Про важливість психотерапії. 16 думок після перегляду "Гри в кальмара"

Хван Дон Хек, режисер та сценарист “Гри в кальмара”, буквально за добу до виходу 3-го сезону заявив, що та не матиме хепі-енду. І багато хто одразу на нього накинувся: буцімто нащо так спойлерити? Але спойлеру-то як такого й не було, бо справді: а яким міг бути щасливий кінець? Новий сезон – нові ігри, а отже – і нові смерті. Коли б усе не зупинилося, хтось точно помре – це вже не хепі-енд. Той же Гі Хун переміг у Грі у першому сезоні – але чи стало це хепі-ендом для нього тоді? Остання серія тодішнього сезону відповіла на це питання красномовно: не стало. Навіть виживання у Грі не робить тебе щасливчиком та тим більше щасливим – “лише” переможцем. Тож заява Хван Дон Хека незадовго до прем’єри фінального сезону – це всього лише нагадування фанатам, що сам формат Гри не передбачає хепі-енду. Ані для учасників, ані для організаторів. Ні для кого. Отже, і для глядачів.

• Простий як двері і змушує посміхатися. 10 думок після перегляду "Еліо"

“Гра в кальмара” – серіал, який закінчився. Все, остаточно. Останній сезон побачив світ. У цьому тексті ділюся своїми думками після перегляду фінальних серій. Роблю це зі спойлерами до всіх сезонів, без них – у “Чи варто дивитися?” наприкінці матеріалу.

1. Ідея з розділенням, по суті, одного сезону на 2 спрацювала. Попередній мав 7 серій, цей – 6, але обидва – про одну й ту ж Гру. Навіть знімалися разом. Просто Netflix хотів заробити двічі. Якби взагалі всі серії (всі 13) вийшли в один день, то глядач придбав би підписку лише на місяць – а так купляв аж на 2. Чи вплинуло на серіал рішення заздалегідь розділити історію на 2 сезони? Так, причому досить негативно, адже, це було дуже помітно по сезону №2, авторам довелося додавати непотрібні елементи для збільшення хронометражу. Там десь півтори серії можна “вирізати” сміливо. Глядачу “Гри в кальмара” просто треба було пережити той сезон – не те щоб поганий, але повільніший за перший та з меншою концентрацією подій. Пережив. І ось вийшов третій – з вищим темпом, з більшою кількістю важливих моментів та сцен. І всі, я майже впевнений, будуть задоволені сезоном хоча б тому, що на контрасті з попереднім він значно сильніший. Netflix міг одразу випустити 11 серій (замість 13-ти, просто “порізати” зайве) – але зробив по-своєму. Заробив гроші та не заробив великої критики. Схема працює, далі, з іншими проектами, буде так само.

Прикро, якщо й далі страждатиме продукт – сам серіал, авторів якого проситимуть штучно вписати якусь додаткову та непотрібну історії сюжетну лінію, щоб (пів)сезон був трошки довшим і щоб його було несоромно випускати. “Гра в кальмара” може розвинути цей неприємний для глядача тренд.

2. Ножички для першої ж гри сезону – топ. Чудові та милі. Серіал із самого початку будує свою розповідь в тому числі на цьому протиставленні між дитячим (ігри та декорації) та недитячим (боротьба за життя). І ось ці ножички – це прямо концентрована “Гра в кальмара”. Бо вони справді гарні та справді представляють загрозу життю. Якби я був дитиною, я б хотів собі такий іграшковий, бо він яскравий та компактний, на вигляд – дуже зручний для тримання у руці. Я працював у магазині іграшок колись – я впевнений, що зміг би продати декілька таких, якби вони не були гострими, батькам дітей, бо цей товар є за що нахвалювати. У той же час тут ці ножички – знаряддя жорстоких вбивств, щось таке, чого половина учасників боятиметься протягом 30-и хвилин. Приємно, що “Гра в кальмара” не зраджує собі та в останньому сезоні, коли, здавалося б, свіжі ідеї повинні були скінчитися, пропонує атрибут, який для декого (наприклад, для мене) стане уособленням всієї Гри.

