Нетиповий рекорд ЧС-2026: за кількістю «трансферів»!

Ще трохи хочеться поговорити про Чемпіонат світу 2026 року, адже є вкрай цікава тема, яка не лише порушувалася на минулому мундіалі, а й мала чимало прикладів у «чорно-білі» часи футболу. Ні, мова не про звільнення тренерів — там усе зрозуміло, — а про натуралізацію, яку ще можна назвати «трансферами»! Дійсно, як інакше назвати ситуацію, коли гравець був капітаном молодіжної збірної Франції, а на ЧС-2026 грає вже за Марокко! Бельгієць Матиас Фернардес Пардо, здається, взагалі кидав жереб: спочатку хотів виступати за Бельгію, потім за Іспанію, але швидко «переодягнувся» й повернувся назад. Щоправда, його й кликали активно, та й у «Фурію Роху» він навряд чи потрапив би. Ось і стало цікаво: хто ще так змінював громадянство, наскільки часто і коли це траплялося. Почати, зрозуміло, варто з давніх часів, адже на ЧС-2026 список натуралізованих гравців ой який вражаючий.

«Часи динозаврів»: найвідоміші з ЧС-1934 по 2022

Занурюватися глибоко в історію не хочеться, адже на перших мундіалях Італія й Аргентина мало не постійно обмінювалися гравцями, а різні політичні конфлікти змушували футболістів змінювати громадянство. У сучасному футболі є кілька «постачальників» талантів, які не змогли пробитися до складу збірної країни народження, тож довелося шукати у своєму корінні чи підбирати команду зі схожим менталітетом. Першим найвідомішим, хто вирішив змінити обстановку, став аргентинець Луїс Монті. Його сильно критикували за грубу гру, що дуже дратувало гравця, і першим важливим кроком став переїзд із Аргентини до Італії, а саме в «Ювентус», де такий стиль футболістів був потрібен. Подейкують, що через гарну гру Монті йому погрожували розправою над сім’єю і саме це вплинуло на фінал ЧС-1930. Вели 2:1, а потім 2:4 — є про що подумати. До того ж Беніто Муссоліні «включився», натякнувши тренерам, що домашній мундіаль 1934 року треба виграти будь-якою ціною, тому до Монті приєдналися тоді: Аттіліо Демарія, Енріке Гуаїта, Раймундо Орсі, Анфілоджіно Гуарісі, Феліче Борель та Маріо Вальєн. Виглядала тоді Чехословаччина солідно, але завдяки Орсі, Меацці, Гуаїті та тому ж Монті «Скуадра Адзурра» таки виграла чемпіонство. Таким чином Луїс Монті став першим і єдиним гравцем, який грав у фіналі ЧС за одну збірну, а трофей здобув із іншою.

На наступному мундіалі італійці мали ту ж ціль, але «посилилися» лише Мігелем Андреоло з Уругваю, а інші натуралізовані раніше гравці вже не були заявлені, адже в Італії й так з’явилося чимало молодих талантів, серед яких виділялись Сільвіо Піола, Джино Колауссі й П’єтро Рава. Андреоло теж грав, причому у всіх матчах і став чемпіоном. За три роки до того Мігель виграв Копа Америка й теж може вважатися унікальним гравцем, як і Луїс Монті. А ось у 1950-му ситуація була зовсім протилежною: Ернесто Відаль хоч і народився в Італії, але вирішив перейти до складу Уругваю і не помилився — ще один натуралізований став чемпіоном світу!

Далі — для зручності читання, списком, адже є цікаві персоналії:

1. ЧС-1954: Йозеф Посіпаль та Ріхард Геррманн стали чи не першими, хто зробив «трансфер» у збірну Німеччини. Зараз таким уже нікого не здивуєш, адже «Бундестім» має настільки мультинаціональний склад, що трохи шкода справжніх німецьких талантів. Але їм варто докласти зусиль, адже прийшов Юрген Клопп і шанси матимуть усі. До речі, тоді Посіпаль, Геррманн і ФРН стали чемпіонами.

2. ЧС-1958 – ЧС-1962: Жозе Альтафіні спочатку виграв мундіаль 1958 року під псевдонімом «Маццола» на честь загиблого Валентіно Маццоли у відомій авіакатастрофі. Через чотири роки він ще й за Італію зіграє, а також перейде до Серії А і заб’є там 216 голів — це 4-5 місце разом із Джузеппе Меаццою, у якого стільки ж. Ще двоє унікальних гравців, які змінили 3 збірні в історії: якщо Альфредо Ді Стефано лише на одному мундіалі зіграв, то Ладіслао Кубала виступив за 4 (!) національні команди (Чехословаччина, Угорщина, Іспанія, Каталонія), але на ЧС і ЧЄ не провів жодного матчу. Отака прикрість, зате на клубному рівні обидва вигравали все що можна. Далі федераціям це набридло і вирішили: якщо досяг 18 років і вже зіграв за команду — змінити збірну вже неможливо.

