"Супермен" не є топ-кіно. Чому це добре для глядача?

З моменту прем’єри “Супермена” минуло трохи більше тижня – а на порталі з глядацькими оцінками IMDb найбільш популярною вже є “8” (24.7%). І це, зауважте, лише старт прокату. Тобто “Супермена” подивилася у першу чергу найбільш упереджена частина аудиторії – або головні фанати коміксів, або їхні головні хейтери.

Деталі

Отже, левова частина одиниць та десяток виставлена, наступні оцінки будуть більш стримані. Якщо зараз “8” випереджає “10” менш ніж на відсоток, то під кінець прокату це вже буде перевага у півтора рази. Найпростіший приклад з актуальних – стрічка “Ф1". На другий день після прем’єри “вісімок” було лише на чверть більше, аніж ”десяток", а просто зараз баланс 32.9% проти 19.2% – впевнено йдемо переваги меншого балу у 2 рази. І “8” буде ще більше, коли фільм з’явиться у цифрі та його подивляться ті, хто не є фанатами гонок та Ф1.

І це нормально. Успіх фільму визначають не “десятки” та “одиниці” – а ті бали, які між ними. І якщо найпопулярніший у діапазоні – “8”, тоді це справді сильне кіно. “Супермен” вже отримав тонну “вісімок” – і отримає ще більше. Адже це гарна історія з чудовим візуалом. Вона не на 10/10, але не тому що сама не витягує – а тому що навіть не намагається. “Супермен” не хоче бути шедевром та задовольняється меншим. Цей текст – про причини цього. Авжеж, зі спойлерами.

Ґанн не мав права на помилку

У світі коміксів є дві великі студії, і DC тут – лузери. Можна сперечатися щодо якості стрічок та цікавості всесвітів, але найбільш касові супергеройські стрічки знімала та знімає Marvel. А DC вже скільки років поспіль пасе задніх. Інколи вистрілює з сильними чи хоча б непоганими проектами, але кожного разу це скоріше всупереч, це сюрприз та щось неочікуване. Студія-конкурент випускає більше та частіше опиняється у центрі уваги. Останнім часом також припускається великої кількості помилок – але хоча б за інерцією зберігає пальму першості. Наступного тижня буде прем’эра “Фантастичної четвірки” від Marvel, і за прогнозами експертів вона зможе зібрати у прокаті у перший вікенд майже стільки ж, скільки зібрав за аналогічний період “Супермен” від DC. Тільки один є флагманом свого всесвіту, а інші – зовсім ні. Але довіра до Marvel більша.

У DC у якийсь момент зрозуміли, що справи йдуть шкереберть та зміни необхідні. Мабуть, цей момент – коли конкурент став стабільно випускати погані стрічки та серіали і навіть так заробляв суттєво більше. Щоб врятувати становище, студія покликала головним Джеймса Ґанна, який вже знімав супергеройське кіно (всі “Вартові галактики” – його). І той анонсував перезапуск. Вирішив не рятувати – поховати старе та зародити щось нове. Амбітне рішення та, можливо, правильне – але водночас дуже ризиковане. Бо невдачі після оновлення сприймалися б більш негативно аудиторією, адже якщо ламаєш старе та не пропонуєш гідної альтернативи, то дарма витрачаєш гроші та не заслуговуєш на свій хліб. Ґанн це розумів, тому не взявся одразу за найкращих персонажів всесвіту.

Спочатку показав “Загін самовбивць 2” та “Миротворця” – і люди прийняли це скоріше позитивно. Незадоволені знайшлися, звісно, але навіть суперечливий за відгуками проект з героями-ноунеймами – це великий успіх. Marvel так не вміє. І ось Ґанн впевнився, що тут можна працювати – і взявся за великі історії. Саме “Супермен” повинен був стати відправною точкою для подальшого розвитку DC. На нього у будь-якому випадку прийшли б, бо, по-перше, оновлений всесвіт (може, стало краще?) та, по-друге, це ж Супермен! А от щодо наступних стрічок студії – велике питання. “Супермен” повинен був довести, що DC під керівництвом Ґанна заслуговує на увагу глядача. Джеймс міг ризикнути та створити стрічку, яка пішла б за “десятками”, але тоді і провал був би більш імовірним. А це було неприпустимо.

