"Жити далі – не зрада": інтерв’ю з Анастасією Джунківською про те, як стати вдовою героя і вижити

Днями світ відзначав День вдів, установлений ООН. Через війну Україна покрилась сотнями й тисячами вдів, душі яких навічно пройняті болем втрати коханих… Як і з ним можна навчитися жити далі? Історія Анастасії Джунківської – удови відомого боксера, який загинув, захищаючи Ірпінь від московитської навали.

Я часто кажу: подивіться на мене. Я пройшла пекло, я згоріла та померла, але відродилась заново. Якщо я змогла – то і ти зможеш.
І якось один із звільнених з полону, почувши це – подивився на мене й повірив, і вперше посміхнувся за 3 роки… Я плакала

– сьогодні, коли минуло 3 роки й 3 місяці від загибелі коханого, Настя вже навчилася жити без нього й мріє про створення простору зцілення й відновлення душі для людей, які пережили війну, втрату, полон.

А ще рік тому все було зовсім по-іншому…

Ми познайомились з Анастасією, у березні 2024-року. Тоді було рівно 2 роки, як загинув її коханий чоловік Олексій Джунківський. Про його вбивство ще говорив увесь світ. А Настя була геть невтішною вдовою.

Перше, що я запитала в неї: чи стих уже біль утрати, адже за 2 роки, за законами психології, почуття вже мають вгамуватись навіть чисто на рівні фізіології. Вона сказала: ні, горюю кожен день, як у перший, наче його вчора вбили…

"Убили тренера із Джунківського боксу"

Так говорили в Ірпені, бо Олексій Джунківський був відомим боксером і тренером, мав свою спортшколу, де виховував із дітей чемпіонів. Він загинув, намагаючись перемогти 3-х озброєних рашистів голіруч.

Коли почалась повномасштабна війна, Олексій відправив дружину й доньку на західну Україну, а сам залишився захищати місто. До ЗСУ чи ТРО швидко влаштуватись Джункіському не вдалося, він став добровольцем, який розвозив їжу з водою по Ірпеню та допомагав людям з евакуацією. 24-го березня 2022-го року, коли вже почалось визволення міста з окупації, до його спортзалу вдерлись окупанти з проханням схованки від ЗСУ. Звичайно, Олексій не дозволив: його розстріляли впритул.

Прийняти смерть коханого та почати будувати нове життя

Через 2 роки після вбивства коханого Анастасія завжди носила із собою цілу аптечку заспокійливих і часто плакала. Вона давала безліч інтерв’ю про його загибель, жила мріями відновити його школу та їх будинок у Стоянці, у якому вони в 22-у році тільки мали закінчувати ремонт і заселятись…

Настя вийшла заміж у 23 роки. У них було справжнє чисте кохання, щасливий шлюб і за чоловіком вона була направду, як за кам’яною стіною. З його смертю – її життя було зруйновано. Але зараз вона вже навчилась жити по-новому.

Однією з головних опор нового життя стало волонтерство: вона допомагала військовим, переселенцям, дитячому будинку тощо.

Одним із перших кроків – молитва й переосмислення життя й смерті згідно з заповітами Божими: насправді ж смерть – це тільки перехід у новий кращий світ.

Та найголовніше, що вона зробила для того, щоб почати жити заново – виплакала своє горе й дозволила собі горювати, скільки та як їй хотілося. Дівчина зізнавалась, що були такі моменти, коли вона плакала цілу добу безперестанку…

Але потроху Анастасія почала вибудовувати своє нове життя, спираючись на доньку, сім’ю, друзів та Господа. Вона стала адміністраторкою спільноти дружин загиблих героїв Ірпеня/Бучі/Гостомелю, почала відвідувати Ірпінську біблійну церкву, має духовного наставника, пробувала відкривати в собі щось нове – училась малювати та брала участь у духовних ретритах. Вона вже давно повністю відновила зал чоловіка, який було понівечено московитами, зробивши там Спортклуб імені Олексія Джунківського – та полишила його, зрозумівши, що то справа не її життя.

І сьогодні, рівно за 3 роки й 3 місяці після вбивства коханого – переді мною вже зовсім інша Анастасія Джунківська.

Як за цей час змінився твій біль? Час лікує?

Час не лікує. Це міф насправді... Я просто навчилась жити з цим.

Я можу відверто плакати ще в моменті від усвідомлення того, що він загинув, бо я не була готова до цього...

Мені колись психолог озвучила фразу, що горювання може тривати 3 роки... Чесно, я тоді злякалась. Тоді це мені здавалось вічністю в моменті. А на сьогодні пройшло вже 3 роки і 3 місяці – і я так само можу відчути біль втрати, але вже не з болю, а з глибини...

Неможливо позбутись цього болю назавжди: я поховала людину, яку любила. Але я навчилась з цим жити.

Як ти змінилась за ці роки, чи відкрила в собі щось нове, можливо, тебе щось здивувало у самій собі?

