"Основні злочини рф – це убивства мирних": інтерв’ю з волонтеркою, яка документує смерті цивільних

"Тихі героїні України": серія статей до національного Дня Героїв. Розповідає історії найневидиміших людей у нашій війні. Це саме цивільні жінки, які не є героями в прямому розумінні цього слова, але щодня допомагають Україні перемогти. Вони дуже багато, але тихо роблять і переживають, і, звичайно, героїнями себе не вважають. Їх імена не ввійдуть в історію – і вони не отримають відзнак. Але без мільйонів таких жінок доля України у війні була би іншою. Адже крапля камінь точить. А з багатьох крапель море буде.

Аліна Боднар – документаторка проєкту "Їх убила росія"

"Майже 300 безпілотників… Ще майже 70 ракет… На жаль, є загиблі, зокрема діти. Мої співчуття", – так повідомляє про сьогоднішню повітряну атаку рф Володимир Зеленський. Хто ці загиблі й скільки їх – знайти дуже важко. Саме цю справу взяла на себе Аліна Боднар іще з 2014-го року. На мою пропозицію інтерв’ю до "Тихих героїнь" вона, як і всі, спершу відмовлялась. Але згодом зголосилась тільки заради людей, які дізнавшись про неї через МЕТА зможуть повідомити про рідних/друзів, які загинули внаслідок російських атак – пам’ять про них буде збережена. Пишіть сюди – "Їх убила росія".

Я не люблю публічності чи розповідати про себе. Вважаю, важливіше говорити про людей, пам’ять про яких потрібно зберігати, і щоб рідні знали, куди їм звернутись.

росія убиває щодня когось з українців. Але дуже часто в новинах і на сторінках представників влади ми бачимо інформацію про інфраструктуру й будинки, а люди залишаються цифрою. Публічно загальної статистики жертв взагалі немає.

У світі ж, коли відбуваються теракти, кожна жертва стає символом, її вшановують, про неї розповідають, а для убивці вимагають найжорстокішого покарання. У нас ці теракти – щодня, але ми ніби самі приховуємо злочини росії

З 2014-го року на власній ФБ-сторінці Аліна писала про військових і цивільних, які гинули під час війни. А в перші дні повномасштабної, коли почала з’являтись інформація про убитих цивільних, вона зрозуміла, що

за роки російського вторгнення так і не було створено жодного реєстру чи ресурсу, щоби би писав про мирних людей, яких убивають росіяни

Тоді власну сторінку вона присвятила волонтерству. А для документування вбивств цивільних 5 березня 2022-го року створила спеціальну сторінку "Їх убила росія".

Це моя данина пам’яті невинним жертвам російської агресії. І тоді ще вірилось, що якщо світ бачитиме обличчя наших убитих, то буде більше тиснути на росію. Але… Війна триває досі. І люди не повинні залишатись в ній статистикою.

На жаль, я єдиний автор на сторінці, і він повністю волонтерський, то не можу сказати, що займаюсь проєктом достатньо. І дуже шкода, що не завжди виходить знайти інформацію про всіх людей

Як, коли і за яких обставин для вас почалася війна?

Особисто для мене війна з росією почалась в 2012 році з акції під Українським Домом проти прийняття закону «Про засади державної мовної політики». Саме тоді стало гостро відчутно, що готується фундамент для тотального зросійщення і передачі наших території під росію.

В 2012-2013 рр. ми з однодумцями виходили на десятки протестів. І був час, коли здавалось, що отака смиренна й тиха окупація вже неминуча. А безкарність чиновників, корупція, цензура, хабарництво, свавілля правоохоронних органів тільки зростатимуть.

Але все змінила Революція Гідності.

На Майдані я відчула полегшення: якщо і не переможемо, то бодай намагаємось. І нас таких – тисячі, а не одиниці.

Після розстрілу Небесної Сотні здавалось, що ми вже ніколи не повернемось до зближення з росією. Кілька днів після втечі януковича я навіть вірила, що нарешті Україна може піти своїм демократичним шляхом. Ось той час, коли нарешті ми насправді станемо незалежними.

Але поки ми прощались з Небесною Сотнею – росія вже окуповувала Крим. І тоді вже було зрозуміло, що вона не дасть нам спокою – на нас чекає вже не просто ідеологічна та інформаційна війна, а збройна.

Там, на Майдані, коли на захист українських територій збирались перші добровольці, я і зустріла війну.

Де і за яких обставин ви зустріли початок повномасштабної війни?