Тому Ґанн свідомо йшов за «вісімками». Зробив щось таке, що сподобається більшості та майже нікого не розчарує. Навіть свій класичний гумор суттєво “прикрутив”, щоб не відлякнути глядача. Вже зараз можна говорити про те, що це спрацювало. У мережі “Суперменом” задоволені. Ті, кому сподобалося, підуть і на майбутні проекти DC. Усе через обережний підхід Ґанна.

Першочергове – заявити героя

Коли у супергеройці ти багато часу приділяєш історії персонажу, то ти робиш стрічку драматично сильнішою – але втрачаєш «десятки». Бо хтось точно приходить на фільми за коміксами лише за екшном – не бачить його 5, 10, 15 хвилин та розчаровується. Можливо, така людина не поставить низький бал, але найвищий від неї вже точно не отримаєш. «Супермен» – стрічка, яка балансує між екшном та історією. І робить це вкрай добре. Після завершення кіно можна навіть посперечатися з товаришем, чого було більше – битв чи драматичних моментів. І все тому, що тут режисер у першу чергу не розважає свого глядача (хоча і з цим він упорався), а заявляє свого топ-персонажа. Ось, тримай Супермена. Дізнайся його історію. Познайомся з його друзями. Дізнайся про ставлення до нього людей на планеті.

Якщо б Супермен одразу бився 80+% часу на екрані, то ми б могли сприйняти це байдуже. Оцінили б бої, якісну комп’ютерну графіку та високий темп – але не головного героя. Ми б не змогли за нього як слід вболівати. Ми б йому не співпереживали. Знали б приблизно його історію – але не мали б акцентів, які розставила ця стрічка. У сиквелі, коли він відбудеться, з нами буде не бог – а той, хто вважає себе людиною, хто розчарувався у своїх біологічних батьках, пройшов важкий період у стосунках та зберіг їх, заручився підтримкою могутніх друзів. І все це на наших очах. Ми бачили цю історію, тому це Супермен для нас – “свій”, близький, його мотивація є зрозумілою. На добре прописаного персонажа цікавіше дивитися. Супергеройське кіно зазвичай не дає можливості і заявити героя, і навалити багато екшну. Доводиться обирати.

Логічно зробити вибір на користь першого варіанту. Бо колись знайомити з героєм ближче все-таки доведеться. Тож краще раніше, аніж пізніше. Це не дає можливості отримати «десятки» зараз, але дасть більше часу на зображення інших героїв та екшну у майбутніх історіях.

Перший злодій – слабкий

Лютор – слабкий злодій за мірками супергеройського всесвіту. “Месники” билися зі штучним інтелектом та прибульцем, а тут – просто розумна людина. Авжеж, порівняння не на 100% коректне, але можна піти локальними історіями. Перший ворог Людини-павука міг битися з ним фізично, перший злодій стрічок про Залізну людину – також. У більшості випадків антагоніст може вдарити протагоніста. Але не тут. Тут Лютор наприкінці стрічки опиняється прямо перед Суперменом – і не може нічого йому зробити. І головний герой, до речі, також його жодного разу не торкнеться. Бо вони з різних “вагових категорій”. Лютор працює своєю головою та руками своїх підлеглих, не самостійно. Супермену достатньо здолати його свиту – і «головним босом» є не сам злодій, а одне з його творінь. Відчуйте різницю.

Але, звісно, Лютор відчувається “маленьким” злодієм у першу чергу через мотивацію. Вороги супергероїв зазвичай хочуть захопити владу у всесвіті, на Землі, хоча б у місті – а цей просто заздрить. Він заздрить, що Супермен відомий через свою силу, що йому просто достатньо мати цю силу – і він через це важливіший для світу, аніж Лютор, який довгі роки йшов до визнання. Заздрість – один зі смертних гріхів, ще й, можливо, найбільш «приземлений». Бо у ньому немає як такого сенсу. Бог заповідав любити одне одного, а заздрість – це про негативну емоцію. І через що та заради чого? Заздрість не є чимось таким, що гарантовано дає нам мотивацію ставати кращими. Лютора у стрічці заздрість зробила вкрай безпринципним. Вона його зруйнувала.

