Юлія Фоміна: Люди та військові в прифронтових містах захищають нас собою

Українські волонтери на даний момент, ймовірно, найдосвідченіші в світі. Завдяки цим людям зберігається цей тонкий зв'язок - між тилом і фронтом. Завдяки їм наші військові ніколи не відчувають себе покинутими.

• Мандзюк проти Гончаренка: ситуація набирає обертів, а блогерка заявила про новий крок у конфлікті

МЕТА поговорила з відомою українською волонтеркою і психологинею Юлією Фоміною, яка регулярно проводить акції зі збору донатів, залучає до них популярних людей і не дозволяє собі розслабитися ні на хвилину, поки нашим військовим потрібна допомога.

-Юлія, пам’ятаєте свій перший досвід волонтерства у 2017 році? Що саме тоді стало для вас точкою неповернення?

-Циблі. Там є дитячий будинок, який ми відвідували з командою. Я працювала як психолог-волонтер. У нас із командою були програми підтримки цих діток. І там у мене з’явилася подружка, Тася, їй було тоді 6. Пам’ятаю, як зараз той день: виконавши нашу програму з дітками, волонтери рушали в автобус на Київ, прощалися, і Тася мене обійняла та сказала: «Юля, ти моя кукла, ти приїдеш ще?». Вона так сильно мене обійняла, що в мене наверталися сльози. Я йшла в автобус і не могла дивитися назад — вона стояла за парканом та дивилась услід. Я відчувала біль і співчуття, а також відповідальність. Відповідальність за тепло, яке ми даємо іншим, за надію, яка може стати болем втрати. Тоді я домовилась із собою і вчилась ставити кордони, свої обмеження. Але не відмовилась йти далі — шукати свою форму допомоги, безпечної як для себе, так і для інших. Я не можу це не робити, бо так відчуваю важливу частину себе.

-А які були найскладніші моменти, наприклад, при організації подій на кшталт «Нескорені серця» або останнього збору на ГУР і Харківську лікарню?

-Питання, на яке я можу відповідати годинами. Випробування головне — навіть не стихія, коли накриває захід зливою. А в «Нескорених серцях» було саме так: літали лоти, билися плазми, техніка була під дощем, посвята козаків — під грозою. Але все це стало випробуванням команди та перевіркою.

Тому що наступна історія сталась так, як я не могла уявити. «Зустрічаємось під градусником» — наша гордість. Команда Safe — Дарія, Валерія, Анна, Марина — волонтери спрацювали так, ніби ми робимо це вже мінімум 10 років. Волонтери знали історію лотів так, як я не можу розповісти — вони дивовижні. Я вдячна кожному та кожній.

Головне випробування — це не здатися, зустрівши перепони, переживаючи втрати людей і партнерства. Головне завдання — не втратити всередині себе віру в те, що я роблю, та зробити наступний крок. І бути відданою своїм цінностям.

-Круто. Я знаю, що ви родом із Енергодара, і фонд підтримує регіони, які постійно під обстрілами. Як це впливає на ваш вектор дій?

-«Нескорені серця» — це шана моїй рідній землі та прояв любові. Я пам’ятаю і буду завжди пам’ятати, звідки я.

Біль втрати дає ресурс, як би це не звучало. Допомога людям з окупованих територій з мого боку має такий прояв: через просвітницькі інтерв’ю, через благодійні вечори із залученням розголосу. Я хочу говорити про ці міста, хочу давати голос людям і допомагати їм шукати форму вивільнення своєї любові до рідної землі.

І наша команда кожне прифронтове місто переживає як рідне, навіть якщо ми там ніколи не були. Через почуття людей, залучених у проєкт, ми відтворюємо цю любов до рідного краю. Наш рух тільки формує свій вектор. І навіть зараз ми вже маємо свою історію.

-Та чому саме Запоріжжя й Харків стали фокусом для SAFE?

-Запоріжжя — 30 км від фронту. Це єдине місто в Запорізькій області, яке залишилось за Україною. КАБи знищують місто щодня і щоночі. Це найближчий пункт прийому медичної допомоги військовим на Південному напрямку.

Харків — 20 км від лінії фронту. Північний щит. Незламний Харків, який відомий такою любов’ю до свого міста серед українців. Ми допомагаємо, бо люди та військові в прифронтових містах захищають нас собою. Ми повинні бути тилом, який дає їм сили для відсічі та захисту.

-Ви організовуєте масштабні акції зі збору донатів. Наскільки це складно? Зазвичай зірки легко погоджуються допомогти в таких починаннях?

-Все відносно. Завжди точно цікаво — кожна історія не схожа на попередню. Буває втома, вигорання, але є свідоме розуміння: «Для кого? Для чого?». І тут допомагає знання з психотерапії — як шукати ресурс. Ми організовуємо великі благодійні вечори раз на рік. Кожна історія підіймає свої сенси: про міста, українців регіону, для яких здійснюється допомога. Так складається, що кожен регіон у нашому проєкті об’єднує земляків — як серед гостей, так і серед команди, до якої доєднуються медійні особистості. Об’єднує земля, на якій ми виросли, культура. Особливість кожного регіону розкривається у відтвореній нами історії. Кожен робить власний внесок у допомогу.

Safe — це провідник любові до свого краю, до своїх людей. Творчість і культура — дієвий інструмент у боротьбі за збереження та свободу.

-Зрозуміло. А що найскладніше в роботі волонтера?

-Для мене особисто спочатку було — просити. Зараз — це емоційне виснаження. Потрібно постійно вміти відновлюватися, інколи навіть короткостроково. Треба вміти свідомо розподіляти енергію, щоб «бігти як марафонець» у своїй справі.

-А чи існує конкуренція серед волонтерів? Може, поділитеся випадками?

-Здорова конкуренція — це рух бути кращим, ніж учора, якщо виникає порівняння. Але важливо, щоб це було порівняння із собою вчора. Інші можуть надихати, а фокус має бути на своєму шляху. Тоді це не руйнує тебе зсередини. У мене є особистості, якими я захоплююсь, які мотивують не зупинятися, а вірити в себе та свою справу.

-Буває, що волонтерів зустрічають не словами подяки, а негативом? Чому так відбувається?

-Ми це бачимо постійно в суспільстві, адже це публічна діяльність, і не завжди відбувається виправдання очікувань інших. Не можу оцінювати й казати за інших. Знаю, що мене не зупиняє ані негатив, ані подяка. Моя мета — виконати допомогу визначену командою. Реакція інших у більшій мірі — це про їхні проекції та очікування. Коли ми маємо факти, цифри, історії людей, яким допомогли, — це є місце опори, а не думка інших.

-Згоден. А що зробите першим після Перемоги? Вже придумали?

-Хочеться додому. У дім батьків, який зараз в окупації. Я вірю в звільнення наших територій. І я одразу рушаю в рідний Енергодар.

-І кілька слів від психолога та волонтера для всіх українців.

-Залишайтеся людьми, бережіть доброту всередині себе та вчіться турбуватися першочергово про себе. Адже ви допомагаєте іншим «собою». Дійте від любові до своїх, до своєї справи та завжди пам’ятайте, для чого ви обрали саме цей шлях.

Раніше ми писали: “Ніхто від того не застрахований”: соліст хору “Гомін” розповів про про мобілізацію.