"Я не хочу і не буду мати дітей" – це теж життєвий вибір, на який усі ми маємо право

З-поміж інших свят серпня причаїлось скромне – Усесвітній день чайлдфрі.

Так, ми є – люди, які ніколи не хочуть мати дітей. Ми є так, само, як і люди, які хочуть і мають дітей. І ми так само заслуговуємо на повагу до нашого вибору. Хоча я би воліла, щоб ця тема не була обговорюваною в суспільстві, адже це особисте. Однак…

Однак на жінок здійснюється жахливий репродуктивний тиск на всіх етапах їх життя – напевно, від першого походу до гінеколога. Хоча, може, і раніше. Я наприклад, ніколи не хотіла дітей. З дитинства не розуміла, нащо це мені потрібно.

Коли мої ровесниці в дитсадку й школі мріяли про щасливу велику родину – я мріяла сама стати кимось. У 10 років на цю тему від дорослих я чула:

нічого, подорослішаєш – захочеш

Таке ж я чула від першого бойфренда в 15 років, який планував наше весілля після мого закінчення школи. А я планувала отримати якісну вищу освіту, займатися наукою, реалізовуватися творчо в журналістиці – і крізь це змінювати світ на краще. Передусім мріяла, щоб в Україні була українська мова та соціальна справедливість.

Тому я виросла, маю червоний диплом магістра української філології, зробила деякі вклади в науку та вже точно направду змінила світ на краще. І так, я вже зустріла кохання свого життя, від якого в принципі можна було б і народжувати. Проте я досі не хочу дітей. І ні хвильки свого життя не хотіла – як 10 років тому, так і 20, так і досі не розумію, нащо мені хотіти й народжувати дітей?

Для того, щоб продовжувати рід

– кажуть подекуди хейтери мого життєвого вибору.

А нащо цей рід продовжувати? Яка в цьому надзадача: щоб просто було? А зі своїм життям ви що зробили, що вклали в розвиток і добробут людства, щоб продовжувати його рід?

Якби твоя мама думала так само – то тебе б не було

– кажуть більш войовничі пропагандисти репродуктивного тиску.

У мене чудова мама, і вона – геть інша людина, ніж я. Вона мріяла про родину, а не про кар’єру чи написання книжок, чи навіть розваги протягом свого життя. І одне з головних чеснот як моєї мами в якості мами, так і тата – вони ніколи нічого мені не наказували й не тиснули: я маю повністю демократичне виховання. А цим можуть похвалитись дуже мало дітей, як і будь-яким іншим розумним батьківським вихованням.

І як людина, зокрема, з педагогічною освітою хочу вам сказати: зачати й народити – незважаючи на всі ризики здоров’я для жінки – це набагато легша справа, аніж виховати…

Отож, ми – чайлдфрі

Ми різні. Ми не хочемо дітей з різних причин. Нас, напевно, менше за інших. Бо навіть героїнь для інтерв’ю про ідеї чайлдфрі було важко знайти.

Але ми є. І ми маємо бути, на відміну від патріархальної системи, яка зводить жінку до ролі матері. І ми маємо бути видимими й говорити про свої переконання, щоб наш життєвий вибір суспільство так само поважало, як і вибір дітонародження.

І важливо: не плутайте нас із

• чайлдлес (дослівно "бездітні") – бездітними з незалежних від них причин,
• чайлдхейтерами – тими, хто ненавидить дітей (а серед цих людей, до речі, є, на жаль, і ті, які стали батьками).

Лєна Лягушонкова: заганяючи жінок у вимоги пильнувати дітей і батьків – вибачте, треба вибирати

Одна з переконаних чайлдфрі – місткиня й письменниця Лєна Лягушонкова. Вона зокрема працює з театрами, а нещодавно випустила першу книгу – Мій прапор запісяв котик.

Лєна не може сказати, що відчула себе чайлдфрі рано. Іще в університеті у творі навіть писала, що матиме двох діточок. Хоча сама зараз не розуміє: чому. Та навіть тоді усвідомлювала, що дітонародження буде нескоро, бо просто зараз дуже сильно його НЕ хотілось. І завжди місткиня відчувала перед дітонародженням страх та не бачила в ньому сенсу.

