Невдаха Ді Капріо та несмішні расисти. 10 думок про "Одна битва за іншою"

Мабуть, ніколи за всю свою історію кінематограф не мав настільки радикально налаштованих щодо оцінки його проектів глядачів. Не буду нити, що «раніше було краще», лише зазначу: зараз будь-яке нове кіно або буде піднесено до небес, або змішане з брудом. Нема третього варіанту, тільки крайнощі. Щось не може бути просто посереднім або таким собі – лише дуже поганим та дуже хорошим. Ну, щонайменше у свідомості середньостатистичного глядача. А саме для нього знімають кіно. Так от, «Одна битва за іншою» – фільм, який вже потрапив на переднє сидіння цієї неспинної категоричної машини. Його називають «новою класикою», «найкращим фільмом Ді Капріо», «стрічкою десятиліття» тощо. І так, я також люблю сміливі тези, однак муляє око їхня кількість на один абзац та одну сторінку новин. А точно нема ризику, що перехвалите?

Деталі

Подивився «Одну битву за іншою» та готовий хвалити стрічку по-своєму. А подекуди навіть, ви не повірите, покритикувати «нову класику». Далі – блок без спойлерів. У блоці «Думки» їх не стримую.

Чи варто дивитися?

Залежить від того, що вам подобається у кіно. Ага, я не скажу чіткого «так» вам у цих абзацах. Бо дивіться: це не та стрічка, у якій чудово геть усе. Вона справді ні у чому не провалюється, однак просто обирає не намагатися вразити у декількох компонентах. Наприклад, має досить простий сюжет. Тут не буде шокуючих сюжетних поворотів, бо історія на екрані – досить проста. Злодій через 16 років приходить замести сліди та знищити своє минуле – і відкриває полювання на батька з його донькою. Я переказав зав’язку сюжету за одне-єдине речення. За бажання міг би за ще одне-два розповісти, чим усе завершується. Цієї обмеженої кількості літер вистачило б. Бо історія набуває глибини та об’єму тут не завдяки насиченості подіями. Хто хоче побачити сюжет десятиліття, тут його не побачить.

А ще може не всидіти перед екраном близько 160 хвилин. Вище написав, що історія – проста. Але багато хвилин. Мабуть, уже зрозуміли: темп стрічки далекий від визначення слова «швидкий». Вона справді прискорюється моментами, але не летить навіть тоді. Зазвичай у найкращому випадку йде у хорошому темпі, подекуди ліниво переставляє ноги. Тут жодних претензій до кіно: воно робить це, щоб зосередитися на почуттях персонажів, на своєму візуалі, донесенні ключових думок тощо. Якщо навіть бере час на відпочинок, то проводить його з користю для себе – а отже, і для глядача. Однак, звісно, це може сподобатися не всім. Вагома ставка на технічну складову також може бути не оцінена звичайним глядачем. Я не можу назвати «Одну битву за іншою» універсальним кіно.

Але чудовим – можу. Бо, знову ж таки, не провалюється у жодному з компонентів. Думку доносить. Візуалом та музикою радує око та вухо більше двох годин. Робить своєчасні ривки у темпі, тож не відчувається повільним. І так, перформанс Ді Капріо тут – справді сильний. Це не його найкраща роль, але це дійсно дуже хороша роль, йому дають пограти, і він грає. Не фільм десятиліття, не найкращий у кар’єрі Ді Капріо, а через доволі просту історію – навряд нова класика. Але потенційний володар декількох найбільш солідних Оскарів. І майже точно володар пари-трійки технічних. Я вийшов задоволеним із сеансу, а потім, розповідаючи про свій похід у кіно, зрозумів: я у захваті. Стрічку легко хвалити та важко критикувати. Можливо, щоб пройнятися нею, треба більше часу, аніж ці 160 хвилин. Але цей момент приходить. Я розумію, чому про неї говорять та пишуть так багато хорошого.

