Волонтерка Наталія Юсупова: Ми всі повинні щодня дякувати кожному солдату

Одинадцятий рік триває війна в Україні, три з них – це повномасштабне вторгнення, після якого в усіх українців розділилося життя на "до" та "після". Весь цей час поряд з українськими військовими, які з 2014 року захищають наші рубежі, знаходилися волонтери. Спочатку саме вони допомагали армії, не давали в тилу забути про проблеми військових.

• курщина: ЗСУ прорвали оборону та просунулися ще на 5 км углиб території рф

Meta.ua поговорила з однією із найвідоміших українських волонтерок, котра нерідко стикалася з нерозумінням громадськості, Наталією Юсуповою.

- Ви розпочали волонтерську діяльність у 2014 році. Що стало точкою неповернення, коли ви зрозуміли, що не можете залишатися осторонь?

- Літнього вечора 2014 року я побачила пост волонтера, що в київському шпиталі багато поранених, потрібна допомога. Вже наступного дня, 5 липня, я вирушила з допомогою до шпиталя. Пам'ятаю як мені медсестра каже, зайдіть до солдата його тільки з реанімації перевезли. Я зайшла і ледве не впала. Він худий, блідий, скрізь трубочки, весь перемотаний та запах крові.

В багатьох палатах лежали дуже молоді хлопці з жахливими пораненнями, одного привезли після операції й він страшенно кричав від болю. Ніч я не спала, це були дуже жахливі відчуття та враження. Наступного дня я знову поїхала до шпиталя, потім вже кожного дня допомагала з іншими дівчатами в палатах. 8 років без перерви.

- Як змінився фронт волонтерської роботи за ці роки? Чим відрізняється допомога у 2014 році від сьогоднішньої?

- З початку повномасштабної війни ми, волонтери, вже знали, що робити. А тоді у 2014 році це було дуже важке випробування. Багато хто приходив до шпиталів і не витримував. Кожного дня бачити жахливі рани, стогони, біль, крики, не кожен в змозі. Хлопці в шпиталі помирали, це було найважче.

Але позитиву було все ж таки більше. Бійців привозили у важкому стані, але вони завдяки професіональним діям лікарів видужували та ставали на ноги. Які зміни? Для мене ніяких. Війна вона жахлива однаково що тоді, що зараз. Різниця тільки в масштабах.

- Зрозуміло. А які складні виклики стоять перед волонтерами зараз?

- Зараз дуже важка ситуація. Важка, складна та іноді катастрофічна. Запитів з фронту багато, добре що менше ніж три роки тому, але важка в тому, що населення країни звикло до війни. Багато поїхали з країни, багато хто зневірився, в людей важка матеріальна ситуація, тому дуже важко йдуть збори. А фронт не може чекати.

Цілодобово ідуть бої, обстріли та штурми окупантів. Терміново просять допомогу на фронт, а ми не можемо швидко зібрати. Мене це дуже хвилює та нервує.

- Вас знають як людину, яка безжально говорить правду. Які ситуації вам доводилося розкривати для громадськості?

- Те, що я кажу правду ніколи мені не йде на користь. Це корисно тільки для моєї громадської позиції та совісті. І ще для таких як я небайдужих людей. Саме за правду багато хто мене, м'яко кажучи, не любить. "Краще б мовчала..."

За майже 11 років війни тисячі українців віддали життя, щоб країна змінилася і стала цивілізованою. Саме за країну, де буде справедливість, де будуть працювати закони, де люди будуть вільно висловлюватися, де держава буде захищати кожного громадянина іде війна. Іде війна з країною де панує тоталітарний режим. Як можна мовчати? З мовчання починається рабство.

За роки мого волонтерства я писала пости про проблеми харчування в шпиталях, про відношення до військових, про погані стосунки з генералами та багато іншого. Мені й погрожували, і обзивали, робили все, щоб я пішла зі шпиталю, писали на мене скарги та пускали плітки. Багато всього було. Але я витримала завдяки підтримці військових та людей, які допомагали та вірили мені та своїм подругам волонтерам. Та ще завдяки своїй родині, яка мене завжди підтримувала.

- Яку незабутню або емоційно важку подію вам довелося пережити за ці роки?

- Всі ці роки війни і мого волонтерства, це і є незабутня подія в моєму житті. Кожен день, емоції та випробування. Приходилося по 12 годин бути в шпиталі, купували одяг, їжу, вивозили важкопоранених на двір, кормили лежачих, прибирали в палатах та багато іншого. Іншого життя не було.

