Сергій Кисіль: Фільми про війну треба знімати виважено та обережно

Попри війну, у нашій країні продовжує існувати культурне життя: з'являються нові виконавці на естраді, митці пишуть картини, знімають кіно.

• "Я відчуваю багато любові до України": лідер групи Twisted Sister Ді Снайдер підтримав Україну

Саме про кіно й піде розмова цього разу. Через екран завжди простіше достукатися до глядача, ніж через будь-який інший вид мистецтва.

Відомий український актор Сергій Кисіль спеціально для Meta.ua розповів про те, як працює кінематограф у воєнний час, які у нього творчі плани і, звичайно, не залишив без уваги й особисте життя.

– Сергію, за час війни у вас народилася третя дитина. Наскільки складно переживати щастя, коли довкола війна?

– Народження дитини — це завжди щастя. Це новий етап. Нове дихання. А народження дитини під час війни — це не просто щастя. Це доказ того, що ми живі, що ми не зламались. І що світло — сильніше за темряву. Іноді ти втомлюєшся, у тебе опускаються руки, думки заганяють тебе у темряву.

Але діти… Вони світяться. Усмішками, очима. Їхній сміх — як промінь, він пробиває темряву і нагадує, що ми не маємо права бути слабкими. Навіть під час тривог та вибухів ти повинен бути сильним, виваженим і не втрачати контроль, тому що вони копіюють твою поведінку. І якщо ти даєш десь слабину — вони теж починають хвилюватися. Батьки — це приклад для них. А вони — наше завтра.

– Виходить, зараз народжуються діти, які потім називатимуться «дітьми війни». Як у вас виходить займатися вихованням дітей у таке лихоліття?

– Усі діти, які живуть у цей буремний час, вже увійдуть в історію як «діти війни». Але я не хочу, щоб війна стала їхнім визначенням. Вони — не про війну. Вони — про життя, яке сильніше.

Виховувати дітей зараз — це як тримати в руках вогонь: треба берегти, не дати згаснути. Відчуття батьківства стало зараз більш трепетним. Так, складно, але саме тому важливо давати їм ще більше любові. Я вчу своїх дітей бути сильними, але не жорсткими. Бути добрими, але не наївними. І головне — залишатися людьми, навіть коли світ навколо часом втрачає контроль та здоровий глузд.

Це і є наша з дружиною маленька перемога кожного дня.

– Якщо ми говоримо про війну — знаю, що зараз ви знімаєтеся у фільмі «Лютий Березень» про історію в Бучі та Ірпені. Легше зніматися у військових фільмах, коли триває війна?

– Коли триває війна, взагалі не може бути нічого легкого. Щодня ми бачимо смерть, руйнування, біль. Як від цього може бути легко? Знімати про війну, навпаки, важче. Спрацьовує багато тригерів не тільки в акторів та знімальної групи, а ще й у людей навкруги.

Ми знімали в Гостомелі один з епізодів, і була задіяна військова техніка з ворожою символікою — місцеві жителі лякалися, не розуміли, що відбувається. Заборона використання пострілів та піротехнічних засобів під час знімального процесу спонукає до творчого підходу у тій чи іншій ситуації. Тут потрібно діяти дуже обережно, адже психіка у нас у всіх розхитана. Плюс великих складнощів додає комендантська година і неможливість пересування у нічний час.

Знімати про війну під час війни — це ще й велика відповідальність. Я маю на увазі те, що ми не маємо права показати неправду, адже це — ось навколо нас і щодня. Це відповідальність перед людьми, які пережили окупацію, і тут теж не можна схибити, не дивлячись на те, що кіно художнє, а не документальне. Не повинно бути фальші, адже все відбувається тут і зараз, і кожен з нас є свідком цих подій.

Дійсно, зараз ми працюємо над створенням фільму під назвою «Лютий Березень». Але це не про Бучу. Це про Ірпінь.

– Розкажете про фільм? І про свою роль у ньому.

– Для мене — це особливе кіно. Сценарій написаний з реальних історій людей, які за лічені дні-години опинилися в окупації в місті Ірпінь. За основу взята історія режисера Сергія Сотниченка. Головний герой залишається в Ірпені (у нього мама, позбавлена можливості ходити) і фільмує на свій телефон те, що відбувається в його місті. З особливих моментів — це те, що ми знімаємо саме у тому кварталі, де відбувалися події, де жив Сергій (навіть в його домі відбуваються зйомки), де стояли «кадирівці», де велися постійні артобстріли та вуличні бої.

Ситуація була загострена настільки, що 26-го березня під вибухами Сергій наважується виходити. Він підготував господарську тачку, посадив маму — і вони пішли. Ну, а що з цього вийшло — побачимо у кіно. (Посміхається). Не хочу сильно спойлерити.

Мій персонаж — Валерій, сусід Сергія. Такий собі місцевий «царьок». Ну, принаймні він себе таким вважає. У перші дні він з дружиною виїжджає з Ірпеня, але з певних причин він повертається. Знову вирватись з окупації йому не вдається. Єдиною живою істотою, яка не залишає його — це його вірний пес. Завдяки йому Валерій розуміє, що є дійсно цінним у цьому житті.