3. Гра у хованки – перша за всі сезони, де учасники повинні вбивати особисто. До цього було як? Виконуй завдання – і проходь далі. Вбивати скоріше було вигідно, аніж ні, але потреби такої не було. Навіть шоста гра першого сезону могла мати несмертельну кінцівку, та й там вже було 2 учасники – це було питання єдиного вбивства максимум. А тут аж половина претендентів на перемогу має позбавити життя одного з тих, хто ховається. Тобто ігри не те щоб стають складнішими – стають жорстокішими та кривавішими, змушують людину все сильніше відмовлятися від людського. Такого роду прогрес радує, бо піднімає з новою силою головне питання фінальних сезонів: наскільки цінним є життя людини? Ігри третього сезону підштовхують до відповіді, що ця цінність – настільки мінімальна, що її можна прирівняти до нуля.

4. Друга серія сезону – доказ того, що у Грі немає правильних та неправильних способів перемагати. Нема “чит-коду”. Нема секретів. Ось ці відео на YouTube про серіал на тему "як перемогти?" не мають сенсу. Бо ти максимум можеш трошки збільшити свої шанси. Сила, гострий розум, хитрість – переваги, але вони не дають жодних гарантій. Навіть найкращий може вмерти, якщо йому не пощастить. Досить часто твій результат у грі – ледь не випадковий. Наприклад, ти у ролі вовка міг не встигнути знайти собі жертву, бо просто відчиняв не ті двері. У ролі зайця міг все робити правильно – але натрапити на вовків, які об’єдналися, та програти. Тут нема цінностей. Хіба що єдина – життя. І те – тільки твоє. І те – тільки для тебе. Це суть Гри: це просто велика лотерея з обмовками. Тому можна сказати, що ці змагання – це погана гра. Так би сказав будь-який геймдизайнер.

5. Дитина – символ відродження та того, що у системі все ще є щось хороше. І цю замітку я зробив ще під час перегляду 2-ї серії, а не після завершення сезону. Дитина народжується під час гри у хованки, коли всі намагаються позбавити одне одного життя – а дитина його тільки отримує. Якщо хочете, немовля можна навіть назвати посланням, як це зробили у фільмі “Платформа” (2019). Тут плюс-мінус те саме: жорстока система та чиста душа там, де її аж ніяк не повинно бути. Якщо дитина зможе зберегти життя – людство має шанс на порятунок, якщо ні – не має. Все просто. Це стає очевидним майже одразу, коли немовля народжується, тому далі єдиним питанням стає те, як саме автори реалізують свою задумку. Сам прийом неновий, але реалізовано вельми вдало – прискіпуватися не буду.

6. Уся та драматична 2-а серія справила на мене менше враження, аніж самовбивство бабусі у наступній. Бо у хованках смерті та вбивства – це умова гри, а тут самоусунення бабусі – її власне рішення. І її можна зрозуміти, причому не тільки через втрату сина. Вона ухвалила таке рішення не через слабкість – а через усвідомлення, що не може допомогти №222. Смерть її сина залишила її без мети вийти переможцем з Гри, а врятувати №222 з її дитиною вона самотужки не могла – її шлях як персонажа завершено. Вона не може більше дати нічого собі та іншим, а отже – і історії також. Тому вона вішається вночі. Але до цього просить Гі Хуна допомогти дитині, залишаючи після себе пам’ять у вигляді мотивації для головного героя. Якби не бабуся, він би не боровся до кінця. Тому стара – один з найкращих персонажів усього сезону. Ну дуже багато дала історії. Знову її в усіх обзорах хвалитимуть. Заслужено.

7. Сюжетні лінії снайперки та колишнього полісмена – нецікаві. Я розумію, що вони потрібні для фіналу, але ж ми просто тягнемо цих героїв з 13-и серій сезону десь 10. Якщо персонаж більш ніж дві третини історії не дії, але десь миготить у кадрі – це погано прописана арка героя. Полісмен шукає острів, але його пошуки весь другий та половину третього сезону – це просто розмови на кшталт “Це тут? Ні, це не тут”. Те саме зі снайперкою, яка більше діє, але проходить через оцю лінію з торгівлею органів, яку ми вже бачили у попередньому сезоні. Серіал навіть разочок підіймає питання щодо того, наскільки правильно/ні вилучати органи в людини, яка все одно помре, але не розвиває його взагалі. А тоді навіщо лінія героїні впродовж цілого сезону? Полісмен та снайперка стають у нагоді у фіналі історії, але до цього кожне “включення” на них – нудне. Там Гі Хун б’ється за дитину, герої улюблені вмирають – а тут нецікаві персонажі роблять щось таке ж нецікаве. Найбільша сюжетна претензія до серіалу – ось ця. Треба було дати полісмену та снайперці якщо не більше подій в арках, то хоча б більше філософських питань для підняття та розкриття.