Супермену не було аж надто легко перемогти Лютора, але все ж відчувається, що зробив він це з певним запасом. Бо злодій – слабкий. За мірками суперництва з флагманом DC так точно. “Месники: Війна нескінченності” з Таносом та “Темний лицар” – можливо, найсильніші стрічки двох головних студій, які знімають за коміксами. І в обох погоду роблять злодії. Джокер краде проміні слави та увагу у Бетмена, а Танос робить те саме – але з усіма Месниками. Глядач відчуває антагоніста “великим” та суттєвою загрозою. Він вірить, що Джокер остаточно знищить Готем, а Танос – половину живих створінь у всесвіті. Чи віримо ми, що щось таке проверне Лютор? Ні. Він може спробувати та готовий спробувати – але його зупинять. Бо він слабший, ще й його мотивація – не та, з якою перемагають.

Лютор залишає “Супермена” без топ-загрози. Це краде у стрічки шанси отримати “десятку" – але залишає великий простір для покращення. Відносно легко зробити для сиквела сильнішого злодія – і тоді історія відчуватиметься виходом на новий рівень. ”Супермен" починає з малого, щоб мати можливість розігнатися.

Для емоційної історії потрібні улюблені герої

“Темний лицар” – скоріше виключення. Харві Дент та Джокер виходять на сцену – і одразу запалюють. Круто, коли так, але у більшості випадків це так не працює. Вже згадані «Месники: Війна нескінченності» тримаються не лише на Таносі – ще й, наприклад, на зникненні багатьох топ-персонажів. Ми бачили сольники деяких з них, більшість ми встигли полюбити за минулими стрічкам. А “Месники: Фінал” чіпляють у першу чергу смертю Залізної людини. Вона приносить себе у жертву, і це працює через те, що ми вже багато пройшли з героєм – і нам сумно його втрачати. Емоційний зв’язок – важливий, особливо коли справа доходить до таких необхідних та природніх для супергеройки смертей. Однак його не буде, якщо для нього не підготують підґрунтя. У першому своєму фільмі Супермен втрачає… людину, яка пригостила його на вулиці.

Це велика втрата для нього – але не смертельна. Міг би загинути хтось з його родичів, друзів, Лоїс. І це було б дуже боляче для Кларка – однак не для нас. Ми б повірили, що Супермен переживає горе, але не могли б його з ним розділити. У “Месники: Фінал” на похороні Залізної людини присутні не тільки всі ключові герої – але й глядач. Він також залучений, бо для нього це також втрата. І такого ефекту не домогтися у першому фільмі. Можна було б спробувати, наприклад, якщо дати справді багато часу якомусь персонажу, показати багато його взаємодії з Суперменом… Тоді його смерть була б болючою і для глядача. Тоді б стрічка мала потужний драматичний епізод – але не заклала б фундамент для продовжень. Не було б Зеленого ліхтаря. Не було б стосунків з Лоїс. Не було б Банди справедливості.

Тоді стрічка, може, стала б кращою – але причин йти на сиквел було б менше. Тому у першому фільмі обходиться без великих втрат для глядача. Тому не 10 балів – але з першими цеглинками до “мені подобається *вставте ім’я героя*, не хочу, щоб він вмирав”.

Це початок шляху для Супермена

Тому тут нема “розривних” сцен. Жодної. Нема моменту, який хотілося б оцінити на 10 з 10-и. Можливо, є декілька на “дев’ятку”, але це максимум. Більшість сцен – це про реакцію "мені дуже подобається", однак не про “я у захваті”. Бо нема емоційного піку, максимальну емоцію не витискають ані з глядача, ані з самого Супермена. Авжеж, свідомо. І це працює на користь стрічки, яка не має шалених злетів – але обходиться і без падінь. Спробуйте згадати, коли вам стало сумно/нецікаво під час перегляду. Особисто я такого моменту взагалі не мав. Жодного разу не хотів підстрибнути з місця від захвату, але і жодного разу не “пішов у себе” з думками. Мені було цікаво продовжувати дивитися на екран та знайомитися з історією й місцевим всесвітом.