– У вас було чимало ролей. Чи є амплуа або роль, яку хочеться зіграти?

– Насправді цей список чималий. Мені завжди хочеться ролей, які будуть викликом для мене як актора. Щоб довелося копатися глибоко — у собі, в житті, в правді.

Дуже хочеться зіграти якусь історичну постать. Щоб зануритись в архіви, аналізувати та шукати цікаві факти та особливості персонажа.

Також у мене є мрія зіграти Дракулу, хоч і розумію, що це точно не в нашому кіно. Мрію про комедію — поки якось не складалось у мене з цим жанром.

– Знаю, ви не хочете грати окупантів. Але хіба не в цьому вся сіль професії — зіграти навіть ненависну тобі людину?

– Це справедливе запитання. І справді — актор має вміти грати будь-кого. Але, як на мене, є межа. Я можу зіграти злочинця, вбивцю, маніяка, навіть тирана — якщо ця роль має сенс.

Але окупант — це не просто персонаж, це символ тієї реальності, в якій сьогодні гинуть люди, руйнується моя країна, життя.

Актор — це адвокат своєї ролі. Ти маєш виправдати для себе будь-який вчинок свого персонажа. А я досі, на четвертому році повномасштабної війни, не можу виправдати ті звірства, які відбуваються — і ніколи не зможу.

– Загалом про кінематограф. Як ви вважаєте, чи буде розвиток після війни? Я так розумію, ця тема війни буде ще довго однією з головних?

– Розвиток уже є. З початку повномасштабного вторгнення у кінотеатри вийшло дуже багато хороших та якісних фільмів. Я щасливий від того, що в цих фільмах немає місця російському, адже раніше була певна квота на виробництво. Вони нам ніколи не були потрібні, адже у нас дуже творча нація.

У нас прекрасні фахівці: режисери, актори, сценаристи, оператори, продюсери. Всі ці люди живуть своєю професією і завжди віддаються на повну.

На жаль, на даному етапі є проблема того, що наш глядач не ходить у кінотеатри на фільми українського виробництва, або ходить дуже мало — і через це кінотеатри скорочують прокати. Кінотеатр — це бізнес.

Я вважаю, нам потрібні квоти на рівні держави на українське. Так свого часу було з радіостанціями. Нам потрібно привчити свого глядача, адже зараз — час становлення. Всі ми вчимося. Ми вивчаємо глядача та його потреби — так і глядач має пізнавати для себе українське кіно.

Користуючись нагодою, я хочу закликати українців дивитись своє — воно не гірше, ніж західні картини, а іноді навіть набагато краще.

Щодо фільмів про війну — треба знімати. Але дуже виважено й обережно. Бо країна у війні, і все ми бачимо на власні очі. Ми маємо знімати й показувати світу нашу правду. Ворог знімає — і це теж є частиною великої інформаційної пропаганди.

– Небагато про себе. Чи допомагає акторська майстерність в особистому житті? Наприклад, коли треба збрехати дружині? (усміхається)

– Ну, дружині взагалі не варто брехати. Не схвалюю такого. Будь-які відносини мають будуватись на взаємодовірі та повазі. Інакше довго вони не протримаються. І навіть якщо виникають якісь конфліктні ситуації — а без них нікуди — завжди потрібно говорити про це. На цьому з самого початку й базується наше з дружиною сімейне життя.

Чи допомагає акторська майстерність у житті? Так, звісно. Увага, вміння слухати, відчувати, вгадувати настрій — це працює і поза сценою. Не буду приховувати: були моменти, коли я завдяки професії вирішував певні питання. Але не через впізнаваність, а все ж через вміння та навички.

– Ну і як тут не спитати? Четверту дитину не плануєте?

– Ні. Поки точно — ні. Насправді ми з дружиною з самого початку відносин мріяли про хлопчика та дівчинку. Але Всесвіт вніс свої корективи — і перші два у нас хлопчики. Тому, власне, наважились на третю дитину.

Зараз у хлопців є сестричка, а в нас із мамою — донечка, яку ми всі дуже любимо. Діти — це щастя. І немає нічого прекраснішого за усмішки та блиск дитячих оченят.

– У вас є велика родина. Скажіть кілька слів усій українській родині, нашому народові. У цей складний час.

– Для мене людяність — це головна риса людини. Я завжди кажу своїм дітям: ким би ви не стали, де б не опинилися — пам’ятайте, ви в першу чергу ЛЮДИНА. Не ставте себе вище за інших. Живіть так, щоб не соромно було дивитися в очі — ані собі, ані іншим.
І ось уже четвертий рік війни… Але я не втомлююсь нагадувати про перші тижні повномасштабного вторгнення. Тоді здавалося, що час зупинився. Ми всі — українці — стали єдиним цілим. Нерушійною силою. Ми діяли разом — потужно, впевнено. Ми захищали, трималися, вірили.

Тому й сьогодні кажу: війна не десь там. Вона тут, вона з нами. Але ми — велика, незламна, світла сила. І нам ще рано відпочивати. Відпочинемо після Перемоги.

Італійський тенор Андреа Бочеллі вкотре підтримав Україну і зустрівся з міністром культури.