчути повсякденність тих, завдяки кому ми можемо продовжувати звичне існування.

Художник і оператор Дмитро Докунов, переконаний пацифіст, який приєднався до ЗСУ незабаром після початку повномасштабної війни, не відмовляється від своїх поглядів, але переосмислює їх в умовах, коли необхідність взяти до рук зброю зумовлена захистом ближніх.

«Сліди»

Зрежисерували стрічку Аліса Коваленко та Марися Нікітюк, Україна-Польща.

Фільм присвячений проблематиці, яка збереже свою актуальність і після завершення бойових дій - подоланню одного з найстрашніших наслідків будь-якої війни — тяжіння пережитих у її ході втрат і травм над існуванням тих, хто вцілів. У центрі стрічки - учасниці громадської організації SEMA Ukraine, що об’єднує жінок, які пережили сексуальне та гендерно-обумовлене насильство з боку російських військових. Збираючи інформацію про злочини окупантів, героїні стрічки розповідають і про власний досвід, що стає для них своєрідною терапією, способом утвердити свою гідність, право на справедливість і щастя.

«Ілюзія тихої ночі»

Цей своєрідний кіноавтопортрет країни, що воює, було створено за участю сотень українців — як професійних операторів, так і звичайних власників смартфонів, що поділилися з творцями фільму фрагментами свого буття, знятими в ніч з 27 на 28 липня 2025 року. Домашні вечірки та репортажі з бомбосховищ тилових міст сусідять тут із картинами з передової та відео з окупованих територій, знятих з ризиком для життя.

Над стрічкою працювала режисерка Ольга Черних. Фільм передає надії та страхи, душевну стійкість наших співгромадян, у чию повсякденність вторглася війна — і стала її частиною.

«Мир для Ніни»

Над створенням фільму працювала режисерка Жанна Довгич.

Фільм присвячений жінці, життя якої було зруйноване війною задовго до початку повномасштабного конфлікту.

Йдеться про те, що ще у 2015 році її син, захисник Донецького аеропорту, який потрапив у полон, був розстріляний бойовиками. Своє життя вона присвячує пошукам справедливості, спробам відтворити останні дні життя сина та встановити обставини його загибелі. Будні героїні немов уособлюють нерв вітчизняної дійсності з її трагізмом і стійкістю — у спілкуванні Ніни з побратимами загиблого, зустрічах з іншими жінками, чиї діти також були вбиті внаслідок російського вторгнення, взаємодії з державними структурами, представники яких так часто демонструють стосовно близьких загиблих, як і до живих героїв, байдужість і некомпетентність.

«Ти мене любиш?»

Часом у дні суворих випробувань ми відчуваємо ностальгію за минулим, драми звідки ніби блякнуть перед обличчям непривабливої сучасності — тим більше якщо наші власні спогади та свідчення очевидців систем і епох, що канули в лету, затулені парадними образами, створеними телебаченням та авторами історичних підручників. Цю здатність нашої психіки шукати притулок від нинішніх скорбот у псевдодокументальних зображеннях втраченого благополуччя ліванська режисерка Лана Дагер досліджує, звертаючись до архівних записів національного телебачення та коментарів своїх колег.

Вторгнення в ідилічні телекартинки військових реалій минулого і сьогодення робить іронічну й пронизливу оповідь Дагер особливо близькою українському глядачеві.

«Остання амбасадорка»

Стрічка показує, що коли твоя батьківщина поринає у безодню тиранії та варварства, чи слід тобі струсити з підошов порох рідної землі — чи спробувати наблизити її краще завтра?

Головна героїня фільму, посол Афганістану в Австрії Маніжа Бахтарі, після захоплення Кабула талібами опиняється в парадоксальній ситуації офіційного та повноважного представника держави, яка перестала існувати. Героїня відмовилась підкоритися наказу нової влади своєї країни скласти повноваження й залишається на посаді, підтримана чиновниками Австрії, яка не визнала уряд талібів. У своєму химерному статусі посла у вигнанні героїня прагне привернути увагу міжнародної спільноти до проблем своїх співвітчизників і насамперед до становища жінок, яких талібан позбавив елементарних прав.

Одночасно з дипломатичною роботою Бахтарі організовує освітній курс для афганських дівчаток, які навчаються онлайн, ризикуючи зазнати найжорстокіших репресій.

«Природжений фальсифікатор»

У центрі цього своєрідного детективу опиняється постать німецького тележурналіста Міхаеля Борна, який, після низки репортажів із гарячих точок, створив у 90-х роках серію сенсаційних матеріалів, що розповідали, серед іншого, про наркоманів, що облизують південноамериканських жаб, чиї секреції виділяють галюциногенну речовину, про закупівлю зброї бойовиками Робітничої партії Курдистану, про зловісні підступи німецького відділення Ку-клукс-клану. Коли в одному з прихованих під білими балахонами фанатиків, які просторікували про засилля євреїв, упізнали самого Борна, подальше розслідування встановило, що історії, представлені журналістом, були плодом його бурхливої уяви та творчих зусиль, підтриманих кількома його колегами та родичами.

До слова, раніше ми розповідали, що вже цього літа українські глядачі побачать одну з найочікуваніших музичних прем'єр року. 13 серпня в кінотеатрах стартує показ документальної стрічки «Кузьма: Страшно веселий», присвяченої легендарному фронтмену гурту «Скрябін» Андрію Кузьменку.