3. ЧС-1982: нетиповий для того часу «трансфер», адже з Лівії Клаудіо Джентіле перейшов в Італію. Тенденція збереглася, але знадобився час, щоб вона стала масовою.

4. ЧС-1998: у тріумфальному для Франції мундіалі всі відзначали різноманітний склад «Ле Бле», де центр поля тримали ганієць Десайї та гваделупець Тюрам, лівий фланг борознив баск Лізаразю (але Біксан народився у Франції!), головним опорником був сенегалець Вієйра, а на підстраховці — представник Нової Каледонії Карембе. І так, Зідан народився у Франції, як і Анрі з Трезеге, яких часто «відправляють» в Африку. Але ні, всі — корінні французи!

5. ЧС-2002 – ЧС-2006: Німеччина продовжила «працювати на трансферному ринку» та успішно натуралізувала Мірослава Клозе, Пауло Рінка, Лукаса Подольскі й Джеральда Асамоа. Ганець став першим темношкірим «трансфером» «Бундестім», але далеко не останнім. Німці стали третіми, а перехід Каморанезі й Перротти до Італії виявився вдалим — вони стали чемпіонами.

6. ЧС-2014: не склався домашній мундіаль для Бразилії, з якої перед турніром пішли Дієго Коста, Тіаго Мотта й Едуардо, програли Німеччині 1:7 і попрощалися з деякими ветеранами після чемпіонату. Усе це на одному турнірі — уявіть, як було «селесао»!

А от на ЧС-2018 Франція знову взялася за своє: якщо виділяти лише чемпіона, то представники інших країн (хоч деякі й народилися у Франції): Манданда, Кімпембе, Умтіті, Лемар, Фекір. Список не наймасштабніший, і попри чергові протести фанатів, що французів у складі небагато, у деяких було лише інше походження, тому це можна й не враховувати. Гучних «трансферів», як раніше, вже не було, а федерації працювали на випередження, в основному з молоддю. Нерідко траплялися «трансфери» й вікових гравців, як-от Ляпорт, Ле Норман із Франції до Іспанії та з Іспанії до Гани Іньякі Вільямса, але вони просто хотіли грати й вірили, що зможуть закріпитися на новому місці.

ЧС-2026: 289 (!) гравців не є корінними для своїх нинішніх збірних!

Щоб не робити з минулого мундіалю антигероя, відзначимо — на всіх турнірах до нього аж 1103 гравці народилися не в тій країні, за яку виступали. На ЧС-2026 було 1248 футболістів і майже 23% — натуралізовані. Ось тут це вже виглядає досить тривожно, а далі ще цікавіше: 42% гравців мають другий паспорт!

Хтось скаже, що причина — розширення турніру, і матиме рацію, бо звернемося до відкритих джерел:

• У Кюрасао 25 гравців народилися не там — це на хвилинку 96% від заявки збірної!

• ДР Конго представили таких 20, тобто 77% від складу команди.

• У Марокко — 19 (73%).

• Гаїті — 17 (65%).

• У Алжиру — 16 (62%).

• Кабо-Верде та Туніс — по 14 (54%).

Далі у Катару — 13, і це 50%, а решта команд привезли на ЧС-2026 менше. Що цікаво, у всіх критикуваної Франції всього 2 гравці (8%), а у Німеччини — 1 (4%). Це якщо рахувати місце народження, без урахування коріння чи інших зв’язків батьків з іншими державами, адже той самий Тюрам народився в Італії, Олісе й Голанд — в Англії, а 6 із 24 гравців мають відношення до Африки, як і Бріс Самба народився в ДР Конго. Якщо заглибитися, справжні уродженці Франції представили мундіаль у кількості 75 гравців, і це ще не рахуючи самих «Ле Бле».

Якщо говорити про команди з «чистим» складом, то це Чехія — 0 натуралізованих гравців! У лідерах усе ті ж збірні, і про них коротко:

1. Кюрасао можна вважати, що має 100%-й результат, і збірня заслуговує називатися Нідерланди-2. Лише Таїт Чонг народився в Кюрасао, але й він у 10 років поїхав до нідерландців і міг би грати за них, але самі знаєте, чому це не спрацювало. Єдине виправдання Кюрасао — вони були колонією Нідерландів, а тепер входять до нідерландського королівства, мають право на самоврядування. Там чимало нюансів, але для красивих цифр залишимо збірну у списку. Аналогічно й по Кабо-Верде — колишня португальська колонія, а деякі гравці з Нідерландів. 23 гравці з подвійним громадянством, це 88%.

2. Канада (22 гравці з подвійним громадянством, 85%). Ось вам і сюрприз, ось і розвиток канадського футболу! На захист місцевої федерації можна сказати: майже з початку XXI століття вони шукали гравців із будь-яким відношенням до «кленових», хоч трохи, хоч по корінню. Той же Омар Мармуш народився в Єгипті, але жив 6 років у Канаді й цілком підходить під концепцію — здається, навіть пропонували, але він не захотів.

