Як розмовляти з дітьми про війну: розповідає психологиня

Через війну страждає ментальне здоров'я не лише дорослих, а й дітей. Психологиня Оксана Писарєва розповіла, як батькам говорити зі своїми дітьми про війну та майбутнє, а також – як допомогти їм подолати почуття страху та невизначеності.

• Якщо дитина навчається за кордоном, але хоче повернутись в Україну: поради батькам

Деталі

Далі – слова експертки

Важливо враховувати дуже багато контекстів. І в першу чергу це вікові особливості. До дошкільнят ми говоримо простими, зрозумілими фразами. Ми даємо їм якесь уявлення про те, що таке війна. Якщо ми використовуємо метафори, то так само треба робити це дуже зрозуміло та примітивно, на рівні дитини. Щоб їй було зрозуміліше, ми не використовуємо складних термінів, лексики тощо. Треба використовувати прямолінійні пояснення та односкладні речення. І, звісно, ми не даємо якихось жахливих картин. Ми кажемо, що війна це погано, що це не природно, що люди гинуть, і це сумно. Тобто ми називаємо якісь почуття, якими це супроводжується, і які можуть виникати у дитини. Але ми не лякаємо дитину і не кажемо, що життя зупинилося, не варто драматизувати. Тому що дитина не буде розуміти, як їй жити далі й радіти життю. Навпаки, ми говоримо про те, що так, війна йде, але це твоє дитинство. Ти продовжуєш гратися завдяки захисникам, ти можеш спати у своєму ліжечку чи гратися з дітками, ходити в садочок, займатися на заняттях. І ми так само не робимо дитину винною за те, що вона має.

Дитина шкільного віку вже має якесь своє уявлення про світ, якийсь досвід. Першочергово ми щось пояснюємо, а потім вже можемо запрошувати дитину до розмірковувань. Тобто вже варто до осмислення запрошувати дитину, щоб не давати тільки готову інформацію, а допомагати їй, підштовхувати самій щось усвідомлювати й рефлексувати. Це теж дуже важливий процес. Так само ми не драматизуємо. Ми формуємо в дитини адекватне ставлення до війни: що війна сама по собі це погано, це ненормально, але ми можемо продовжувати жити, і це нормально. Переходимо з дитиною в категорію добра і зла, і намагаємося разом спільно рефлексувати про це. Щоб дитина склала власне враження, власне усвідомлення і власну позицію.

Як говорити про майбутнє. Якщо дитина розуміє, що вона – частина родини й може на неї спертися, її рівень стресу знижується. Дитина спирається на кордони батьків, на позицію батьків. Тому, якщо ми маємо свої якісь сумніви, тривогу тощо, ми її не виливаємо в дитину. Дитина отримує готові наші рішення. Можна сказати: "Мені треба про це подумати, і тоді ми про це поговоримо".

З підлітками трошки складніше, тому що підліток багато всього розуміє, багато всього вже усвідомлює, але одночасно дуже розгублений, тому що він розв'язує головну задачу – хто я і куди мені йти. І тут, звісно, набагато складніша ситуація, тому що часто виникає внутрішній конфлікт. Їм не можна брехати, з ними треба бути максимально чесними й прямолінійними.

Чи варто щось приховувати від дитини? Звичайно, ми не показуємо й не розказуємо дітям про цю жорстокість. Дитяча психіка не здатна її витримувати. Як правило, вона дуже вразлива. Діти вражаються. Крім того, у них є схильність до гіперболізації. Тому від жорстокої насильницької частини ми дитину оберігаємо. Якщо діти стають свідками чогось жорстокого, слідкуйте за їхньою поведінкою. Це можуть бути порушення сну, харчування, застрягання в якихось переживаннях, усамітнення, постійне бажання сховатися. Чи навпаки, дитина гіперактивна незрозуміло чому. На будь-які зміни поведінки ми реагуємо. Якщо вони мають тривалий характер, а це понад 10 днів на тиждень, то тоді ми звертаємося до спеціаліста, тому що десь дитина застрягла в переживаннях, які вона не може перетравити.

Нещодавно ми розповідали, як батькам вирішувати конфлікти з підлітками.