Олена Олар: Майже всі мої рідні вирушили на фронт

Війна всіх нас змінила, кожен із нас став іншим. Хтось втратив близьких на фронті, хтось пережив страшні атаки шахедів, хтось залишився без дому.

Meta.ua поговорила із відомою українською актрисою Оленою Олар. Усі її знайомі та близькі вирушили на фронт, чоловік на реабілітації після поранення, а сама вона ледь не загинула після удару по Охматдиту.

– Перше питання на поверхні. Як ви прожили ці три роки війни? Що було найскладнішим?

– Ці три роки війни були для мене справжнім випробуванням на витривалість, силу духу та віру. Найскладнішим, без сумніву, був той період, коли мій чоловік отримав поранення, ми майже вісім місяців провели в госпіталі. Це був час боротьби, надії та безмежної любові. Я бачила, як він з неймовірною мужністю долав біль та відчай, і намагалася бути для нього опорою, хоча сама часто відчувала, що сил уже нема.

Після госпіталю був інший удар – господарка квартири, яку я винаймала, просто винесла з неї всі мої речі. Наче й так мало було втрат. Я залишилася без жодної особистої речі, без спогадів, без усього, що хоч якось тримало мене в минулому житті. Але війна навчила не прив’язуватися до матеріального – головне, що ми живі!

Потім я поїхала за кордон, працювала в танцювальному шоу. Це був шанс оговтатися аби знайти нові сили, знову відчути сцену під ногами. Проте навіть там я жила війною – серце було в Україні, поряд із тими, хто щодня ризикує життям.

Але найстрашніший день… Це був Охматдит. Я саме переходила дорогу біля лікарні, коли туди влучила ракета. Цей вибух… цей звук… те, що я побачила після… Не можна забути і неможливо пробачити. В ту мить світ зупинився. Я досі не знаю, як залишилася цілою. Але знаю точно – після такого ти вже ніколи не будеш тією ж людиною.

Ця війна змінила мене. Вона забрала дуже багато, але водночас навчила цінувати життя, людей поруч та кожен прожитий день. І я знаю – ми вистоїмо. Іншого варіанту просто немає.

– Ого! Вам пощастило, що ви залишилися цілою. Але поговоримо про роботу. Що змінилося в українському кінематографі після початку війни? Він розвивається чи відбувається стагнація?

– Український кінематограф після війни не просто вижив – він зміцнів, загартувався і почав розвиватися ще інтенсивніше. Страшні часи завжди народжують великих людей мистецтва, й сьогодні ми це бачимо на власні очі.

Війна відкрила нові сенси, додала гостроти, болю, справжності. Наші режисери, актори, сценаристи прожили ці події не як віддалену історію, а як власний досвід – і це відчувається в кожному кадрі. З’явилося більше сміливості, чесності, глибини. Багато українських фільмів сьогодні отримують міжнародне визнання, їх помічають на фестивалях, про них говорять.

Так, галузь переживає труднощі – з фінансуванням, з виробничими можливостями, з руйнуванням інфраструктури. Але, попри все, український кінематограф зараз – це не про стагнацію, а про боротьбу й відродження. Бо справжнє мистецтво завжди народжується в найтемніші часи.

– Ви грали сильних, складних жінок. А яка ви у житті?

– У своїх ролях я часто граю сильних, розумних, стійких жінок, які вміють постояти за себе. Вони бувають різкими, іноді навіть стервозними, завжди впевненими в собі. Але кіно – це кіно.

В житті я дещо інша. Так, я впевнена в собі й знаю, чого хочу, але при цьому обожнюю легкість, іронію, жарти. Не люблю конфлікти, не терплю зверхність і агресію – вони мене швидше відштовхують, ніж змушують боротися.

Для мене важливі справжність і простота у людях. Я люблю, коли в спілкуванні є місце сміху, коли люди не бояться бути собою, коли можна відкласти маски і просто насолоджуватися моментом.

– Ви дуже красива жінка. Це допомагає у професії? А у житті?

– Дякую за комплімент! Зовнішність у професії, безумовно, має значення, але вона – не головне. Важливіші талант, праця, харизма, здатність відчувати персонажа та передавати його правду. Гарне обличчя може привернути увагу, але без глибини й професіоналізму воно не зробить роль переконливою.

У житті ж краса – це річ відносна. Вона може відчиняти двері, але не гарантує, що за ними тебе приймуть. Куди важливіші характер, почуття гумору, вміння бути цікавою людиною. Тому я ніколи не покладалася лише на зовнішність – набагато більше мене цікавить, ким я є всередині.

Але, було б не правильним твердженням, що я не користуюсь такою можливістю, як зовнішність.

– Чи є актори чи режисер із яким би хотілося попрацювати?

– Є багато талановитих режисерів і акторів, з якими було б цікаво попрацювати.

Я завжди захоплююсь тими, хто вміє створювати глибокі, багатошарові історії та працює з акторами так, щоб розкрити їх по-новому.

Якщо говорити про режисерів, мені цікаві ті, хто експериментує, ризикує та не боїться емоційної правди. Щодо акторів – люблю партнерство, коли між акторами є хімія, коли граючи, ти відчуваєш, що вас обох несе сцена, і кожен момент стає живим.

