Музика під час операції: пацієнтка грала на кларнеті, поки хірурги працювали над її мозком

65-річна британка Деніз Бейкон із міста Кроуборо, що у Східному Сассексі, виконала музику на своєму кларнеті просто під час складної операції на мозку. Жінка, яка багато років страждає на хворобу Паркінсона, стала однією з небагатьох пацієнток у світі, які грали на музичному інструменті під час нейрохірургічного втручання. Її операція – це не лише медичне диво, а й доказ того, як нейронаука та музика можуть поєднуватися, аби повернути людині якість життя.

• Літак змінив маршрут через "хімічну атаку" в салоні: винним виявився пасажир

Бейкон, логопединя на пенсії, дізналася про свій діагноз ще у 2014 році. Хвороба поступово позбавляла її можливості грати на улюбленому інструменті, ходити, плавати й танцювати. До операції вона була змушена припинити участь у концертному оркестрі Іст-Грінстеда, де грала багато років. Коли симптоми стали занадто вираженими, лікарі лікарні Кінгс-коледжу в Лондоні запропонували жінці пройти процедуру глибокої стимуляції мозку.

Процедура, яку виконали 16 липня цього року, тривала чотири години. Як повідомила пресслужба лікарні, пацієнтці зробили місцеву анестезію: знеболили шкіру голови та череп, але не сам мозок, адже він не має больових рецепторів. Це дозволило Бейкон залишатися притомною протягом усього процесу, щоб лікарі могли в реальному часі оцінювати зміни у її рухах і координації.

Ця операція передбачає імплантацію електродів у певні ділянки мозку, які генерують електричні імпульси, що впливають на активність клітин і хімічних речовин, пов’язаних із розвитком хвороби. Електроди під’єднані до спеціального генератора імпульсів, розміщеного під шкірою у верхній частині грудей – пристрою, подібного до кардіостимулятора. Він постійно надсилає мікроструми, які регулюють активність мозку та зменшують симптоми Паркінсона.

Професор нейрохірургії Кейумарс Ашкан, який виконував операцію, пояснив, що в черепі Деніз зробили отвори. На її голову було закріплено спеціальну рамку з точними координатами, яка діяла як “супутниковий навігатор”, допомагаючи лікарям знайти ідеальне місце для імплантації електродів.

Ашкан розповів:

Як тільки електроди були встановлені на лівій стороні мозку Деніз, струм увімкнули, і було відзначено негайне покращення рухів рук з правого боку. Те саме сталося з лівим боком, коли ми імплантували електроди в праву сторону її мозку.

Саме тоді жінка взяла до рук свій кларнет і стала грати прямо в операційній. Для медиків це був не просто зворушливий момент, а спосіб оцінити успіх процедури в реальному часі. Музика стала тестом і він показав, що робота електродів миттєво покращила її рухливість. Професор Ашкан згадав:

Ми були раді побачити миттєве покращення рухів її рук, а отже, і її здатності грати, як тільки стимуляція була надана мозку.

За словами лікарів, жінка страждала від уповільненості рухів (брадикінезії) та м’язової скутості (ригідності), що є типовими симптомами хвороби Паркінсона. Але вже під час операції ці прояви почали зменшуватися. Після операції електроди під’єднали до генератора імпульсів – акумуляторного пристрою, імплантованого у грудну клітку Бейкон. Він може працювати до 20 років без заміни, а сучасна система контролює активність мозку й автоматично регулює рівень стимуляції за потреби. У лікарні наголошують, що глибока стимуляція мозку не виліковує хворобу Паркінсона повністю і не зупиняє її прогресування, проте значно полегшує симптоми та повертає пацієнтам здатність до повсякденних дій.

Після операції Деніз поділилася своїми враженнями:

Я пам’ятаю, як моя права рука могла рухатися набагато легше після застосування стимуляції, і це, у свою чергу, покращило мою здатність грати на кларнеті, чим я була дуже задоволена.

Жінка додала, що вже відчуває покращення під час ходьби й планує повернутися до плавання та танців, які довелося залишити через хворобу. Її історія стала символом того, як сучасна медицина здатна не лише боротися з симптомами тяжких хвороб, а й повертати людям їхні пристрасті у буквальному сенсі звуками життя.

Колись ми безстрашно крутилися на металевих каруселях, дерлися на високі місця, спускалися з розпечених гірок і поверталися додому з подряпаними колінами, але щасливі. Тепер же ті самі розваги викликають занепокоєння у фахівців із дитячої безпеки. Старі майданчики, які здавалися нам райським місцем для пригод, нині вважаються потенційно травмонебезпечними. Замість них з’явилися нові, безпечніші простори, які, однак уже не мають тієї дикої свободи нашого дитинства.