Думки

1. Перші хвилини є вичерпною відповіддю на питання «нащо ви ЦЕ показуєте у кіно?». Тут одразу демонструють жорстокість, сцени 18+ та подекуди навіть огидні моменти. Нащо? Щоб донести абсолютно адекватні думки. Що пристрасть і любов – це різні речі. Що почуттів інколи недостатньо, щоб бути разом. Що інколи зв’язок між людьми може мати місце, але вони просто не підходять одне одному. У цих висновках нема пошлості та жорстокості, однак саме завдяки ним ми розуміємо, що мав на увазі автор. І все це хвилин, мабуть, за 20, так? 20 хвилин нам показують щось таке, що для когось є неприйнятним, щоб ми одразу були у курсі справ, розуміли причини та мотивації героїв. Хіба воно того не варте? Якщо грати «брудно», то саме так – із практичною метою.

2. Технічно стрічка виконана ідеально, на 11/10. Коли герой Ді Капріо сидить у класі та розмовляє із вчителькою доньки, ту камера хапає знизу догори, Леонардо – навпаки, причому радикально, дивиться на нього з дуже високої точки. І ми одразу розуміємо, що колишній революціонер дійшов до життя, коли почуває себе у аж настільки низькій позиції – на самому дні, коли у простій розмові з вчителькою, таким же дорослим, почуває себе настільки нерівноправним. Пізніше, коли Вілла у туалеті вперше у житті зустрічається з революціонеркою, ми бачимо нову знайому дівчинки через дзеркало, і та каже йти за нею. Задзеркалля – інший світ, тут очевидний підтекст. У даному випадку людина із дзеркала пропонує Віллі піти зі світу нормального та досі безпечного у протилежний – шалений та небезпечний.

І це тільки те, що кинулося в око мені, вкрай неуважному глядачу, от прямо під час стрічки одразу. Кожен раз, коли бачив щось таке, думав: мабуть, пропустив ще 10 настільки ж чудово виконаних моментів та сцен перед цим. Найбільш імовірно, справді пропустив. Коли вперше спіймав себе на такій думці, то хотів мати можливість ставити стрічку на паузу, щоб краще все роздивитися. Але ж кінотеатр, тут так не можна. Під час перегляду відчував себе невдячним глядачем, для якого оператори, художники по декораціям, монтажери, робітники зі світлом тощо виконали надзвичайну роботу – а він не зміг оцінити у повній мірі, бо неуважний/поверхневий. Але все одно помітив. Робота зазвичай непомітних людей тут дуже помітна. Це про якість тієї роботи.

І давайте сюди ж впишемо абзац про музичну складову. Я вражений тим, як вдало стрічка підбирає музику під окремі свої сцени. Завжди у «яблучко». Завжди пускає нову мелодію. Завжди це впливає не тільки на атмосферу, до чого ми звикли, але й на темп. Музика тут справді пришвидшує дію. Не в останню чергу саме завдяки написаним та вписаним сюди композиціям «Одна битва за іншою» відчувається швидшим кіно, аніж воно є насправді. І знову ж таки: мелодії помітні. Не відволікають від перегляду, навпаки, але стрічка сама по собі дає можливість думками трошки «відійти» від подій на екрані під час перегляду, щоб зловити себе на такій: а як же вона чудово звучить! Я вважаю особливо цінним той факт, що мелодії звідси не хочеться скачати на телефон. Тобто вони самі по собі – доволі звичайні, але у стрічці – топ. Бо доречні та органічно вписані.

3. Стрічка знає, коли пришвидшитися та сповільнитися. Мабуть, має ідеальний таймінг таких ривків. Напрошується на порівняння з топ-пілотами Формули-1. Ті, коли шини стерті, а на піт-стоп йти ранувато, починають їх берегти. Все ще їдуть. Усе ще добре, зі швидкістю 300+ км/годину. Але не намагаються бути найкращими. Чекають. Потім заходять на піт-стоп, надягають нові – і використовують їх. Розганяються на максимум. Адже тепер слушний момент: шини можна стирати, не берегти, використовувати їхній потенціал на всі 100%. Доти, доки не зітруться достатньо, щоб прискорюватися не мало б сенсу та могло б навіть нашкодити. Пілот повинен «спіймати» цей момент. Й «Одна битва за іншою» це робить. Знає, коли реалізувати потенціал шин, а коли поберегти їх, аби не втрапити у халепу та проїхати трохи більше кіл.

