В'ячеслав Цимбалюк: Поїхати в Крим чи Маріуполь після припинення війни навряд чи вдасться

Четвертий рік триває повномасштабна війна проти росії. Але набагато довше йде інформаційна війна із нашими східними сусідами. Після 2022 року тиск посилився, але українським журналістам вдається давати відсіч і робити свої контратаки.

• Суддя "МастерШефа" Володимир Ярославський поділився улюбленим способом відпочинку

МЕТА продовжує серію інтерв'ю з українськими телеведучими, які перебувають на передовій інформаційного фронту. Сьогодні ми поговорили з ведучим програми «Факти» ICTV В'ячеславом Цимбалюком: про професію, мрію стати льотчиком і про те, як зброя замінила любов до спорту.

-Ви вже так давно на телебаченні. Скільки виповнилося повних років, як ви в професії?

-Якщо рахувати від моїх найперших спроб на ТБ, то з 2002 року я почав робити свої перші сюжети та ефіри на навчальній телестудії Київського міжнародного університету, де я навчався на факультеті журналістики.

Це були “Освітянські новини”, куди я періодично робив сюжети, як репортер та рубрика “Цей день в історії”, де я був ведучим. Обидві програми виходили на Першому національному. Все це відбувалося під керівництвом моїх викладачів: Лариси Ромащенко та Наталки Малиновської. За що я їм принагідно дякую!

А перший уже самостійний шлях я почав за рік також на Першому національному, але вже в “Олівці” (телецентрі на Іллєнка), у міжнародному аналітичному тижневику “Світ. Огляд”. Уже там була повноцінна журналістська робота і саме цю роботу все ж варто вважати початком. Тож, у професії я вже 22 роки. З них 17 років - на ICTV.

-Це вражає. Але знаю, що ви хотіли свого часу стати льотчиком, піти військовим шляхом. Не шкодуєте, що обрали іншу долю?

-Це була дитяча мрія. Велика, але нездійсненна. Оскільки мій батько був льотчиком і часом брав мене на аеродром, я із захопленням спостерігав на велич всіх цих літаків, вертольотів.

Неймовірна атмосфера: зльоти та посадки літаків, звуки реактивних двигунів, ревіння моторів вертольотів і свист пропелерів, що розсікають повітря. І все це з легкою ноткою запаху авіаційного гасу в повітрі. Втім, коли я закінчував школу в кінці 90-тих, радянської армії вже не існувало, а картина з військовою авіацією в Україні була сумна.

Один із сусідів, який саме тоді вчився у ХАІ розповідав, що вони вже третій рік навіть жодного разу не літали. Максимум - тренажери. Батько тоді дивувався, адже він коли вчився у тому ж Харкові на льотчика, вже на третьому курсі мав чимало годин польотів на літаках.

Словом, перспектива у цієї професії була - малообіцяючою. Та й усі збройні сили тоді були у жалюгідному стані. Якраз почалося ядерне роззброєння. Ті ж літаки-носії ядерної зброї утилізували або віддавали росії. Загальна картина була сумною. Чи я шкодую? Враховуючи війну - так. Вірю, що міг би бути корисним зараз у Повітряних силах, ким би я у підсумку не став. Але це - гадання, а сталося, як сталося. Тому роблю зараз те, що вмію найкраще.

- Ви народилися в родині військового. Як у вашій родині переживають цей складний час? Чи могли ви взагалі подумати, що доведеться пережити війну у своєму житті.

-Мій батько пішов із життя 2008 року, тобто задовго до початку російського вторгнення у 2014, не кажучи вже про повномасштабну війну… Тому не знаю, як би він це сприймав. Він - офіцер, майор запасу (хоч і радянської ще армії), думаю, для нього це був би неприємний удар, адже в росії живе чимало його колишніх співслуживців.

До початку 90-тих ми дружили родинами, а потім коли роз’їхалися по вже колишньому союзу - зідзвонювалися. З деякими я спілкувався через соцмережі за кілька років до початку АТО, а тепер виявляється, що всі вони - наші вороги. Навіть якщо в душі вони не підтримують війну, це все одно нічого не змінює. І я не можу виключати чи хтось з їхніх дітей, з якими я дружив в дитинстві, не мають відношення до війни проти нас. Адже всі вони - діти військових, і багато з них пішли батьківськими дорогами вже в армії рф.