А от однозначно чайлдфрі я себе усвідомила після 25-и років, коли вже дуже посилився на мене тиск. Мені стало цікаво: чому від мене вимагають саме діточок, а не роботи, кар'єри, чогось іншого хорошого

Лєна точно визначила себе чайлдфрі у 30 років. Це спровокував саме щільний тиск звідусюди: від її мами, від матерів бойфрендів, від суспільства. А остаточний знак оклику в цьому питанні поставило оформлення на стаціонар в лікарню через хворе серце:

Лікарка-кардіологиня, завідувачка відділення, заповнювала на мене анкету. І там було питання: чи є в мене діти. Я кажу: ні. Вона відкладає ручку і починає розпитувати: чому ні. А в мене нема відповіді, чесно.

І в цей момент я вже точно усвідомила чайлдфрі-рішення, бо якщо від мене так настирливо щось хочуть, це не просто так – і я відчувала, що це якесь намахування

Проте цей свій життєвий вибір пані Лєна не виводить в якесь ідейне переконання.

Я просто не хочу, щоб моя дитина народжувалася в цей світ. Адже куди не поглянь – тут біль, усюди страждання, що в Україні особливо, і поза Україною – свої теж проблеми

Найбільше дошкуляють у цьому письменниці дитячі спогади:

У мене нормальна дуже родина: не було якихось проблем з алкоголем чи криміналом, але це були 90-і/початок нульових – була просто дуже страшна атмосфера. І плюс, батьки могли ділитися проблемами з малими дітьми. І ці установки: ніколи багато не жили, у нас грошей нема, там все вирішено... Вони дуже токсичні – як іржа тебе роз’їдають

Так, коли Лєна опиняється у виснаженні чи критичній ситуації, згадує і відчуває себе тією дитиною, яка мусить виживати:

Я не хочу плодити ще одну людину, щоб вона повторювала цей шлях. Адже як-не-як я все одно передам їй якусь частину цих установок. Натомість я не можу дати дитині те, чого хочу. І, come on: навіщо це – мені жаль цю дитину…

Альтернативою письменниця вбачає у вкладанні свого ресурсу в котиків і з дуже цікавої гуманістично-філософської причини:

Бо котиків народжувала не я, я не несу відповідальність за їх народження і, допомагаючи якомусь котику, я роблю в цей світ менше страждань, а не навпаки – народжую когось для страждань

З хейтом Лєна стикалась мало, але була вражена дуже неприємною ситуацією на кордоні на початку повномасштабного вторгнення:

Коли жінки виїздили за кордон, обов'язково треба було звітувати, що ти вивозиш дитину. І подруги, які в Україні були без дітей – соромилися виїжджати. А ті, хто виїхали, навіть якщо їх дітям було по 18-20 років – казали: ми рятуємо дітей.

Я не засуджую ні тих, ні інших, але це трішки несправедливо. І зокрема, коли жінки виїжджали, вони стикалися з побутовими проблемами. Родині дають більш хороші умови. А жінка без дітей у перший час виїзду часто не могла навіть знайти місце в транспорті, бо, по-перше, матері з дітьми

Проте щодо захисту прав чайлдфрі Лєна наголошує, що в умовах війни ситуація значно погіршилась – і вона не хоче брати на себе таку функцію через абсолютно передбачуваний жорсткий булінг:

Я не знаю, чи можливо зараз в Україні піднімати такі питання. Тому що 100% ти зіткнешся ще з більшим булінгом, адже будуть казати, що країні потрібні вояки, працівники… Я не знаю, правда, що на це відповідати і я не готова шукати відповіді на ці питання

На перспективу місткиня вважає за потрібним головною лінією захисту нашої субкультури обрати захист старості чайлдфрі:

Якщо ми приймаємо, що Україна – це Європа. То чайлдфрі – це звичайна для європейської країни тенденція. Ми повинні цінувати людей тих, які є. Якось шукати активності для тих, які раніше в нас вважалися умовно старими, "пажилими", шукати для них якесь залучення в суспільство

А ось не бачити причини жіночого вибору бути ччайлдфрі, на думку місткині – це ніби не помічати слона в кімнаті. Адже в нашій традиції геть несправедливий розподіл батьківських обов'язків:

У мене в родині працювали і тато, і мама. І коли тато відпочивав після роботи – мама ставала, приходячи з потяга, робити їжу, прибирати. І, ну, як ви самі розумієте, прям такого привабливого я в цьому нічого не бачила

Так само, коли дід відпочивав – усі мусили поводити себе тихо: не дай Бог, щось сказати. Коли діти лягали спати або баба – дім міг стояти хоч на вухах. І баба завжди почувала себе винною, що вона прилегла відпочити

Однією з найбільших статево-дискримінаційних проблем в українському суспільстві щодо теми чайлдфрі Лєна відзначає той факт, що в нас іще заведено не помічати, що на жінках лежить абсолютна відповідальність не тільки за дітей, а й за покоління батьків.