У лютому 2022-го я з подругою (поеткою і композиторкою Лізою Жаріковою) збиралась долучитись до територіальної оборони.

22-го лютого вранці ми сходили в Соломʼянський військкомат, отримали список документів, які потрібно було зібрати, аби підписати контракт. Після – пішли на акцію під посольство росії «Імперія має померти».

Мене дивувало, що після заяв путіна там зібралась всього сотня небайдужих, а не пів Києва. Було навіть страшно, що або люди не розуміють загрози або готові до окупації. Хоча, чесно кажучи, я сама не усвідомлювала наскільки загроза реальна. Думала, що путін спробує окупувати всю Донецьку і Луганську область, а далі російські війська не підуть.

23-го лютого ми з Лізою проходили медкомісію, і 24-го – якраз мали підписати б контракт. Але мені повідомили: є висока ймовірність, що повернулась хвороба, з якою я боролась за 2 роки до того, і порадили дообстежитись. Я зрозуміла, що фізично вже не зможу пройти вишкіл. Тому на 24 лютого записалась до лікаря, і дуже рано лягла, засмучена, спати. Прокинулась я вже від вибухів…

Ми з сусідкою одночасно вибігли в коридор, і вона вже повідомила: "Війна".

А Ліза, моя подруга, 24-го лютого вранці таки пішла у військкомат і підписала контракт з ТРО та стала бойовим медиком.

Ви казали, що ще з 2014-го року писали про військових і цивільних, які гинули під час війни. Чому ви вирішили це робити? Як відбувається процес пошуку?

У лютому 2014-го року я зі своїм другом створили сайт памʼяті Небесної Сотні “NebesnaSotnya.in.ua”. На той момент я була адміном патріотичної групи в соцмережі. І спочатку писала про розстріляних людей на Інститутській там, але потім зрозуміла, що одного допису – мало. Хотілось розповісти більше про життя кожного з Героїв, про обставини загибелі, про їх погляди й цінності, додати туди фото і відео з життя. Потім на сайт почала додавати інформацію про хід розслідування, суди, присвяти Героям, спогади рідних і близьких.

І відтоді це стало моїм обов’язком – писати про тих людей, які гинули за свої ідеї і переконання.

Хоча сайт памʼяті, на жаль, у лютому 2022-го було зламано й відновити його у мене можливості немає.

З 2014-го року я записувала історії добровольців і цивільних, бо хотіла аби самі українці знали, яких людей ми втрачаємо через росію та її тодішніх посіпак. Хотілось переконати своїх же земляків, яке зло несе росія і що у нас не «громадянський конфлікт», а реальна війна. На жаль, багатьох у цьому переконали тільки російські ракети над головою

Збір інформації про кожну загиблу людину може займати день, а може займати й місяць. Про когось я можу дізнатись і через роки випадково в коментарях чи місцевій групі.

Дуже важливо, щоб бодай хтось публічно написав про людину, яку вбила росія, щоб можна було розпочати пошук детальнішої інформації. Бо мною все збирається тільки з відкритих джерел. Ні поліція, ні влада не передає мені списки з іменами жертв російського терору.

Окрім "Їх убила росія" ви казали, що ще займаєтесь волонтерством. Яким саме? Скільки за цей час вдалося зібрати допомоги й для кого?

Так. З початком повномасштабної через стан здоров’я я побоялась долучитись до війська: не хотіла стати там тягарем. Тому почала допомагати із забезпеченням своїм друзям, які 24-го лютого пішли у військкомати. Їх підрозділи в подальшому і були під моєю опікою.

За ці роки завдяки допомозі людей вдалось купити і передати кілька авто, десятки бронеплит та шоломів, дронів, медицини, амуніції і техніки на мільйони гривень. Я не вважаю це своєю заслугою. Адже це все зробили люди, які донатили гроші чи передавали свою допомогу моїм підопічним безкоштовно

Ваша діяльність у "Їх убила росія" також не обмежується тільки документуванням, ви ще й допомагаєте потерпілим та близьким загиблих?

Зараз також за можливості я допомагаю з ліквідацією наслідків російських ударів як волонтер. Беру під опіку родини киян, які постраждали від прильотів – аби зібрати їм кошти, допомогти юридично і морально.

Іноді я отримую докори, що не допомагаю всім.