Але дуже велика кількість людей не розуміє як це, і декому навіть смішно. Часто під моїми публікаціями про шпиталь писали відверту гидоту, звинувачували мене в піарі, за що найбільше було боляче. А потім настав 2022 рік і 24 лютого кожен відчув на собі війну. Тож зараз про піар вже ніхто не каже.

- Як ви оцінюєте взаємодію волонтерів із державними структурами? Чи стало легше отримувати підтримку від влади?

- Що стосується мене особисто, то з владою в мене стосунки не складаються. Я знаю, що мої відверті висловлювання в соцмережах дратують провладні структури. Тому мене часто блокують або сиджу в тіньовому бані.

Впевнена, що саме за це, мене ніколи не запрошують на зустрічі волонтерів з владою і ніколи не згадують моє прізвище. На питання, нащо тобі це треба, відповідаю питанням: "а нащо тоді гинуть найкращі люди країни? Щоб було так само? Ні. Вони гинуть за краще життя, а не за те, щоб ми мовчали".

- З цим важко не погодитись. А з чим волонтери стикаються частіше: із вдячністю чи з розчаруванням?

- Не скажу за всіх, особисто я вважаю, що вдячності набагато більше ніж розчарування. Може в мене так склалося. Так, немало було випадків коли відверто хамили та зневажали, але це більше стосується цивільних людей.

Стосовно вдячності від військових, то я можу сказати, що військові на 90% поважають нашу працю. Це дуже мотивує і не дає опустити руки. Бувають неприємні моменти, але не часто. Взагалі, то це ми всі повинні кожного дня дякувати кожному солдату.

- Чи є своєрідне суперництво у волонтерів? І чи завжди це суперництво чесне?

- Тема взаємодії та відносин волонтерів для мене важка. Я намагаюсь уникати цих розмов. Брехати не хочу, було багато неприємних випадків. Найважке це коли волонтери влаштовують конкуренцію, тоді починається справжня війна та ненависть. Треба вчасно зупиниться, бо переможців в таких відносинах немає.

Я вдячна всім волонтерам, які стільки років тягнуть на собі таку важливу допомогу фронту. Український волонтерський рух, безумовно, найпотужніший у світі.

- Як вам вдається знаходити сили та мотивацію продовжувати, попри втому та, можливо, розчарування?

- Чесно кажучи, були моменти, коли я хотіла припинити свою діяльність. Саме через зневагу від громадян та волонтерські суперечки. Але після розмов з друзями військовими я приходила до тями. Піти – значить здатися. Це не про мене.

Важкі часи були після 19 року, коли тільки ледачий не плював у волонтерів. Казали що нам вигідна війна, тому ми постійно кричимо про війну, про допомогу і про можливий напад росіян. Всім було смішно поки ракети не полетіли на голови. Яка ціна? Жахливі втрати, загублені життя, руйнування, смерть та сльози.

Мої розчарування? Розчарування тим, що зараз починається втома населення від війни, від допомоги, від участі. Війна не закінчується, навпаки, ворог наступає, штурмує, захоплює наші міста.

- А на що зараз збираєте гроші?

- На найнеобхідніше. Я визначила декілька головних позицій, користуючись порадами військових, тому що збори дуже важкі: треба купляти тільки саме те, що вкрай потрібне. Це дрони, це зарядні станції, це генератори, це прибори нічного бачення, це старлінки, планшети до дронів.

Буває купую кабель, антени, колеса, шоломи та рації. Два рази на місяць публікую всі звіти з фото та квитанціями, все є на моїх сторінках в соцмережах. Хочу подякувати кожній людині за допомогу та підтримку.

- Що ви сказали б людям, які бояться чи сумніваються, що варто займатися волонтерством?

- Безперечно, волонтерство - це поклик душі. Я так вважаю. Треба чи не треба, не в цьому річ. Бути волонтером, це віддавати свої сили, уміння, терпіння, свій час, здоров’я - безкоштовно! Це не професія, це - поклик.

Ви маєте бути готові до втоми, нервів та безсилля. Якщо ви готові на це, то ви точно можете стати волонтером.

Раніше ми писали: Скільки носіїв "Калібрів" 7 лютого фіксують ВМС: загальний залп до 26 ракет.