Сила слова, журналістська місія, ШІ та інші страхи: опитування профі різних сфер до Дня журналіста

Сьогодні, 6 червня – День журналіста України. На честь свята я вирішила задуматися над тонкощами нашої професії. Адже, на мій погляд, нами мають керувати високі ідеї типу виховання суспільства та змінювання світу на краще, а не просто робота заради роботи. Хоча, можливо, я помиляюсь, і за нами – просте інформування абощо. Тож, опитала колег із різних сфер, щоб вияснити:

• нащо потрібна наша робота;
• чи важко у ній виконувати свої місії;
• та чи варто нам боятися ШІ…

Заговори, щоб я тебе побачив – особиста історія

Стати журналістом я вирішила десь у 7-у класі. Тоді вивчення історії України виявило в мені національно-визвольну кров. А вивчення мови та літератури – тяжіння до естетики, науково-філологічний талант та вищість саме краси слова над усіма іншими естетиками.

Моєю надзадачею стала ідея "щоб в Україні була українська". А місією своєю я вбачала – саме змінити світ на краще. Зараз маю великі сумніви про те, чи можу я направду своїми статтями на когось вплинути, переконати чи хоча б змусити задуматись про добро і зло…

Крутою чи бодай справжньою журналісткою я себе відчула тільки 6 червня 2022-го року, коли вдень писала новини, а вночі їхала на репортаж у рейд з комендантом Гостомельської громади. Мама мене тоді мимохіть привітала – і я це відчула: нарешті займаюсь саме тим, заради чого йшла в професію.

До того були роки принизливого для мене розважально-зіркового чи навіть рекламного жанру. Бо в соціально-політичну журналістику довго не пускали: наче я несерйозно для цього виглядаю та маю занадто іронічний стиль письма, який для розваг – саме те. Тільки повномасштабна війна все змінила…

Тепер я можу похвалитися, що зробила багато ідейних та націотворчих проєктів, також – важких, оголюючих жахіття війни. І вже точно допомогла конкретним людям: комусь пережити горе, комусь отримати кілька тисяч донатів, комусь розібратися з юридичними проблемами війни тощо. Можливо, і суспільну думку таким чином хоча би дещо змінила…

Тепер залишилась тільки одна мрія – щоб моє слово стало вагомим. Хочеться в глибині душі заговорити так, щоб мене побачили… А для цього, виявляється, треба дуже багато сміливості.

Та поки я плекала свою мову та розум, ШІ почав наступати на п’яти. Він нічого не боїться та розвиває свій коефіцієнт IQ набагато швидше, ніж будь-яка людина. У мене, майже як у Ейнштейна – 141, а в нього – уже 165. Невже скоро всі ми, інтелектуали, світові не зможемо більше нічого дати?

Маргарита Ткач – театральна критикиня: саме критика дає живлення для розвитку

Маргарита вважає себе талановитою журналісткою, яка вміє класно писати та добре зчитувати сенси мистецтва, зокрема театру. А щодо крутості, то досягненнями поки що не хвалиться, бо ще тільки шукає для себе правильної реалізації.

У театральну критику Маргарита пішла, бо хоче не тільки спостерігати мистецтво, а й впливати на нього:

Мене давно цікавив театр і сфера культури загалом, тож, я прагнула її розвитку в Україні. А журналістика – один із інструментів того розвитку.

Думаю, що сила слова – одна з моїх основних сил

ШІ Маргарита не вважає загрозою для журналістів, тим паче в критиці:

Поки що цілком можливо побачити різницю між чимось створеним людиною і ШІ. А якщо говорити саме про театральну критику, то наразі ШІ не створює жодної конкуренції у цьому, бо критика – це живий, почасти суб'єктивний аналіз побаченого чи почутого. Тобто в кожному критичному тексті лишається частина внутрішнього світу того, хто його написав. Тож, тих недобросовісних журналістів, які насправді не дуже люблять театр, але чомусь пишуть про нього, користуючись допомогою ШІ, дуже легко розпізнати

Критикиню набагато більше непокоїть те, що театральна критика наразі втратила свою цінність. Причина тому, на її думку, те, що наші митці стали доволі самодостатні та самовпевнені. Але це їм навряд чи – на користь:

Митці знають, що створюють, навіщо, і можуть дати об'єктивну оцінку своїй творчості. Принаймні, вони думають, що можуть. Тож, потреба у критиці, як такій, нівелювалась і трансформувалася у інші формати.