Супермен не намагається створити “найкращу сцену року”, бо не бачить сенсу робити це вже зараз. Стрічка гарна і без неї. Найбільше потрясіння тут – коли Кларк дізнається правду про послання своїх батьків. І це не змінює його. Не може змінити. Ми знаємо, що Супермен залишиться добрим. Це гарний фрагмент, він навіть шокує – але ми знаємо, що це не переверне історію з ніг на голову. Особисто мені сподобалася бесіда Супермена з Лоїс, наприкінці якої той зізнається їй у коханні. Це щиро та мило, мені не вистачає такого у кіно про надлюдей – але це також не впливає суттєво на історію. На історію Кларка та Лоїс – так, але не на всю глобально. Бо сцени, які “знищать” глядача, підвезуть тоді, коли ставки будуть вищими.

Супермен не є достатньо сильним, щоб легко перемогти хоч когось. Його злодій-суперник не є достатньо сильним, щоб його здолати. Його стосунки з Лоїс у кризі – але не настільки глибокій, щоб усе розвалилося. Люди відвертаються від нього – але незаслужено, тож ми все одно розуміємо, що хтось точно стане на бік героя. Якщо ти береш повзунки та не дотягаєш їх до кінця, то ти не створиш чогось радикального та категоричного. Не буде найбільшої загрози, найбільших ризиків, найкращих боїв – отже, не буде і найкращих сцен. «Супермен» свідомо відмовляється від останніх, бо це тільки початок. Він хоче дати тобі достатньо, щоб ти продовжив дивитися, але не одразу все. Він бажає зберегти таємницю щодо того, які карти залишаються у його руках. І зберігає.

Без сцен, які залишаються у пам’яті, ти не можеш зняти стрічку на 10/10. Тому «Супермен» відкладає такі на наступні фільми. Ось там посягне на більше. А поки що просто немає сенсу.

Ми повинні подякувати Ґанну

Уявіть себе на місці Джеймса. Його завдання – “просто” не сісти в калюжу, але паралельно запропонувати щось таке, що поверне глядачу інтерес до проектів DC. Тобто треба не ризикувати – але порадувати. Зробити щось, можливо, нерадикальне та некатегоричне, однак точно якісне. А Ґанн – це про сміливі рішення. Зазвичай. А тут він знімає вкрай боязке та стримане за власними мірками кіно. І все задля того, щоб подальша робота мала сенс. Джеймс відпрацьовує максимально обережно, щоб сподобалося якомога більшій кількості людей. І це працює. Справді сподобалося. І це без жодного чит-коду у вигляді сцени, яка “змінює все” нелогічним сюжетним ходом, без топ-злодія, без залучення великої кількості найкращих персонажів DC, без купи екшну… “Супермен” просто відпрацьовує на 8/10. Чисто та впевнено. І закладає фундамент для продовжень, які спробують витиснути більше.

Легко припустити, що виглядало б виграшно у майбутніх стрічках. Наприклад, хочеться побачити більше Банди справедливості та особисто Зеленого ліхтаря. Потрібна їхня історія. Хочеться більше Кларка у повсякденному житті, бо його проблемам як людини приділили не так багато часу – це може посилити емоційне ядро історії. Хочеться більше Лоїс та її стосунків із Суперменом, бо вони виглядають органічно, а не «нехай має якусь дівчину, бо це канон». Хочеться піти та подивитися, як Кларк впорається із сильнішим злодієм. Хочеться побачити, як він буде взаємодіяти з кузиною, бо та мала лише одну репліку у його сольнику – і вже здалася цікавою (дякую собаці!). Ось з усього цього не витиснули максимум у першому фільмі. Хіба що тема ідентифікації себе Суперменом та його взаємин з батьками та “батьками” розкрита. Далі – більше.

“Супермену” буде легко додавати у сиквелі. Дуже легко. А він уже на рівні 8/10. Фундамент для нових звершень закладено, далі – більше емоцій та потужних сцен. “Супермен 2” має надзвичайно високі шанси стати топ-кіно. І все чому? Бо дебютна частина на цей статус навіть не претендує. Ґанн працюю у довгу. І ми повинні бути за це йому вдячні.