Чесно зізнаюсь: я змінилась дуже. Мені довелось стати сильною – у 40 років мені довелось подорослішати. Але мені це не сподобалось на смак…

Я усвідомила такий інсайт: людина, якої я потребувала найбільше в житті, показав, що мені більше ніхто не потрібен. Це дуже глибоке розуміння, що мені ніхто не потрібен, окрім себе самої – сильної. Я відчуваю повноту і цілісність як особистість і готова далі жити життя.

Так, Льоша пішов із земного життя, але передав мені свою внутрішню силу. Мене дуже здивувало, що я так можу жити

У мене колись запитав один наставник: що найбільше я боюсь в житті. Я сказала: смерті свого чоловіка, бо не переживу. Але я впоралась із цим.

Що зараз складає твоє життя? Як змінились його сенс і наповнення порівняно з тим часом, коли ти була дружиною, а не вдовою?

Це не можливо порівняти взагалі…

Коли я була дружиною – я була дружиною в повному сенсі цього слова. Коли я залишилась одна (я не люблю слово вдова) – я залишилась одна. Змінилось усе абсолютно

Це величезна відповідальність, до якої я була просто не готова. Я мусила стати сильною – так склалось життя. Але мені це не подобалось.

До війни ми будували плани та йшли до своїх цілей. Але все було знищено в один момент. Я втратила чоловіка, будинок, усе майно… І на сьогодні я вже нічого не планую: живу одним днем. Я маю мрії – це ніхто не відміняє. Але я вже нічого не планую.

Моє життя зараз складається із служіння людям. Це основне, що мотивує мене на сьогодні: поки йде війна – я волонтер. Це мій свідомий вибір.

Наразі я наповнюю своє життя тим, що займаюсь з військовими, які знаходяться в госпіталі на реабілітації. Це цілий процес – організовую різноманітні заходи: це може бути екскурсія в ботанічний сад або до коней, спорт, концерти, майстер-клас у госпіталі, показ кіно, послуги масажистів, манікюр, косметолог, стоматолог. Зі мною працює ціла команда. Також стараємось завезти щось їм смачне: випічка, чай, кава. Також домагаю військовим закривати запити. Тут взагалі що завгодно може бути: одяг, взуття, медикаменти, їжа, ліки, шини, броніки, генератори, боксерські груші – цей список безкінечний.

До речі, мала досвід плести сітки – насправді це дуже важка праця.

Ще я стала членом ГО "Об’єднання родин захисників Приірпіння", де стала керівником проєкту щодо роботи з дітьми. За цей період мені вдалося організувати 2 новорічні свята для дітей загиблих захисників. За підтримки моїх друзів вдалось організувати новорічні подарунки родинам загиблих. До канікул ми проводили різні майстер-класи. Також запровадили невелику традицію – вітаємо від нашої ГО діток з Ірпеня, чиї батьки загинули, з Днем народження.

Але це все не я одна. Це ціла команда моїх людей, які підтримують мої ідеї та бажання. І Господь мене веде: дає мені потрібних людей, без яких я б не впоралась, бо не маю фінансового ресурсу. У мене мама була на новорічному заході – то запитує: а хто в тебе спонсор. А я і сама не знаю, як воно вдається. Але якщо це те, чого хоче душа – то все можливо

Тобі вдалося продовжити справу Олексія. У який момент ти зрозуміла, що це не твоє?

Я трималась за цю ідею, як за останню ниточку, що зв’язувала мене з ним.

Мені здавалось: якщо буде працювати зал – буде жити пам’ять. Але це не так. Це була його місія, його сенс, його талант, його досягнення, його цілі… І за життя він ніколи не нав’язував мені це. Він робив свою справу на вищому рівні. Йому це вдавалось просто, бо він для цього мав талант від Бога.

Але це не моє. Кожного разу, коли я приходила в зал – у мене хололи руки й завмирало серце… І якось я собі пообіцяла, що більше не буду мучити себе цим. Я хочу дати спокій його душі, я хочу дати спокій собі, щоб жити далі... Неможливо вилікуватись там, де ти захворів...

А пам’ять про нього живе в моєму серці, у нашій доньці, у його вихованцях, в історії про нього, в інтерв’ю, у фільмах, у турнірах, які організовують його друзі. І мені цього досить.

Пам’ять – не в стінах, вона просто є навічно в нас. Цей простір виконав свою місію – і я вирішила його відпустити з любов’ю до нього і до себе. Я обрала тишу для його душі

Останній раз я говорила про Олексія на відкритті виставки. І в мене просто ком в горлі був: я забула все, що хотіла сказати на той момент. Так я зрозуміла, що вже досить його турбувати. Мені досить того, що я знаю, і він знає, що я пам’ятаю.

Що тобі найбільше допомогло пережити горе?

Насправді, якщо чесно, це цілий процес.