8. Сценаристи є одночасно і бережливими зі своїми героями, і жорстокими. Дуже вдалий баланс, який робить “Гру в кальмара” цікавою. Адже занадто обережне ставлення до своїх ключових персонажів може створити довкола них "сюжетну броню", а жорстке та байдуже – зробити їхню втрату такою, яка не викликає жодної емоції у глядача. Сценарист “Гри в кальмара” впорався із завданням, тому втрачаємо улюблених героїв ми, так би мовити, із любов’ю – дуже красиво та неспішно (можна встигнути подумками попрощатися), але смерть всіх – жорстка та жорстока, адже Гра не робить винятків навіть для найкращих. Мабуть, настільки вдалого балансу у цьому питання не зміг домогтися досі жоден з подібних проектів.

9. Кожен може обрати собі героя до душі. Перегляд “Гри в кальмара” та вболівання за свого, наприклад, родича на трибунах стадіону – це не такі вже й різні заняття. Зазвичай глядач перед екраном відчуває емпатію або до одного-двох основних персонажів, або до всіх «добряків», або до зла (бо те ну занадто харизматичне!). А тут він отримує багато опцій. Авжеж, найпростіше – хвилюватися щодо долі головного героя, але можна ще й, наприклад, за №222. Або за бабусю. Чи за когось ще. Варіантів справді чимало. Гі Хун протягом серіалу намагався довести, що учасники не коні, але ж майже саме так сприймають їх глядачі – як коней, на яких можна “поставити” та за яких варто вболівати. Але головне – саме можливість обрати улюбленого або улюблених. Мало фільмів та серіалів дають такий шанс.

10. Ми замало говоримо про те, наскільки “Гра в кальмара” підходить для того, щоб її передивлятися. А варто було б! Бо більшість відео про серіал – це всілякі теорії щодо того, що буде у майбутніх епізодах. Я впевнений, навіть після фіналу будуть теорії, просто дещо менше. І можна було б подумати, що “Гра в кальмару” працює виключно через свою інтригу… Але ж ні. Я передивлявся перший сезон, і він гарно “стариться”. Я вже знаю, хто переможе та хто коли зійде з дистанції, але все одно отримую задоволення від перегляду, адже можу концентруватися на іншому – на взаєминах між персонажами, на їхніх драматичних лініях. Можу шукати тут особливі сенси, робити припущення щодо точної мотивації учасників ухвалити те чи інше рішення тощо. Але мені точно не нудно. Є відчуття, що другий та третій сезон можуть “зістаритися” так само, адже відносини між героями тут – цікаві. Точно можна буде сказати лише з часом, але перше враження: “Гра в кальмара” здатна порадувати навіть якщо вже знаєш фінал.

11. Момент відмови Гі Хуна від вбивства сплячого у п’ятій серії – переможний для нього на Грі. Він виграв от вже тоді, ще до старту останнього раунду. Адже Фронтмен підводив Гі до рішення вбивати з самого початку. Він змусив Хуна розчаруватися не тільки в іграх та організаторах, але й у людях у цілому. І “добив” це ось тим зняттям маски прямо на очах головного героя, немовби промовляючи: “Навіть я тебе обманув. Тобі брехали всі, кожен тут. У Грі не залишилося хороших людей, всі тут – покидьки, які не заслуговують на життя”. І ось Гі Хун з ножем у руках – зовсім як сам Фронтмен декілька років тому. Той тоді також розчарувався у людях та отримав шанс закінчити все достроково – і скористався ним. А Гі Хун не став. Бо він «не така людина». Розчарування в інших не є достатнім приводом для скоєння поганих речей – так своєю відмовою утнути різню вночі відповідає Гі Хун Фронтмену. У вирішальний момент він доводить тому, що вони різні і що Гі Хун за моральними цінностями вищий. Це і є перемога над Фронтменом, а отже – головна для головного героя.