Я вірю, що кожна нова співпраця – це можливість відкрити в собі щось нове, тому завжди відкрита до цікавих творчих викликів.

Якщо вам треба прям імʼя, то назву: Наталку Ворожбит, Ірину Цілик, Юлію Павлову.

– А загалом якийсь авторитет є?

– Звісно, є люди, якими я захоплююся. Це не лише актори чи режисери, а й ті, хто змінює індустрію, розширює її межі, створює щось по-справжньому нове. Я ціную майстрів, які не бояться глибини, які знімають не просто красиві кадри, а проникають у суть людських переживань.

Продюсер, виконавчий продюсер, інвестори, кінокомпанії, студії, та багато інших людей, які є авторитетом для усіх акторів, так як завдяки цим людям зʼявиться можливість реалізувати свій потенціал.

Тому так, є люди, чиєю роботою я захоплююся, але для мене авторитет – це не звання, а те, як людина працює, наскільки вона чесна у своїй творчості.

– Чи дивитеся потім самі фільми, в яких знялися? Що при цьому відчуваєте?

– Знаючи, що мені важко дивитися на себе на екрані, адже я дуже самокритична, я намагаюся уникати цього. Кожен раз, коли я бачу себе в кадрі, в голові виникають різні емоції та думки. Це можуть бути моменти сумнівів, коли я оцінюю свою гру, або навпаки — моменти гордості за те, що вдалося передати ту чи іншу емоцію. Але загалом я роблю це дуже рідко. Мені здається, що, коли я дивлюсь на себе, не можу повністю насолодитися фільмом чи серіалом, бо постійно аналізую кожен рух, кожну репліку.

– Не можу не спитати про особисте. Ваш чоловік воює. Як вам вдається не хвилюватись? Чи не вдається?

– Насправді важко. Хоча зараз він на реабілітації, після повернення, але я завжди тримаю в голові думку, що будь-якої миті він може повернутися на фронт. Це відчуття нікуди не йде, і, навіть коли він поряд, серце все одно не може бути спокійним.

Кожен раз, коли чую новини, коли згадую про все, що відбувається, це відчуття холоду в середині повертається. Але, мабуть, я намагаюся фокусуватися на теперішньому, поки він є вдома. Спільно проводити час, підтримувати одне одного, намагатися зберігати моменти спокою — це важливо, навіть якщо на душі важко.

Жінкам, мамам та сестрам не треба казати «Тримайся», «Не хвилюйся», «Все буде добре»… Не буде. Він там, а там – смерть і важкі наслідки. Допомагайте їм у вирішенні якихось проблем, та навантажень – це найкраща підтримка для всіх хто чекає.

– Чимало з ваших знайомих вирушили на фронт?

– Так, на жаль, чи може й на щастя, майже всі мої знайомі, друзі та рідні вирушили на фронт. І тому, сьогодні ми маємо можливість з вами поговорити.

Мій тато, тато чоловіка, рідний брат чоловіка, чоловік сестри — і ще нескінченний список людей, мені близьких і дорогих, дехто з них уже не з нами, всі вони зараз захищають Україну. В моєму оточенні майже немає людей, які не мають відношення до війни. І, чесно кажучи, мені легше спілкуватися з тими, хто розуміє, що страшна війна не закінчилася, що кожен день ми платимо страшну ціну.

Людські життя стоять на захисті — це те, що ми втрачаємо, і це не можна ігнорувати. Всі ми це переживаємо, бо для нас ця війна стала частиною повсякденного життя.

– Звичайно, всі ми чекаємо на мир. Що ви зробите насамперед, коли закінчиться війна?

– Я про це дуже мрію …

Коли закінчиться війна, перш за все, я візьму свою родину, і ми разом поїдемо до моря. Хочу, щоб моя мама та всі близькі нарешті змогли відчути спокій, побачити щось прекрасне після всіх цих жахів.

Майже ніхто з них не був за кордоном, і мені дуже хочеться подарувати їм цей досвід — тепле море, свіже повітря, відчуття свободи. Це буде момент, коли ми зможемо просто видихнути й хоч трохи відчути, що життя продовжується, якщо звісно отримаємо можливість жити далі…

– І кілька слів для українців у цей складний час.

– Дорогі українці, я знаю, як нам усім зараз важко. Кожен день приносить нові випробування, біль і страх, але водночас – силу та віру. Ми боремося, ми тримаємось, і головне — ми разом. Хочу, щоб кожен із нас пам’ятав: ми не самі, ми підтримуємо одне одного, і саме це допоможе нам вистояти.

Вірю, що після всього пережитого настане день, коли ми нарешті зможемо видихнути, обійняти тих, кого любимо, і жити у вільній, мирній Україні. Бережіть себе, не втрачайте віри, й пам’ятайте — світло завжди перемагає темряву. Легко це говорити, важко зробити…

Найважливіше – підтримуйте наших військових щодня: донатьте, не забувайте про них. І ще — дивіться Сергія Стерненка. Він мотивує, як ніхто інший, а його слова дають силу й віру в те, що ми зможемо вистояти й перемогти.