Хоча – саме критика може давати живлення для розвитку того чи іншого митця. Я дуже поважаю тих, хто все ще нею цікавиться. Зокрема, коли це доволі реалізовані у своїй професії люди, які не хочуть стояти на місці, а прагнуть прогресу в своїй діяльности

Але ще більше Марго турбує те, що робиться з нашою мовою у публічному просторі. Адже мова, на її думку, є не лише одним із інструментів журналістики, а й обличчям та особливістю нації. Тому критикиня люб’язно закликає нас до збагачення та розвитку саме своєї мови, даючи ґрунтовні й цінні поради.

Окрім суржику, який є природім для багатьох регіонів України, ми не помітили, як у наші побутові і професійні розмови просочилася безмежна кількість англізмів. І це не про професійну термінологію, без якої часто неможливо обійтись, а про терміни, які мають чудові відповідники в українській мові. Тож, я буду рада звернути увагу ваших читачів до деяких з них

• "Апдейт" – оновлення.
• "Воркшоп" – вишкіл, робітня, майстерня, майстерка.
• "Дайджест" – огляд, виклад, підбірка, добірка інформаційних матеріялів, новин та ін.
• "Дедлайн" – рече(и)нець, крайній, остаточний термін.
• "Івент" – подія, захід.
• "Кейс" – справа, випадок, обставина, ситуація.
• "Лайфхак" – навід, порада, підказка.
• "Сапорт" – підтримка.
• "Скіл" – навичка.
• "Тьютор" – наставник, вихователь, виховник.
• "Хаб" – осередок, вузол, центр.
• "Чекнути" – перевірити.

Більшість із цих термінів та їх відповідники ви можете знайти у книзі Ірини Фаріон "Англізми і протианглізми", у якій мовознавиця розкриває цю тему і проводить ґрунтовне дослідження багатьох термінів та причини їх появи у нашій мові

Ірина Ткач – соціально-психологічна журналістка: ваш матеріал має давати резонанс у вашому тілі

Іра дає інтерв'ю, знаходячись в декреті. Але навіть, піклуючись зараз про 11-місячну дитину – вона працює. Бо вважає журналістику – не роботою чи призначенням, а стилем життя:

Я думаю, що крутий журналіст – це те, до чого треба прагнути. І за багатьма критеріями, я вважаю себе крутим журналістом. Але в той же час це така категорія, яка не є скінченною. І це те, до чого треба прагнути завжди. Тоді ви завжди залишатиметеся крутими

За її плечима – багато досягнень: робота на телебаченні сценаристом, редактором, журналістом, у Міністерстві внутрішніх справ прес-секретарем. Вона писала, шукала героїв, робила історії, планувала сюжети, знімала – зрештою стала універсальним солдатом. Але тільки останнім часом здійснила свою мрію – мати власну телестудію та проєкти:

Для мене особисто журналістика – це історії людей. І я люблю їх розповідати по-своєму. І вважаю, що одна із головних ідей і місій журналіста – це донести історію людини, її проблематику і дати практичні вирішення тих проблем, які існують у цієї людини та цього суспільства. Ти можеш отримати найкращий результат від свого проєкту лише тоді, коли ти є не просто його ідеологом – а коли ти можеш контролювати дуже багато процесів в ньому

Тому її улюблений формат – документалістика, де можна показати реальне життя:

Ідея взагалі всіх моїх проєктів – це показати людські емоції. Я люблю показувати людей, розказувати про них, переживати разом з ними. І давати надію усім, хто подивиться наш матеріал, що проблему завжди можна вирішити.

У мене образне мислення, і для мене дуже важливий саме відеоматеріал. Я дуже багато монтувала сама. І зараз, коли монтую свої програми в рамках іноземного формату – і дуже не сумую, не ридаю, не радію або не сподіваюсь – це означає, що він не вдався. Матеріал має викликати у вас емоції. І ви маєте відчувати резонанс від нього у вашому тілі

А штучного інтелекту Ірина не боїться, бо вважає, що розвиток технологій – це безупинний процес. А отже, ним треба користуватись:

Усе, що є нове й вже винайдено – треба використовувати у своїх інтересах. Штучний інтелект дуже корисний, бо він дає можливість вам працювати автономно. Тобто він заміняє вам дуже багато людей, без яких до цього ви не могли обійтися – редакторів, копірайтерів, людей, які створюють матеріали за вашими завданнями.