12. Тематично оформлене молочко для немовляти – головний прикол сезону. Це про увагу до деталей. Взагалі, дуже розважає той факт, що творці “Гри в кальмара” не втратили тут можливості прибігти до характерного для Гри абсурду, тобто прямо серйозно так попрацювали зі сценою, зате створили “порожні” арки полісмена та снайперки. Шокуюча вибірковість. І це щось дуже притаманне азійському виробництву, адже така ж саме проблема в багатьох аніме ("Наруто" – еталонний приклад), дорамах, фільмах… Відчувається якщо не південнокорейський, то точно азійський колорит. Щодо конкретно дитини: є питання до того, як її намалювали. Я, в цілому, розумію, чому не стали брати справжню, але ж тоді інвестуйте більше у свою комп’ютерну графіку. Netflix не міг виділити на це додаткові гроші? Ніколи в житті не повірю. Вигляд дитини тут – умовність, звісно, але погана картинка дещо «викидає» тебе з історії та нагадує, що все це несправжнє, усього лише серіал. Якщо вже уважний до деталей – будь уважним і до цієї, будь уважним до самого кінця.

13. Останній раунд – ідеальний якщо не за наповненням, то хоча б за ідеєю. Пам’ятаєте, вище писав, що Гра стає все жорсткішою? Нещодавно вперше довелося вбивати власними руками, а в останній момент треба не грати – а вирішувати, хто помре. Не просто позбавляти людей життя, як у хованках, а у “режимі Бога” обирати, хто гідний жити. Ну і тут гарно працює ось ця іронія, коли хлопці у костюмах – але визначають, хто з них перетвориться на «тушонку»; коли чоловіки кажуть про демократію – а потім вбивають. Це кумедно і водночас трошки лячно. Так от, остання гра – взагалі не гра. Бо серіал “Гра в кальмара” – не про Гру. Він про психологію людини. Тому останній раунд – суто психологія. Так і повинно бути, це витікає з логіки авторів проекту. Я пам’ятаю, хтось критикував другий сезон за посередні ігри. Так от, тут усі повинні бути задоволені. Навіть попри те, що нам показали тільки 2 гри замість 3-х.

14. Не треба боятися психотерапії. Так кажу навіть не я – а сам серіал, нехай і не напряму. Гі Хун пішов на Гру вдруге, щоб її зупинити… Але це він так думає. Насправді він просто не зміг відпустити попередні змагання на виживання, не зміг пробачити собі ту перемогу. Він пішов грати вдруге не через бажання все змінити – а через почуття провини. Він відчував, що є винним у смертях багатьох людей, і хотів все зупинити, щоб спокутати її. Вже на Грі він справді провинився, коли організував повстання ціною життів десятків людей. І спокутував саме цю провину своєю жертвою наприкінці. Тобто так, він пішов грати знову через провину та спокутував провину, але перша з них – нав’язана ним самому собі, штучна, а справжня – тільки друга. Якби Гі Хун пропрацював ту свою травму з психотерапевтом, він би не пішов знову грати. Авжеж, тоді б №222 ніхто б не врятував, але він зберіг би своє життя, він зміг би рухатися далі, у якийсь момент він би повністю забув про ігри. Але сам не впорався. Підсумок – смерть.

Гі Хун – основний герой серіалу. “Гра в кальмара” критикує капіталізм, але завершує ідеєю про те, що люди не коні, і головне у нашому житті – саме людяність. Тобто він про філософію, про цінності, про збереження у собі чогось хорошого, про зрощення у собі паростків добра тощо. Всі 3 сезони всі персонажі шукають для себе відповіді на питання щодо того, що є найважливішим саме для них. Серіал завершується сценою, де Фронтмен дивиться на вербувальника, який "затягує" нового учасника до Гри. І видно, що Фронтмен у роздумах. Він продовжує шукати відповіді. Або вже знайшов. Пошук відповідей у собі – це саме про психотерапію. Вона може допомогти, якщо сам не вивозиш. Гі Хун “не вивіз”, і от чого йому це вартувало. Відкрите питання, чи “вивезе” Фронтмен. “Гра в кальмара” – окрім іншого, серіал про потребу у психотерапії. З нею, імовірно, Гі Хун би жив і радів життю.

