Уляна Ройс: Після проєкту «Холостяк», я була розгублена

МЕТА продовжує знайомити читачів з молодими українськими артистами. Адже саме їм доведеться в майбутньому представляти нашу країну в світі, нести нашу культуру в маси.

• Юна Ліза Ткач заспівала популярний хіт і зворушила батьків та підписників (ВІДЕО)

Уляні Ройс всього 23 роки, але вона вже встигла втратити рідне місто (співачка з Маріуполя), пережити тяготи повномасштабного вторгнення росії і, звичайно, не обійшлося без нещасливого кохання.

Про все це і свої творчі плани вона погодилася детальніше розповісти в інтерв'ю.

-Почнемо з нагального: чи стежите за новинами? Як думаєте, чи скоро закінчиться війна?

-Звичайно, мені здається, сьогодні немає жодної людини в Україні, яка б не прокидалася і не засинала з новинами. Іноді вони засмучують, іноді шокують… але коли читаю історії про те, якою ціною наші військові щодня виборюють мир, я відчуваю величезну гордість. Ми живемо поруч із неймовірно сміливими людьми.

Попри всю темряву, я щиро вірю в наше світло — у єдність, у силу. Дуже хочеться вірити, що наступний рік поверне додому наших людей, наших захисників і захисниць.

-Взагалі, як війна вплинула на вас? Ми всі стали іншими. Що в вас змінила війна?

-Для мене війна почалася у 2014 році. Я була маленькою дівчинкою, коли виїжджала з Маріуполя, але вже тоді розуміла, що моє життя не буде таким, як раніше. Той досвід назавжди змінив мене — я вперше втратила дім, але знайшла в собі силу, про яку навіть не здогадувалася.

Повномасштабне вторгнення змінило нас усіх. Змінилися цінності, пріоритети, відчуття часу. Те, що раніше здавалося важливим, раптом стало несуттєвим. І саме тоді я зрозуміла, що музика — це не просто хобі, а спосіб вижити, спосіб зберегти пам'ять. Я почала писати свої пісні сама. Перша робота, яку випустила після 24 лютого — «Вдома» — була присвячена Маріуполю та іншим містам, які довелося покинути багатьом. Мені потрібно було повернути місто в музику, бо в реальності його забрали. Це був мій спосіб не дати йому зникнути, залишити його живим хоча б у піснях. Це дивне відчуття, але саме воно дозволяє нам триматися і робить нас тими, ким ми є зараз.

-Згоден. До речі, з таким насиченим графіком, як у вас, вдається знаходити час на особисте життя? Є у вас кавалер чи серце вільне?

-Більшість моїх пісень пов'язані з моїми попередніми стосунками. Вони про біль, емоційний аб'юз, прийняття та пошук сил рухатися далі. Через музику я переживала все те, що не могла сказати вголос — і саме це допомогло мені вилікуватися.
Остання моя відеоробота "Не твоя" дуже яскраво показує актуальний етап у моєму житті. Це свого роду крапка — момент, коли ти нарешті відпускаєш те, що тебе тримало, і відчуваєш свободу. Тож так, наразі моє серце вільне.

Але знаєте, я не переживаю через це. Я чомусь впевнена, що поруч із правильною та своєю людиною час завжди знайдеться — не дивлячись на мій досить щільний графік. Коли це справжнє, воно просто відбувається. А поки я чекаю таку людину, зосередилася на собі та навчанні, на своїй музиці, на тому, щоб стати кращою версією себе. І це теж важливий етап.

-А які чоловіки подобаються?

-Взагалі, я закохуюсь у риси характеру більше, ніж у зовнішність. Для мене важлива емоційна зрілість, здатність чути та розуміти одне одного, чесність — це те, що будує справжні стосунки. Я дуже радію, що наше покоління починає глибше ставитися до психології стосунків, і я часто говорю про це у своїх піснях.

Відносно нещодавно стартував новий сезон проєкту "Холостяк" на СТБ, і після однієї серії я була розгублена. Для мене дивно, коли велика кількість дівчат змагається за увагу одного хлопця. Це суперечить усьому, у що я вірю — стосункам, побудованим на рівності, повазі та взаємному виборі.

Такі цінності точно не близькі мені. Я вірю, що справжнє кохання — це не змагання і не боротьба за увагу. Це про те, коли двоє людей обирають одне одного щодня, без драми, без ігор. Просто тому, що їм добре разом.

-До речі, може, є якась цікава історія, пов'язана з фанатами. Розкажіть.

-О, їх багато, але одна запам'яталася найбільше. Одного дня я відкриваю дірект — і бачу фото: дівчина зробила собі татуювання з моїм ім'ям. Це було настільки неочікувано, що я, здається, хвилину просто сиділа й дивилася на екран, не віривши своїм очам. Я навіть не знала, що сказати — це одночасно й почесно, і трохи лякає, бо розумієш, наскільки твоя музика стала частиною чиєгось життя.

Фани — це щось неймовірне. Вони не просто слухають музику — вони проживають її разом зі мною. Я дуже люблю читати їхні коментарі, бачити їх на концертах, відповідати в діректі. Ці люди наповнюють мене енергією. Я знаю, що десь є люди, яким моя музика потрібна. І це найкраща мотивація.

-Ви активно ведете соцмережі. У сучасному світі активність у соцмережах допомагає кар'єрі? Стало легше, ніж тоді, коли їх не було?

-Соцмережі сьогодні — це невід'ємна частина життя кожного артиста. Для мене це можливість ділитися піснями, думками, емоціями безпосередньо зі своїми слухачами — без посередників, без фільтрів. Це величезна підтримка — коли бачиш коментарі про те, як твоя пісня комусь допомогла пережити важкий день, або як хтось ділиться, що слухає твій трек на повторі. Це дає сили продовжувати навіть тоді, коли здається, що вже немає ресурсу.

Також соцмережі — це для мене про чесність. Я можу показати, як насправді створюється моя музика. Люди бачать справжню мене — з думками, переживаннями, сумнівами, а не просто гарну картинку. І мені здається, саме це й створює справжній зв'язок.

Звісно, буває складно — треба постійно щось постити, стежити за трендами, іноді просто хочеться зникнути й тільки творити. Але загалом, соцмережі дали мені можливість знаходити однодумців і тих, кому моя музика потрібна. Хіба це не круто, що люди з різних куточків світу можуть почути тебе, написати, поділитися своїми думками? Це той зв'язок, про який артисти минулого могли лише мріяти.

-Ну і звичайно останнє питання - що перше зробите після того, як закінчиться війна?

-Обійму всіх своїх рідних. Думаю, це спільне бажання для кожного з нас — повернутися до тих, кого не бачили так довго, і нарешті відчути спокій. Просто бути поруч, без страху, без тривоги. Я щиро вірю, що одного дня це станеться.

І, звісно, я мрію повернутися у свій рідний Маріуполь. У наш український Маріуполь, де знову буде море, сміх, життя. Де можна буде просто сісти біля моря й відчути, що ти — вдома.

Я дуже хочу, щоб цей день настав якнайшвидше. І я вірю, що він настане. Бо ми заслуговуємо на мир, на повернення додому, на те, щоб жити, а не виживати. І я зроблю все, що зможу — через музику, через слова — щоб наближати цей день.

Раніше ми писали, що Оля Цибульська нещодавно представила нову фотосесію, у якій ніжні образи гармонійно переплітаються з ледь помітною провокативністю