Для моєї мами ця війна - великий жах, адже вона росла у срср, де були гасла “Миру - мир” і все таке, а тепер Москва і Кремль (а це ледь не головні символи радянського союзу) - спрямовує ракети на Україну. Тому навіть краще, що вона вже давно живе в Європі (виїхала після смерті батька) і не відчуває цей щоденний жах особисто. Але українські новини постійно дивиться, тому вона інформаційно все це переживає і переймається за нас після кожного нічного удару.

А для мого сина і дружини ця війна така, як і для всіх українців. Нічні удари, тривоги, стреси, недосипання. Все, як і у всіх киян, які це переживають майже щоночі. Весну і літо 2022, коли Києву загрожувала, як тоді здавалося, найбільша небезпека, дружина і син провели у більш тихому селі на Житомирщині, але вже восени повернулися. З того часу ми з Києва не виїжджали.

Звісно, не вірилося, що почнеться саме така, повномасштабна війна, з окупацією, ракетними ударами, великим фронтом, значними жертвами серед цивільних і військових. Ніхто не очікував, думаю… Але історія повинна нас вчити, що навіть найгірші і найнереальніші прогнози інколи справджуються.

- Військовий та інформаційний фронт. Можна сказати, що вони обидва важливі? І там, і там є герої?

-В умовах тотальної російських пропаганди і фейків і в Україні і в Європі і за океаном - інформаційна боротьба вкрай важлива.

Яскравий приклад - Ізраїль, який став жертвою нападу терористів 7 жовтня позаминулого року. Понад тисяча цивільних беззбройних ізраїльтян тоді були по-звірячому вбиті, ще чимало викрадені ХАМАСом, а потім загинули в полоні. Але чомусь багато людей в багатьох країнах підтримують Газу, палестинців.

Вимагають визнати їхню незалежність. І це дивує. Бо ж як і випадку з нападом росії на Україну - тут більш ніж очевидно, хто жертва, а хто агресор. Ізраїль визнав, що програв інформаційну війну і саме тому Україна повинна продовжувати боротьбу і на інформаційному фронті, як в середині країни, так на міжнародній арені.

Англійською, іспанською і навіть російською. Бо коли чую закиди, що мовляв нащо новини, програми, канали російською мовою? Для кого? Для російськомовних у Європі, російськомовних країн колишнього радянського союзу. Бо якщо ми не будемо їм розповідати правду про війну, їм розкаже брехню російська пропаганда.

А щодо того чи герої ми? Не думаю. Так, сміливі, відчайдушні, професіонали - це я можу сказати про воєнкорів українських медіа. Вони - на передовій. Якоюсь мірою це теж героїзм. Але найбільші герої - наші воїни, медики, рятувальники, правоохоронці - всі, хто щодня реально ризикує життям і здоров’ям. А ми тут, у тилу просто “білі комірці”. Так, іноді доводиться їхати на роботу під час обстрілів, працювати під ракетними ударами. Але я не вважаю це героїзмом. Сірі воєнні будні в глибокому тилу.

- Цікаво, вам був дуже близький спорт. Під час війни продовжували стежити за улюбленими командами? Розкажіть, за кого вболіваєте, крім українців.

-На початку війни майже припинив стежити за спортом. Зовсім було не до цього. Не дивився трансляції спортивних подій. Зараз уже трохи щось десь проглядаю, але не прямі трансляції чи записи, а більше новини і статистику, вже коли подія сталася. І здебільшого просто цікавлюся, щоб не випасти з інформпростору. На дуже поверхневому рівні, не аналізую, не цікавлюся дрібницями, як раніше.

Набагато більше зараз цікавлюся різноманітною зброєю, військовою технікою, воєнною стратегією, аналізом різних історичних подій в контексті нинішньої війни, геополітикою. Це зараз мені цікавіше та важливіше у тому, що я роблю. Спортивні змагання мене не особливо зараз цікавлять.