Але знову ж таки, зі штучним інтелектом треба вміти працювати. І ваше головне задання – уміти поставити задачу й чітко формулювати свою мету. Ви можете завжди все, що робить ШІ – зробити й самі. Питання – лише в часі. Проте ж ШІ не створює нічого нового. Креатив і нові ідеї – це все за вами

Але дивина – навіть Ірина, яка документувала жертв окупації Київщини й бачила всі жахіття однією з перших на власні очі, усе ж таки теж чогось боїться:

Усі ми, журналісти, боїмося бути непочутими, бути не так зрозумілими й відчути, що твоя робота не потрібна.

Мої особисті страхи, мабуть, у тому, що не буде часу на те, щоб реалізувати якісь ідеї в силу різних обставин

А найгіршим у нашій професії Ірина вважає зупинку особистого розвитку. І дає слушну пораду, як уникнути його та перемогти всі страхи:

Найкращий спосіб розвиватися – це кожен день робити хоча б щось для себе, своєї творчості, думати постійно над тим, що ви можете зробити ще, як привнести щось нове в те, що вже було створене. І тоді не буде страхів

Ксенія Куприненко – зіркова журналістка: наша робота – це наркотик

От крутий журналіст, крута людина… Не знаю, можливо, є люди, які можуть себе так голосно називати. А я себе вважаю журналістом, який кайфує від кожної задачі та від кожного робочого дня від кінчиків волосся до кінчиків пальців. Певно, от такий я журналіст

І знайшла себе Ксенія наразі у світських хроніках, де втілює ідею – показати артистів як особистостей зі своїм життям, зі своїми здобутками, зі своїми мінусами:

Це люди, які дуже близькі нам. Але вони досягають висот, цілей, розвиваються. І от ще ідея – дарувати людям хоча б трішки позитиву (особливо вже скільки років – війна) і надихати

А улюблена форма подачі матеріалу Ксенії доволі екстравагантна – це душевність:

Підхід і подача матеріалу – це душевність і повага, і не лізти в брудну білизну. В принципі ці правила золоті – і їх треба дотримуватись будь-якому журналісту. Але, на жаль, я сама якось зіштовхнулася з тим, що є журналісти, які перекручують інформацію заради хайпу. Якось я опублікувала фото з роботи з Дімою Комаровим – це перекрутили дуже дивним чином. Полетіли публікації, що в мене з ним роман, бо ще в той час він оголосив про своє розлучення

ШІ Ксюша не боїться, бо, на її думку, статті, написані ним, дуже вирізняються на фоні людських:

По-перше, ШІ дуже багато неточностей дає. По-друге – сам же почерк у кожної людини свій. А все-таки машина є машина. Я принципово не вмикаю ШІ. Хочеться все-таки через текст вкладати душу: я коли пишу текст будь-який – вкладаюся емоційно. І маю такий дуже цікавий стан: наша робота – це наркотик. Бо я настільки кайфую від цього процесу! І от мені, здається, оця душа, закладена в тексті, дуже цінна. І хочеться вірити, що люди це відчувають, дивлячись сюжет чи читаючи статтю

Анна Науменко – новинарка: ШІ треба вміти правильно використовувати

І навіть за серйозними текстами людей, які пишуть для вас новини, приховується високопоетична душа. Бо для того, щоб написати хороший текст у будь-якому стилі – треба дуже багато знати й вміти. Тож, вправна новинарка нашої МЕТА, яка пише аж 18 новин на день, у глибині душі мріє реалізуватися в художній публіцистиці:

Найбільше я люблю художню публіцистику. Жанр репортажу – мій улюблений, я вважаю його унікальним. Саме репортаж, на відміну від інших видів журналістських текстів, здатен занурити читача у подію, ніби він сам є її учасником. А художній елемент допомагає зробити текст ще більш живим та естетично приємним. Художня публіцистика перетворює сухі факти на захопливі історії

Натомість Анна задоволена своєю роботою наразі, у яку вона пішла саме за ідеєю сродної праці:

Я зі шкільних років знала, що буду пов'язана з роботою з текстами. З дитинства любила писати, а також обожнювала літературу. Я пішла у журналістику, щоб займатися улюбленою справою, і можу сказати, що мені це вдалося

ШІ журналістка боїться тільки заледве, адже вважає, що це лише інструмент, який також треба вміти правильно використовувати