Анна Яремчук-Бобало: Біль не минає, ти просто звикаєш із ним жити
Українська актриса втратила чоловіка на війні
Анна Яремчук-Бобало. Фото: Особистий архів
Найстрашніше на війні – втратити близьку людину. Майже в кожній українській родині хтось воює і щодня родичам надходять трагічні повідомлення, що ваш син, чоловік, брат, батько загинув…
Meta.ua поговорила із відомою українською актрисою театру та кіно Анною Яремчук-Бобало, яку росіяни зробили вдовою. Вона нам розповіла наскільки складно за такої трагедії продовжувати займатися своєю справою, як допомагає держава і наскільки важливий театр у воєнний час.
– Як війна позначилася на роботі театрів та кіно? Що змінилося?
– Змінилось все. Просто зупинилось. Та й яке може бути кіно або театр, коли десь за 20 км від твого будинку іде колона ворожих танків і чоловік говорить тобі: «Сидіть цю добу у сховищі, не висовуйтесь».
Тому я неймовірно вдячна Закарпатському обласному театру драми і комедії (м. Хуст), які прийняли мене до себе в родину. Я зараз живу на два міста: дім у Києві, а репетиції і вистави в Хусті. Кіно також дуже довго було на паузі, але потихеньку відновлюється. Вже за плечима робота в повному метрі, що знімався в Мюнхені, а зараз працюю у повному метрі в Україні. Ну і серіали, звичайно.
Змінилося… Знаєте, чесно, не можу сказати, що змінилося. Для мене змінилось все… Зараз, коли працюю на майданчику, постійна думка про те, скільки корисного в кіно міг би зараз зробити мій Олег…
- Про Олега ми ще поговоримо. Зараз популярні лише військові теми чи класика також у пошані?
- У кіно, звичайно, зараз дуже багато військової теми. Ті проєкти, в яких я брала участь, так чи інакше говорять про наше сьогодення, про війну, про біженців, про наше життя в цих умовах.
У театрі, де я зараз працюю, так, переважає класика. На початку цього сезону вийшла премʼєра «Украдене щастя» в постановці Володимира Завальнюка, я граю Анну. Випускаються комедії, «За двома зайцями», наприклад. А зараз готується «Приборкання норовливої» також режисер Завальнюк. У Хусті дуже багато переселенців зі сходу, півдня нашої країни і, звичайно, їм хочеться хоч трішки відпочити від того жаху, а театр – це найкращі ліки для душі, як на мене.
- Цікаво, як змінився глядач. Чи є різниця з тим, який він був до війни і зараз?
- Як я попередньо написала, наш глядач змучений жахами війни, тому потребує позитиву. Хоча, я вважаю, що і про наше жахливе сьогодення також не варто забувати. Наведу приклад. У 2017 році наш театр Володимира Завальнюка «Перетворення» (на жаль, з початку повномасштабного вторгнення ми не працюємо в Києві, немає фінансів на оренду приміщення і рекламу, щоб був глядач), так от, у 2017 ми випустили премʼєру моновистави «Краще б я народилася кішкою» за пʼєсою Неди Неждани «Кицька на спогад про темінь». Вистава про біженців з Донбасу. Вистава дуже важка, емоційно.
У Монголії на міжнародному театральному фестивалі «Saint muse 2018», що проходить під егідою ЮНЕСКО, ця вистава взяла приз «Краща моновистава». А у нас її не хотіли дивитись. Казали, що це дуже боляче (емоційно). Не чіпайте наші рани. І от, йшов час, рана затягувалась, але ж всередині все одно був гній і у 2022 році цей гній прорвав…
Тому, на мою думку, ми не маємо повторювати помилок, ховаючись під ковдру, як маленькі діти, робити вигляд: якщо я проблему не бачу, то її не існує. Потім ця проблема новою кривавою хвилею завітає у ваш дім.
Тому має працювати зброя – мистецтво. Моя зброя, моє мистецтво, зараз, на жаль, не використовуються належним чином…
– Війна у вас забрала близьку людину. Наскільки складно після цього жити? Яка мета у жінок, які втратили чоловіків на війні?
– Знаєте, 21 грудня 2022 року, коли о 8-й ранку я почула новину про те, що мій коханий найкращий, найпрекрасніший Олежка в світі віддав найдорожче, найвищу жертву, яку може віддати людина, віддав своє життя за нас з вами. Тоді в мене рухнув всесвіт, і я реально не знала, як я буду жити без нього. Бо ми були одне ціле, ми були найкращі друзі, а це найважливіше, що може бути в стосунках. Він був моїм найкращим другом, він був моєю душею. І от зараз я ходжу, знаєте… наших хлопців, які втратили руку, ногу, очі, це все видно, правда, назовні.
А от нас, жінок, яких втратили найдорожче, що в них є, втратили половину своєї душі, цієї рани не видно. вона непомітна для інших. І це набагато складніше, тому що ти ходиш нормальний, загоїлась рана, все добре, ти посміхаєшся, і ніхто не бачить, що в тебе всередині.