Що мені особисто допомогло найбільше? Це чесно собі зізнатись: ти ніяка не дружина загиблого героя – ти вдова!

Це усвідомлення дозволило мені по-справжньому пережити це горе. Я дозволила собі страждати, багато плакати й молитись. Це усвідомлення далось мені дуже важко. Але одночасно це дало мені надію, що вдова – це період. І що цей період рано чи пізно закінчиться, як після зими настає весна.

Я дозволила собі пережити всі емоції, але пізно. Бо трималась за ілюзію… Це зруйнувало мене фізично, бо я мала триматися, бути гідною свого чоловіка та прізвища. Адже дружина загиблого героя – звучить гордо, а вдова – це про нестерпний біль.

Щоб пережити горе – потрібно дозволити собі всі емоції, упасти на дно, якщо це потрібно… Але потім, коли тіло й душа перехворіють – прийде полегшення. Це правда

Не потрібно триматись – потрібно все пережити. І дати собі стільки часу, скільки потрібно. Мені іноді говорили: ти довго горюєш. Не слухайте нікого – ти горюєш стільки, скільки твоїй душі потрібно.

Чи почала ти вже знову відчувати щастя, радість, інші позитивні почуття? Коли та як це сталося вперше, чи було важко собі це дозволити?

Я знаю на смак біль без приправ. Я знаю на смак страх, самотність, розчарування, порожнечу й тишу, що вбиває. Я знаю, як це – не бачити світло в кінці тунелю.

Але обернувшись назад, сьогодні я точно можу сказати лиш одне: у кожної болі буває кінець! Так, це правда!

Я знаю, що жити далі – це не зрада. Я усвідомлюю: якщо Господь нам дав шанс ще бути тут; бачити цей світ; бачити, як росте наша донька (Божий дар мені); бачити, що поряд є рідні люди (це моя мама, сестра та племінник) – то я маю право ще бути щасливою. Бо це насправді єдине – для чого ми тут, на цій землі.

Я вчу цьому свою доньку. Я вперше це відчула зовсім недавно, якщо чесно, отак по-справжньому для себе особисто, коли була на ретриті. Тоді я собі чесно зізналась, що приїхала вже без болю – я дозволила собі відчути радість. Чи важко це було зробити?

Так, насправді важко. Але не тому, що я боялась чиєїсь думки – я просто так відчувала. Це був дуже довгий процес зцілення душі...

А ще я почула одну дуже важливу фразу для себе від мого друга: якщо не дозволиш собі жити далі – просто знищиш себе. І я задумалась: якщо орки не добили – то я можу сама себе добити. І я взяла себе в руки

Що би ти хотіла сказати чи порадити іншим жінкам, які переживають таке горе, як і ти?

Я не впевнена що можу давити поради. Адже кожна з нас по-своєму переживає своє горе, у кожної – своя історія в серці.

Але я можу сказати від себе:

Треба бути чесною із собою, не боятись що скажуть інші (це просто інші), не боятись взагалі. Боятись нам вже нічого…

Не боятись проживати всі емоції, не боятись змінити своє життя, не боятись змінити роботу, не боятись змінити оточення, не боятись змінити місце проживання, не боятись змінити свій образ… Не боятись змінити все, щоб врятувати себе. Ніхто не зможе це зробити за нас

Ніхто не знає, як краще саме тобі. Ніхто не знає, що буде завтра. І я не знаю, але хай воно буде.

Треба навчитись жити в моменті. Навчитись радіти цьому життю. Знайти ту справу, яка надихає, навіть якщо для когось це дико. Ми маємо право на помилку.

Ми маємо право жити. Ми маємо право бути щасливими. Ми маємо право бути собою – і це головне: не грати ролі, зняти маски. У нас уже не має на це часу: ракети летять над головами

Раджу дати собі стільки часу, скільки потрібно: 1 місяць, 1 рік, 2 роки, 3 роки, 5 років. Але чесно: не змушувати себе бути сильною для інших, але й не жаліти себе безкінечно. Наша задача – бути справжньою і живою. І ми впораємось з нею. Для цього треба слухати серце й нарешті познайомить із собою!

Що ти хотіла б, щоб українці пам’ятали про Олексія та про всіх, хто загинув, захищаючи Україну?

Ми всі маємо пам’ятати, якою ціною нам дісталось наше сьогодні.

Я хочу, щоб кожен із нас усвідомив, що заплачена неоціненна плата за нашу Україну. Що кожен, хто загинув – найбільше мав право жити!

Я хочу щоб Олексій знав: я пам’ятаю, я пишаюсь ним до неба, його мужністю, його сміливістю, його вчинком, його характером, його прикладом для наступних поколінь.

Його ніхто не змушував: він – доброволець. А це взагалі для мене приклад справжнього чоловіка. Його ніколи нічого не потрібно було просити – він і сам знав завжди, що робити! І довів це не просто на словах, а діями. Він був справжнім патріотом своєї країни – і таким залишиться в пам’яті навічно.