3. Катар (22, 85%). Ще одні революціонери, які вклали у футбол чимало коштів і обіцяли потрапити у топ-5 світу, теж шукали будь-кого, хто у молодому віці був готовий переїхати до Катару й представляти їхню команду. На захист їхньої федерації варто зазначити: 90% населення — іноземці, тож звідки брати своїх? Політика залучення спрацювала, але тепер стоїть інше завдання — підняти якість гравців.

4. Африканський легіон — усі, окрім Єгипту, ПАР, Гани, мають понад 10 гравців, які народилися у різних країнах. Зрозуміло, що перехід відбувався переважно за принципом «ось тут поруч, тож можна й спробувати».

5. Гаїті (20, 77%). Країна, яка представляє діаспору за кордоном, більшу, ніж населення самої Гаїті. Тим не менше, останнім часом ще й грають непогано.

Як не дивно, понад 40% мають такі потужні представники Південної Америки, як: Уругвай (69%), Аргентина (58%), Бразилія (46%). І так, Ліонель Мессі, Вінісіус Жуніор, Рафінья, Джуліано Сімеоне й Ніко Пас, як мінімум, могли б виступати за Іспанію чи Італію, наприклад. Усе через ліміт на легіонерів, кращим із яких просто купують європейське громадянство, щоб не обмежувати себе в складах. Однак погоджувалися на можливість грати за другим паспортом далеко не всі, їх досить мало. У деяких країнах існує заборона на зміну громадянства чи отримання другого паспорта, тож Японія, Південна Корея, Єгипет, Саудівська Аравія й Узбекистан зробили виняток лише для одного гравця.

Нові правила: для зміни збірної є всі можливості!

Якщо раніше правила жорстко обмежували зміну збірної, щоб гравці не бігали куди заманеться, то з 2020 року (а, можливо, й раніше) їх трохи скоригували, бо було кумедно спостерігати за скандалом навколо Муніра Ель-Хаддаді. Гравець народився в Марокко, але вирішив зіграти за молодіжку Іспанії, а в основі не прижився — лише 10 хвилин на полі, і через це ФІФА сказала «ні» переходу в Марокко. Після скандалу і, можливо, не тільки через нього, Джанні Інфантіно відзначив: давно у нас не було реформ! І під шумок додав можливостей слабшим збірним. Тепер гравець може змінити збірну, якщо: не зіграв до 21 року більше 3 матчів, не грав у фінальному раунді жодного топ-турніру і минуло вже три роки з часу останнього виходу на поле. Чудово, правда? Той же Пас, якщо захоче зіграти за Іспанію, просто не гратиме за Аргентину до наступного мундіалю, і вуаля — новий резонанс! Хоча навряд чи, сподіваємося, таких ексцесів не буде, бо можна так зібрати топ-склад, як у футбольному менеджері, не надто напружуючись.

Також ФІФА встановила такі правила для зміни збірної:

• Гравець прожив на території країни 5+ років, але лише після досягнення 18 років — ще один лайфхак: не було жодних коренів чи родичів, але прожив 5 років в Іспанії — і вже можеш потрапити до складу! Чудово!

• Просто народився на території країни, за яку хочеш виступати — тут усе логічно й питань немає: якщо народився в Німеччині, маєш камерунське коріння, прожив в Іспанії 5+ років після 18, обирай, за кого грати! Навіть виступи за молодіжку будь-якої країни не стануть на заваді.

• Родинні зв’язки — це святе, й така тенденція у збірній Франції триває давно. Усе просто й зрозуміло, діє не лише у футболі, а й у житті, хоч і не в усіх країнах. На ЧС-2026 був цікавий випадок: Денніс-Йерай Еккерт Айєнса народився в Бонні (Німеччина) в родині німця й іспанки, а дід — іранець. Вгадайте, за кого він обрав грати? Звісно, за Іран, причому під дідовим прізвищем Даргахі.

Ось така цікава добірка фактів і статистики, а на додаток можна зазначити: найбільше гравців на мундіаль «постачали» Франція й Нідерланди, а також у топі — Іспанія. Досить цікаво, що раніше всі вважали Сенегал, Камерун, Нігерію та Гану джерелом талантів, але якщо розібратися, все виглядає інакше. Німеччина, до речі, у вибірку не потрапила, але там або турецьке, або англійське коріння. Втім, усі вони народилися на території Німеччини, тому питань немає, особливо з огляду на нові правила ФІФА! Так Уедраго, Левелінг, Сане й Браун — «чисті», як кришталь. Немеча має англійський паспорт, і все — от і кумедно! Таке теж буває, а тепер дуже цікаво: кого натуралізують у майбутньому і чи триватиме ця масовість?