Зрештою, ми говоримо про фільм із дистанцією у 160 хвилин – тут неможливо завжди «їхати» на максимальній швидкості. «Одна битва за іншою» це усвідомлює. Тому маємо стрімку мініісторію про революційні пригоди героїв у перші хвилини. Тому потім сповільнюємося до початку полювання військового на цивільних. І такі чергування протягом усієї стрічки.

4. Замало уваги Віллі. Це, як на мене, головна проблема стрічки. Ми не встигаємо прикипіти до дівчини, але нам уже доводиться за неї вболівати. Авжеж, можна вболівати і за справедливість, і за Боба – але хотілося б і за Віллу. Показово, що, коли вона опиняється у храмі, монахиня каже, що «ти як твоя матір», про характер дівчини. Я вибачаюся, але як ви визначили? Ви бачите її вперше, красномовні ситуації із життя Вілли не знаєте. Ба більше: ми також не знаємо. Вона по очах характер прочитала? У моменті склалося відчуття, ніби зі стрічки було вирізано якісь сцени про Віллу. Можливо, якась вже біля храму. А ще – якась із її повсякдення, де б проявився її бунтівний характер. Однак нам цього не дали. Тому відкриття у Віллі бійця у третьому акті та революціонерки наприкінці фільму видається дещо неочікуваним. Але тільки для глядача, бо монашка знала все одразу. Чомусь.

5. Це не комедія: тоді чому цей жанр вказаний як один з основних для кіно? Стрічка абсолютно точно не намагається саме жартувати. Пробує посмішити своєю метушнею, але при цьому зберігає напругу – ти переживаєш за події на екрані, а не смієшся. Заявляє расистську організацію з дурними гаслами, принципами, ідеями, тезами тощо, але хіба це кумедно? Цих людей огидно бачити у кадрі, і це круто: фільм провокує на таку емоцію, достукався до цього твого почуття. Але тобі не весело. За всі 160 хвилин я хіхікнув, може, рази 3-4. А тоді хіба це комедія? У «Месниках» місцями жарти йдуть кожні 40 секунд, але ніхто не пише, що це конкурент найсмішніших фільмів усіх часів.

Просто такими темпами і «Титанік» варто до числа комедій приписати, бо момент з навчанням плюватися якнайдалі за борт – це вже навіть не хі-хі, а ціле ХА-ХА. Не розумію, нащо було представляти стрічку комедією. Це обман очікувань. Якщо хтось ішов суто сміятися, то він розчарований.

6. Гнітючу атмосферу зберігають усі майже 3 години. Вау. Тобто ти насправді дивишся на екран увесь час із думкою, що все буде погано. Запах загрози у повітрі, він не розвіюється ані на секунду аж до фінальних сцен історії. Ти завжди думаєш, що от зараз-то точно станеться щось прикре, сумне, недобре тощо. Майже почуття безвиході: що б не робили протагоністи, тобі здається, що їхні дії майже або взагалі не наближають їх до позитивного для них підсумку. Ось ця приреченість – дуже цінне відчуття для глядача. Бо часто важко змусити себе повірити, що хепі-енду не буде. Часто ти впевнений, що з героями наприкінці все буде добре, тому, коли справді все завершується добре, не можеш як слід радіти: ну ти ж знав, що не може бути по-іншому. А тут не знаєш. Тут справді могло. Принаймні ти відчував, що могло. Тому хепі-енд відчувається хепі-ендом.