Біль не проходить. Ти просто звикаєш з ним жити. І це не правда, що пройде час, час лікує. Ні, не правда. Час дає просто досвід, просто вміння жити цим, як-от живуть без ноги, без руки, вміння жити без половини душі. І все. Але ти намагаєшся, ну я, наприклад, намагаюся шукати радість, будь в чому. У мене поруч з домом ліс, я радію, коли йду в ліс, бачу білочку, зайчика, знаєте, в мене така фантазія, в мене щаслива робота, професія, я актриса, в мене дуже гарно розвинута фантазія, і тому я не відчуваю себе самотньою. Він завжди поруч зі мною, в пташці, яка прилетить, в метелику, у хмаринці. Якщо я подивлюсь на небо і запитаю його, Олежечко, ти мене зараз чуєш? Я обов'язково побачу або сердечко, або його на білому коні, який махає мені…
- Чи є складність радіти життю у кадрі чи театрі? Чи легко грати веселих з тяжкістю на серці?
– Зараз вже ні. Напевно, на початку, коли тільки Олежик загинув, мабуть, так. Але і зараз, ви знаєте, іноді мене тригерить те, що у нас ставилося дуже багато комедій чомусь. Хоча сама тільки що написала, що людям потрібно свято, це так, це правда. Але все ж таки мені трішечки болить від цих комедій. От зараз у нас роблять “Приборкання норовливої”. Ну, не знаю, трішечки... Мені не до комедій, скажімо так, але це мені. А іншим людям навпаки хочеться вже видихнути.
Хоча, знов таки, я сама собі суперечу, тому що в театрі я дивлюсь тільки комедії. Мій улюблений серіал "Друзі", він мене рятував. Я його, напевно, після смерті Олега передивилась разів 10 вже. От він мене рятує. Тому комедія, сміхотерапія - це прекрасно. Не треба забувати про те, що ми маємо ще й навчати людей бути гідними своєї країни. І щоб наші діти знали свою історію, і методом мистецтва, методом театру, методом кіно ми можемо це популяризувати. До речі, в мого Олега залишився 4-серійний фільм про Україну "Все це всесвіту". Він так і не вийшов. Він лежить, на жаль, на полиці. Мистецтво має не тільки смішити, мистецтво має залазити в душу, мистецтво має вчити.
– Згоден із вами. А держава виконує свої обіцянки щодо виплат?
– Виконує. Дуже важко, дуже довго це все. І найважче було збирати оці документи, тому що коли ти в стані абсолютного нерозуміння, що відбувається, ти в стані якогось сомнабулізму, і ходити, відносити документи, за фразу «Вас у нас багато», уявляєте? Я дуже злилась, я просто кричала на них. Кажу, не смійте, ніколи не смійте говорити таке. Скільки б нас багато не було. Ви не маєте права. І, до речі, хотілося б, я не знаю, як зараз, але хотілося б дуже, щоб з соціологами, з людьми, які працюють з сім'ями, які втратили найдорожче в їхньому житті, щоб, можливо, проходили якісь майстер-класи, якісь тренінги, щоб вони знали, як не піти і не стрибнути з даху після такого. Але в плані фінансів, якщо говорити просто чисто про фінанси, то так. І держава, і місто Київ виконує своє зобов'язання.
– Чи потрібні психологи тим родинам, які втратили рідних? Може, вони вже й існують чи держава їх надає.
– Я не зверталась до психолога. У мене якось проходила психологічна ця допомога. Я ж кажу, театр, воно якось само собою. Я нормально сплю, я нормально їм, я здаюся собі нормальною людиною, мені здається, мені не потрібен психолог. Але дівчатка, ми спілкуємось, то дуже багато потребують психологів і дуже багато психологів допомогли. Я знаю, що, по-моєму, існують і безкоштовні психологи, це, напевно, навіть можна в Google десь забити, подивитися.
– І скажіть кілька слів українцям у це лихоліття.
– Мої прекрасні, найкращі в світі. Найкращі. Ви не уявляєте, які ви прекрасні українці. Я поїздила, була за кордоном, я була в Польщі, в Швеції, в Іспанії, в Італії. Для того, щоб ми зберегли себе, мої хороші, треба дотерпіти, треба стиснути зуби і додавити цю, я не знаю, як назвати цю божевільну сусідку, тому що немає слова для цього жаху, для цієї божевільної. Треба додавити її! Давайте не будемо лишати нашим, не те, що дітям, у мене, наприклад, у дитини вже всі однокласники воюють, давайте не лишати нашим онукам, правнукам цього жаху, давайте все ж таки нарешті самі розберемося, а для цього треба бути об'єднаними.
Я вас дуже прошу, не забувайте, що ви найкращі, ви найпрекрасніші. І ви маєте любити себе, а не принижувати себе. Нарешті давайте розправимо вже плечі і будемо гідними наших прекрасних хлопців, наших ангелів, які віддали найвищу жертву, яка може бути, віддали своє життя. Я вас дуже люблю.
У квітні українські безпілотники встановили новий рекорд – понад 83 тисячі ворожих цілей знищено за місяць, що на 8% більше, ніж у березні; ефективність ударів також зросла, повідомляє командування СБС ЗСУ.
Не пропустіть цікавинки!
Підписуйтесь на наші канали та читайте новини у зручному форматі!
