Цой чи The Cure? Вся правда про радянську “легенду”

Музика часто називається мовою свободи, але там, де панує росія, свобода завжди закінчується плагіатом. Сьогодні згадують річницю загибелі Віктора Цоя — символа цілої епохи для мільйонів людей. Для багатьох він і досі “легенда”. Та варто розібратися, що ж насправді стоїть за цією легендою.

• Автор хіта “Смарагдове небо” Drevo готує нову пісню: перший уривок вже підкорює фанатів

Деталі

Реальність проста й неприємна: все, що зробило Цоя популярним, було не його. Основні мотиви, мелодії й навіть тексти він запозичив у двох великих британських гуртів — The Cure та The Smiths. Це не припущення, а факт, який видно при прямому порівнянні. Те, що для світу стало справжнім проривом у музиці, в СРСР видали за “геніальність свого”.

Цей прийом знайомий нам і сьогодні. росія системно краде — території, ідеї, історію, людей, і навіть чужу творчість. Потім перепаковує крадене і видає за “своє надбання”. Велич? Ні. Це лише інша форма брехні.

Приклади “запозичень”:

Цой — “Звезда по имени Солнце”
Атмосфера, гітарні ходи й навіть ритміка напряму повторюють стиль The Cure — “A Forest” (1980).
У обох — монотонність, відчуття «туману» та мінімалістична побудова. Тільки в The Cure це було новаторством, а в Цоя — калькою.

Цой — “Группа крови”
Мелодійність і тематика дивно перегукуються з The Smiths — “There Is a Light That Never Goes Out” (1986).
Навіть сама інтонація “группы крови на рукаве” нагадує депресивно-романтичні мотиви Морріссі.

Цой — “Кукушка”
Меланхолійний вокал, побудова куплетів і гітарний супровід — майже віддзеркалення The Cure — “Pictures of You” (1989).
Відмінність лише в тому, що в оригіналі є справжня емоційна глибина, а в радянській версії — пласка імітація.

Цой — “Пачка сигарет”
Ритмічна структура перегукується з The Smiths — “This Charming Man” (1983), тільки подана в більш “спрощеному” варіанті.

Чому ж про це так мало говорять? Бо для української молоді The Cure чи The Smiths довгий час залишалися в тіні. Покоління 90-х і 2000-х відразу стрибнуло на Placebo чи Radiohead, оминувши “батьків” постпанку. Саме цим і користалися — брали чуже, прикривали пропагандою і подавали як унікальний російський продукт.

Тож не варто тішити себе ілюзіями. «Культові» пісні російською — це не музика, а фальшиве відлуння Заходу. Там немає нічого свого, крім дурі та безкінечної жаги привласнювати чуже.

Музика, яка варта уваги, — це музика свободи. І вона точно не звучить мовою окупанта.

Раніше ми писали: Символ підтримки: Бенджамін Клементайн змінив "London" на "Kyiv" і став героєм.