З батьків у мене залишилася мама – і вона поводить себе іноді, як дитина. При тому, що вона абсолютно, дай Бог, і далі буде при розумі, але вона не може робити деякі речі стосовно технічного типу користування карткою, телефоном і ще багато чого. Це я мушу пильнувати. Уся відповідальність – на мені, а не на братові. І заганяючи жінок у вимоги пильнувати дітей і батьків – вибачте, треба вибирати: або догляд батьків, або дітей. Ну, і плюс гроші на утримання себе і мами – не падають з неба

Аріна Сидоркіна: чайлдфрі – це нормальний вибір напротивагу вибору народжувати небажаних дітей

Японістка, дослідниця й перекладачка Аріна Сидоркіна вважає, насправді немає такого відчуття типу "ти не хочеш дитину". Натомість чайлдфрі – це якраз відсутність бажання мати дітей.

Спочатку відсутність бажання материнства я пов'язувала з віком – тобто постійно думала, що мені ще рано; що я хочу, але, мабуть, пізніше. Потім з особистими причинами: я не маю родини, немає з ким заводити дитину... Спочатку це було ілюзією, що я просто відкладаю питання. Аж раптом відчула це насправді всередині, усвідомила і почала аналізувати: чому це мій вибір

І тоді, коли в дівчини включились логічні міркування на цю тему, вона зрозуміла, що не обов'язково мати дітей, що можна прожити своє життя, і не маючи дітей – і це цілком окей:

Я не мушу піддаватись впливу оточуючих або якихось норм-стандартів – я маю жити так, як я відчуваю за потрібне

При цьому Аріна відзначає, що не має з приводу свого вибору причин, які є шаблонно прийняти для, так би мовити, філософії чайлдфрі:

Мене не штовхає ідейність на кшталт планета перенаселена чи, наприклад, що я проти взагалі того, щоб мати дітей – це не якась така моя ідеологія. Ні, зовсім ні. Я лише за те, щоб люди, які мають дітей, несли за це повну відповідальність і усвідомлювали: скільки на це потрібно сил, внутрішнього ресурсу і так далі – тож, свідомо на це йшли

Також наголошує:

У жодному разі це не є якоюсь нелюбов'ю до дітей взагалі.

Також, я думаю, що некоректно називати чайлдфрі людей, які з якихось інших причин не мають дітей. Врешті-решт людина може всиновити, вдочерити навіть, якщо за показниками здоров’я не може мати дітей

А головна причина особистого усвідомленого вибору фахівчині з японознавства свободи від дітей – відсутність певного ресурсу для них:

Я не відчуваю, що зможу дати дітям те, що варто було би дати.

Ще один нюанс: я також визнала сама перед собою, що я не маю щирого бажання і прагнення мати дітей. І мати дітей в такому стані – це просто несправедливо щодо них. Тобто якщо я не відчуваю сильного потягу й бажання мати дітей – то я приймаю рішення, що, мабуть, не варто ставати на цей шлях

Аріна не вважає, що чайлдфрі України сьогодні потребують захисту своїх прав, адже наше суспільство вже перебороло сильну стигму щодо цього. Але разом з тим говорити про те, що бути чайлдфрі – це окей, треба. Бо таке роз'яснення, можливо, допоможе людям уникнути небажаного батьківства:

Це, можливо, допоможе прийняти комусь рішення – не мати дітей, якщо людина цього не хоче. І дасть можливість не народжувати дітей під тиском суспільства. Бо потім такі "небажані" діти й батьки можуть стати просто нещасною родиною. Або і зовсім геть гірші історії, коли кидають дітей, або діти ростуть в неблагополучному середовищі

Я думаю, що бути чайлдфрі – це нормальний вибір напротивагу вибору народжувати небажаних дітей

Фото: особистий архів Лєни та Аріни, Pexels.