Yogen: Комусь простіше повірити, що за успіхом стоїть багатий покровитель

МЕТА продовжує розповідати про молодих українських виконавців. Війна очистила шоу-бізнес, залишивши лише тих, хто справді щиро прагне перемоги та процвітання України.

• Старіший на десятки років: Джонні Деппа в глибоких зморшках не впізнали навіть найвідданіші фанати

Yogen — співак із дуже цікавою та незвичайною історією. Уже в дитинстві він бачив себе артистом і робив усе для того, щоб наблизитися до своєї мрії. Спеціально для нас він розповів про етапи свого життя та про те, що потрібно робити, щоб досягти мети.

- Ви працюєте з 12 років. Розкажіть, як це сталося і чому?

-Я дуже хотів співати, писати пісні, шити сценічні костюми, їздити на фестивалі та конкурси. Але все це потребувало коштів. Щоб допомогти батькам і наблизитися до своєї мрії, у 12 років я почав заробляти самостійно.

Я робив букети, квіти та різні композиції з кульок для моделювання і продавав їх у людних місцях свого міста. Пам’ятаю, як брав у бабусі стару стійку для одягу, розвішував на ній свої роботи й виходив продавати. А потім розклеїв по місту оголошення про проведення дитячих свят і почав працювати аніматором.

З того часу я зрозумів одну важливу річ: якщо чогось дуже хочеш, не варто чекати ідеального моменту. Потрібно працювати тут і зараз.

- У якому віці стався переломний момент, коли ви зрозуміли, що хочете співати?

-На сцені я був із чотирьох років — танцював у народному ансамблі «Квіти України» в Південноукраїнську. Але справжнє усвідомлення прийшло приблизно у сім років.

Пам’ятаю, як стояв за кулісами та дивився, як діти співають на сцені сольно. І тоді зрозумів: я теж хочу бути там. Хочу співати. Хочу ділитися своїми емоціями з людьми. Можливо, тоді в мені вже говорили артистичні амбіції, але саме в той момент я відчув, що сцена - це моє.

У вісім років бабуся привела мене до театру естрадної пісні «Галатея». Саме там, як я вважаю, і почалася моя музична історія, яка триває й досі.

-Знаю, що у вас був досвід роботи в Південній Кореї. Розкажіть про нього.

-Коли мені було 18 років, я навчався в університеті за спеціальністю «режисер шоу-програм, естради та цирку». Паралельно працював у Палаці культури рідного міста. Але вже через кілька місяців зрозумів, що мені хочеться більшого масштабу та нових викликів.

Я знайшов кастинг і потрапив на контракт до Південної Кореї, де працював у бродвейському мюзиклі при найбільшому державному казино країни. Це був неймовірний професійний досвід, який багато чому мене навчив.

- Що було найважчим?

-Найважчим був ритм роботи. Фактично це був безкінечний день бабака: один вихідний на місяць і постійні виступи наживо.

Не мало значення, чи ти здоровий, чи маєш високу температуру, чи хворієш. Ти все одно виходив на сцену і працював. Не було можливості взяти паузу, відновитися чи просто побути вдома. Головне - шоу мало відбутися.

Саме там я зрозумів, що таке справжня дисципліна артиста.

-Як там ставилися до українців?

-Особливість нашого контракту була в тому, що нам не рекомендували акцентувати увагу на тому, що ми українці. Нас позиціонували як міжнародних артистів.

Тоді я припускав, що це було пов’язано з маркетинговою політикою проєкту. Але всередині колективу національність не мала великого значення - усіх оцінювали насамперед за професіоналізмом і результатом на сцені.

- Незважаючи на все, ви продовжуєте співати і будувати кар’єру. Хто вам допомагає?

-Насамперед я допомагаю собі сам.

Окрім музики, я працюю директором з продажів, займаюся різними творчими та комерційними проєктами. Я можу записати бек-вокал, допомогти з музичним продакшеном чи реалізувати інші проєкти.

Я завжди розумів, що творчість потребує ресурсів, тому навчився працювати, заробляти та брати відповідальність за власне життя і кар’єру.

-Звідки взялася чутка про «папіка»?

-Напевно, як і більшість подібних історій - із чуток та фантазій людей.

Комусь простіше повірити, що за успіхом стоїть багатий покровитель, ніж у те, що людина роками працює без вихідних, ризикує, помиляється і знову починає спочатку.

Колись говорили, що в мене дуже заможні батьки, потім вигадували ще якісь історії. З часом я просто перестав звертати на це увагу. Найкраща відповідь на будь-які чутки - це результати твоєї роботи.

- Як насправді йдуть справи?

-Чесно кажучи, будувати музичну кар’єру в Україні зараз непросто.

Створення пісень, кліпів, контенту, утримання команди - усе це потребує значних ресурсів. Особливо під час війни, коли багато сфер переживають непрості часи.

Але я ніколи не розглядав варіант зупинитися. Так, складно. Так, іноді дуже важко. Але якщо ти по-справжньому любиш свою справу, ти продовжуєш рухатися вперед.

- Які плани на майбутнє?

-План один - продовжувати створювати музику.

Хочу й надалі дивувати слухачів новими піснями, сильними відеороботами та цікавими творчими проєктами. Хочу розвиватися як артист і розвивати українську музику.

І, звичайно, продовжувати підтримувати наших військових та робити все можливе, щоб українська культура ставала ще сильнішою, помітнішою та впливовішою у світі.

До речі, нещодавно Спортивна площа столиці зазнала несподіваних змін, які миттєво привернули увагу киян та журналістів. На Алеї зірок, що розташована біля популярного торгово-розважального центру Gulliver у самому центрі Києва, стало рівно на дві іменні таблички менше. З бруківки раптово, без гучних анонсів та пояснень, зникли відзнаки, присвячені Олексію Потапенку (Потапу) та безпосередньо Анастасії Каменських (NK), що символічно підкреслює глибоку кризу в їхніх стосунках з українською аудиторією.