15. Ігри не спинити. Бо вони є породженням сутності людей. Все погане у людях – бажання влади, жадібність, лицемірство тощо – потребує, щоб Гра продовжувалася. Не те щоб всі люди погані, просто погане у людях – те, що було, є і буде. Можливо, не у кожному, але у багатьох – точно так. Тому і Гра продовжуватиметься вічно. Мабуть, доведеться змінювати локації. Керівників. Правила. Зміни будуть, але змагання продовжуватимуться. Гі Хун не міг це закінчити. Ніхто не може. Найкраще, що може зробити звичайна людина задля пришвидшення падіння Гри, це просто бути осторонь. Не грати. Не керувати грою. Культивувати в собі доброту. Допомагати іншим робити те саме. Це максимум. Але і однієї людини, одного невдахи-боржника Гі Хуна достатньо, щоб цілий острів для Гри було знищено.

16. Третій сезон “Гри в кальмара” повинен був довести право продовження на існування. Всі питання вже порушено, залишилося тільки дати відповіді, в тому числі на головне – про цінність життя людини. І фінальний сезон доводить. Фінальний сезон дає відповідь. Він ідеально завершує історію Гі Хуна. Настільки, що я, якби вперше дізнався про існування серіалу тут і зараз та сів його дивитися, ніколи б і не подумав, що другий та третій сезони не планувалися із самого початку. Вони справді відчуваються частиною єдиної історії, а не вигаданими заради заробітку. Отже, фінал вдався. Третій сезон остаточно затвердив у мене думку про те, що продовження після дебютного було якщо не необхідним – то щонайменше доречним.

Чи варто дивитися?

Так. Але навряд ви, подивившись другий сезон, вирішили б проігнорувати третій – мій коментар тут важить замало. «Гра в кальмара" – більше ніж серіал. Це явище, яке вже вплинуло та продовжить впливати на світ серіалів та навіть кінематографу. Тому ігнорувати такий культурний пласт просто нема сенсу. “Гра в кальмара” – гарна історія, а її третій сезон – шикарне її завершення. Могло бути по-іншому, можна було інакше – але навряд можливо було зробити крутіше з метою донести ту думку, яку хотів режисер та сценарист. Серіал залишає після перегляду свого фіналу післясмак. Я не впевнений, що приємний, але досить сильний, відчутний та потенційно незабутній – так. “Гра в кальмара” завдяки останньому сезону відчувається завершеним твором. Таким, який відповів на всі запитання та сказав усе, що тільки хотів та міг. Фінал – вичерпний. Після нього не хочеться його обговорювати, не хочеться про нього писати, читати тощо – хочеться помовчати та подумати.

Бо “Гра в кальмара” – це далеко не тільки розважальне кіно. Серіал досліджує природу людини, її душу. І в останньому сезоні він доходить у цьому напрямку максимально далеко. Справді підіймає ставки, пропонує новий рівень жорсткості своєму глядачу. Після другого сезону, де вистачало зайвих сцен та хвилин, третій майже не потребує “різання”. Бо вже є концентрованою “Грою в кальмара” – прямо як у першому сезоні, але з розмовами дещо іншого рівня серйозності. Останні 6 епізодів абсолютно точно не розчарували, а пара крайніх – сильно порадували. Покатали не емоційних гірках, спровокували замислитися, але головне – змусили відкласти телефон, взагалі про нього забути. І це без якихось шалених екшну та візуалу. Останній сезон “Гри в кальмара” не був ідеальним. Як і попередні, мав декілька нецікавих сюжетних ліній, дещо незрозумілих рішень у виконанні головних героїв. Але його хочеться пробачати. Та й цей серіал – це не антиутопія, а метафора на наше життя. Тож нащо прискіпуватися до умовностей?

“Гра в кальмара” вже в історії. Фінал лише визначав, наскільки багато вона відколупає від цієї скали. Багато. Дуже багато. Це будуть передивлятися та обговорювати. До цього будуть повертатися. З цим будуть порівнювати, ба більше: “Гру в кальмара” будуть ставити у приклад деяких новим проектам. Жива класика отримала сильний фінал, тож словосполучення треба змінити – тепер ця класика невмируща.

Раніше ми писали: Концтабір, знищення базхатьків, страйки працівників: що насправді лежить в основі “Гри в кальмара".