7. Тут накриваються плани всіх. І як же приємно це бачити! Я не знаю, як ви, але я точно втомився від оцих неякісних «я переграв твоє перегравання». Оці багатоходівки, коли продумав усе на 100 кроків уперед, – це красиво, але настільки нереалістично, що аж навіть незручно. У житті не так. У житті щось завжди піде не так. Наприклад, узагалі все. Боб ховається та ховає дитину, але план не спрацював – їх знаходять. Локджо планує поховати своє минуле, але план не спрацював – він загинув. Вілла планує гарно провести час на вечірці – та призупинена військовими. Революціонери намагаються врятувати Віллу та Боба – їх спіймано. Расистська організація хотіла розширитися – навіть поменшала. Мати Вілли здійснила невдале пограбування. Взагалі. Все. Пішло. Не. За планом. І це створює оце відчуття, що стрічка реалістична.

8. Усі просто намагаються вижити. В усіх сенсах. І всі – такі, яких хтось би назвав невдахами. Боб – наркоман. Локджо – людина, яка соромиться минулого. Мама Вілли – та, яка провалила пограбування. Сама Вілла просто ні за що опинилася у такій халепі. Це аутсайдери та/або лузери. Тільки вдумайтеся: замість протистояння сильних героїв та сильного злодія ми отримали боротьбу слабких героїв та слабкого злодія. Це не шахи та не шашки – це піддавки. І це вирізняє дану історію серед інших. Бо великі виклики тут постають не перед видатними героями, а перед звичайними, нехай і вкрай харизматичними, людьми. А саме таких легше зрозуміти, саме таким простіше співпереживати. Емпатія до них формується не в останню чергу саме тому, що вони аутсайдери та лузери.

9. Найгірша матір в історії кіно. Звучить пафосно, але це зразковий негативний приклад батьківства. Не буду критикувати за ревнощі чоловіка до дитини, це неконтрольовані почуття – най буде. Але потім вона пішла від Вілли. Роками не виходила на зв’язок. А коли вийшла, то написала дитині, що «сподіваюся, ти знайдеш мене» та «зміни світ, бо в нас не вийшло». Нащо Віллі її шукати? А нащо їй робити те, що робила її матір? Що за перенесення своїх бажань на дитину? Це ж як не стати танцівницею та записати свою дитину на танці попри її бажання малювати – але ще й із ризиком для дитини, бо тут не танці, а революція. Не була поряд та наражає на небезпеку. А куди ще гірше? Ймовірно, не в останню чергу через лист матері Вілла наприкінці стає революціонеркою. Якщо раптом одного разу з нею станеться щось погане, то частинка провини буде на матері.

10. Інколи ми не можемо зробити достатньо. Мабуть, одна з головних думок стрічки. Боб був хорошим батьком для Вілли. Неідеальним, але хорошим. Дав алгоритм захисту у випадку небезпеки. Створив правила, які справді її обороняли (відсутність телефону, наприклад). Не обмежував, наскільки це можливо у їхній ситуації, спілкування з однолітками (це ніби база, але ж точно мав привід). Був залучений у виховання (прийшов до вчительки на бесіду до школи, наприклад). Пішов рятувати, коли був потрібен. Заспокоїв, коли та була у розпачі. Проводив з нею час разом (наприкінці показали, як розбираються у роботі телефону, навряд це разова акція). Він зробив достатньо, щоб із донькою усе було добре. Натомість вона все одно опинилася у халепі, а через єдиний лист матері стала революціонеркою – не вберіг. А хіба міг зробити набагато більше?

В усього є наслідки. Більші або менші. За кожною битвою неминуче йде ще одна. Участь у революції 16 років тому може коштувати тобі такої пригоди у теперішньому. Якщо колись ти був революціонером, то, дуже можливо, твоя дитина також обере для себе такий шлях. Навіть якщо ти б цього не хотів. Навіть якщо зробив максимум, який міг, щоб не обрала. Інколи навіть цього недостатньо. Бо саме таке життя – непередбачуване та хаотичне. У ньому ти завжди контролюєш замало. «Одна битва за іншою» не лякає цією думкою, а допомагає її прийняти. Отже, «нова класика» – всього лише фільм про наше повсякденне життя та безлад у ньому? У цікаві часи живемо…