Психолог: Ми вже стали іншими, і потрібно навчатися будувати відносини інакше

Повномасштабна війна триває вже четвертий рік, багато українців змогли психологічно витримати два-три роки цього божевілля, але навіть у найсильніших закінчуються сили.

• Чому Сніжана Єгорова стала пропагандисткою? Фагот назвав неочікувану причину

МЕТА звернулася до відомої волонтерки та психологині Юлії Фоміної, щоб вона поділилася своїм досвідом і порадами, як ментально виживати в такий складний час.

-Юлія, психологу звичніше заспокоювати інших. А як ви, як психолог, зустріли початок війни? Було складно чи у психологів менталка прокачана?

-Повномасштабну війну я зустріла в Києві, а виїхала за межі столиці у 2023 році. Метою була допомога харківським лікарям. Бути підготовленим – важливо, але до переживань війни, втрати – неможливо бути готовим. Страх, біль, ярість, безсилля – все те, що виснажує, і я також переживала саме це. Але завдяки моїй професії я знаю, як реагувати, інструменти підтримки та ресурси.

Завжди потрібно шукати можливості — в собі, в інших, особливо тоді, коли здається — неможливо. Саме тому інша частина моєї діяльності — допомога через волонтерство: так я відчуваю свою дотичність та можу внести свій вклад — так і формується спільність.

-Я колись брав інтерв'ю у психологів, які працюють з військовими, і дізнався, що потім цим психологам також потрібні психологи. Виходить, сам собі психолог не завжди може допомогти?

-Саме так. Скажу більше: ще потрібен супервізор. Я, як психолог, повинна бачити, чути, відчувати людину такою, якою вона є, не через призму своїх травм та проекцій.

«Чистота» роботи психолога – це знання про себе, вміння володіти своїм досвідом та допомагати свідомо. Перше правило — не нашкодити. Тому робота над своїм психоемоційним станом для психолога — це назавжди.

-Ви також збираєте донати для військових. Наскільки складно їм буде потім адаптуватися в мирний час? Може, пора тоді збирати донати вже і на це?

-Адаптація – тема надважлива ще «на вчора». Адже ветерани та військові потребують практичної відповіді: «А що далі? А як далі?». Відповідь повинна бути чіткою.
Нам необхідні фахівці, команди спеціалістів, які впровадять програму реабілітації на загальнодержавному рівні. Сьогодні в Україні вже є окремі ініціативи та платформи, але їх недостатньо для тієї кількості захисників, які повертаються з зони бойових дій. На таку кількість військових ми повинні навчати та заохочувати психологів доєднатися до цієї спеціалізації. Адже тема ПТСР вузькопрофільна та надскладна. І самим спеціалістам потрібно мати достатньо внутрішніх ресурсів, щоб виконувати роботу дієво та обережно — першочергово для себе.

Потрібно вже зараз: підтримка фахівців та створення програм підготовки психологів для роботи з ветеранами, забезпечення їх супервізіями та менторством, профілактика вигорання та отримання підтримки, фінансування на впровадження програми підтримки.

-Ще важливе питання: під час війни розпадаються шлюби. Може, ви дасте пораду сім'ям, які переживають складний період — як їм розуміти один одного під час війни?

-Сімейна терапія, терпіння, щирість із собою та відвертість із партнером. Будь-яка криза – це розвиток. Ми вже стали іншими, і потрібно навчатися будувати відносини інакше, новою мовою, яка підходить, і цю мову можливо знайти через спільне бажання та роботу вдвох.

-І не обійдемо стороною тих, хто самотній у житті. Як їм не зійти з розуму, коли поруч немає тих, з ким можна поговорити?

-Обернутися й поставити собі запитання: «Чи дійсно я сама/сам? Самотність – це про внутрішнє чи зовнішнє? Що я вкладаю в це розуміння? Як я формую свою самотність?». Будь-який стан потребує відповідальності. Якщо я хочу змінити щось, а по-справжньому я можу змінити своє ставлення до того, що проживаю, — то не бігти, а подивитися в те, що переживаю. Безоціночно. І якщо я хочу змін — брати відповідальність і шукати свій спокій через дію та прийняття.

"Мені ніколи не подобалися ці виправдання" — Фагот розкритикував Данилка за російські пісні.