За кордоном традиційно підтримую команди, де виступають наші гравці. Якщо таки відбудеться перехід нашого захисника Іллі Забарного в ПСЖ - це буде реально топ-трансфер! Особливо, якщо це правда, що однією з умов свого переходу Ілля поставив, щоб парижани прибрали з команди російського воротаря Сафонова. І якщо так станеться - це буде серйозний іміджевий успіх, наша маленька перемога.

- Взагалі в Україні дуже часто народжуються дуже сильні і успішні спортсмени. У вас немає відповіді, чому нам так щастить?

-Мені здається, тут справа не в місці народження. Людина з самого народження не отримує якийсь унікальний талант чи властивості, які її потім автоматично зроблять чемпіоном. Щоб досягти вершини, потрібно дуже довго і важко працювати. Деякі спортсмени всю кар’єру йдуть до мети. А дехто так і не доходить, хоча демонструє високі результати.

Як на мене, тут додається все разом: виховання, характер, робота над собою, режим, частинка удачі (потрапити до хорошого тренера, чи блиснути саме на тих змаганнях, де тебе помітять тощо) - дуже багато складових. Якщо навіть щось одне з цього не складеться - успішним спортсменом навряд чи вдасться стати. Безумовно, Україна багата на таланти, але те, що українські спортсмени стають чемпіонами, відомі в світі - демонструє, що у нас дуже сильний характер, прагнення до мети і надзвичайна мотивація. І наші воїни своєю незламністю, витримкою на фронті це доводять.

- Згоден. Можливо, у вас є якийсь кумедний або цікавий випадок, пов'язаний з роботою. Наприклад, під час прямого ефіру або ще щось?

-Більшість епізодів, які можна назвати “кумедними” - насправді зовсім не смішні. Для мене це просто наслідки моїх помилок чи моїх колег, а за помилки завжди соромно, хай навіть завдяки ним я набирався досвіду, щоб більше їх не повторювати. Ось один такий казус.

На початку роботи в спортивній тематиці я зовсім “зелений” поїхав записувати інтерв'ю в нашого багаторічного керівника Національного комітету спорту інвалідів України - Валерія Сушкевича. Перед виїздом - підготувався, почитав його останні інтерв’ю, проглянув тему, подивився як він виглядає (натрапив на крупні фото, де тільки його обличчя). І от я, заходжу до нього в кабінет з оператором, камерою - він за столом. Вітаємося. Я згадуючи, що не бажано записувати інтерв'ю людини саме за столом, прошу його ВИЙТИ і ВСТАТИ на фоні шафи в цьому ж кабінеті. І тут він виїжджає з-за столу на кріслі-колісному… Я був готовий крізь землю провалитися від сорому!

Вибачився, звісно. Валерій Михайлович - людина чуйна - зрозумів. Все пройшло добре. Але потім під час кожного заходу і зйомок пов’язаних з нашими паралімпійцями чи іншими спорстменами, де був Сушкевич (а таких подій було кілька десятків за час моєї роботи) - мені завжди мимоволі пригадувався цей епізод.

- Так, на таких прикладах ми й вчимося. В'ячеслав, ви вже придумали, що зробите після нашої Перемоги?

-Конкретних планів немає. За час війни я звик, що горизонт планування не повинен бути більше кількох тижнів. Все буде залежати від того коли станеться перемога і в якому вигляді це буде. Я реаліст, і розумію, що так просто поїхати в Крим, Скадовськ чи Маріуполь одразу після припинення війни, навряд чи вдасться… Звісно, є певні плани, але говорити про них зараз - поспішно і недоречно.

- І скажіть кілька слів усім українцям у цей складний період.

-Як би важко не було зберегти психологічний баланс, не впадайте у відчай, не опускайте руки, боріться з байдужістю. Не піддавайтеся інформаційним гойдалкам: немає ніякої “зради” так само, як поки, на жаль, немає і ніякої “перемоги”.

Правда десь посередині. Це важкий період в нашій історії і його потрібно витримати і подолати.

Мадонна відкриє душу на Netflix: готується сенсаційний серіал про життя поп-ікони.