Але я – одна, і хотілось би донести: кожен з нас може прийти на місце трагедії, і допомагати на місці, поки постраждалі справляються з пережитим

Як-от відкрити для них збір, написати пост, знайти для них тимчасове житло. Допомога від представників місцевих влад може йти місяцями, а в моменті люди залишаються наодинці з трагедією. І не у всіх є рідні чи друзі, які можуть і знають, як допомогти. Волонтери потрібні скрізь.

Мушу додати, що, на жаль, багато своїх проєктів та ініціатив і свою громадську діяльність у якості правозахисника мені довелось зупинити через повномасштабну війну. Бо не вистачає сил і часу повноцінно займатись усім. Зараз на паузі:

• "Вартові Майдану" – ініціатива щодо збереження памʼяті про Революцію Гідності та Героїв Небесної Сотні,

• зоозахисний проєкт "ЗооОмбудсмени",

• проєкт щодо контролю за роботою правоохоронних органів.

Усі активісти, які допомагали мені, і з ким ми створювали ці проекти – у війську.

росія забрала у нас можливість розбудовувати та розвивати своє.

Але найгірше – забрала людей, які могли б це робити

Яка допомога, можливо, вам потрібна в цій справі від суспільства, від кожного з нас?

Дуже прошу рідних і друзів, земляків і сусідів, колег – не мовчіть, будь ласка, коли маєте сили говорити. Пишіть на своїх сторінках чи мені на сторінку, якщо знаєте тих, кого убила росія, зафіксуйте злочин російської армії, допоможіть зберегти пам’ять про них.

На жаль, з 2014 року тисячі історій жертв російської агресії залишаються зараз невідомими.

Я була би вдячна, якби до проєкту долучились волонтери, які могли би збирати інформацію про своїх убитих росією земляків. російські терористи вбивають людей по всій Україні, але не завжди у мене є можливість знайти інформацію про них, знаходячись за сотні кілометрів від місця трагедії.

І ще окреме прохання до тих, хто теж пише про російські злочини:

Не пишіть будь ласка, що людина "трагічно загинула", "пішла з життя", "не стало". Фіксуйте в текстах, що їх УБИЛА росія, що вони "загинули внаслідок російського удару". Дуже важливо злочин називати злочином, а вбивць – убивцями

Чи можете ви сказати: скільки загиблих цивільних наразі задокументовано? Чи вважаєте, ви правильним оголошувати такі цифри?

Станом на сьогодні Моніторингова місія ООН підтверджує, що внаслідок російської агресії було убито понад 12 тисяч цивільних осіб та більше 600 дітей.

Але ми повинні розуміти: це тільки ті смерті, які вони офіційно змогли задокументувати. Нам невідомо, скількох людей убивають на окупованих українських територіях. Нам не завжди відомо про людей, які залишились у прифронтових зонах. Нам і всьому світові взагалі невідома доля багатьох людей у тих населених пунктах, куди зайшла росія.

Я вважаю, що дуже важливо говорити про жертв російської агресії, аби світ бачив чому нам потрібна підтримка і на що здатна росія. І не розумію, чому така інформація іноді замовчується

Мені болить, що навіть в столиці влада не охоче ділитися інформацією про жертв російських ударів; і що немає окремої сторінки, яка була би присвячена убитим цивільним киянам. Також немає жодного місця памʼяті/монумента, куди рідні та друзі саме цивільних загиблих у війні приходили би вшановувати пам’ять про своїх рідних.

На сьогодні є лише сторінки, які окремо присвячені митцям, спортсменам, журналістам, поетам, які загинули як цивільні внаслідок російської агресії чи полягли в боях як військові. Також кілька міст ведуть реєстр загиблих земляків.

Хотілось аби саме органи влади зрозуміли, що вони мають більше інформаційних можливостей та фінансування, аби зберігати та вшановувати пам’ять про людей.

Пам’ять – це не щось вторинне. Це не те, до чого можна повернутись через років 10. Треба зберігати її тоді, поки є кому говорити

Якщо чиновники мають час і можливості змінювати бруківку й засаджувати нові газони – то повинні мати й ресурси для того, аби зберегти історії про наших убитих людей.

А от з приводу загиблих цивільних і влади. Є така думка, що цю інформацію спеціально не розголошують для того, щоб в нас не падав моральний дух. Що ви про це думаєте?

Я розумію, чому не озвучують скільки у нас полягло військових. Так, це насправді дає відчуття відчаю і поразки. Але разом з тим кожен військовий має бути гідно вшанований. Кожне ім’я має бути записано.

Люди, які наближені до війни, і без того розуміють, які це страшні цифри. Але, коли бережуть моральний дух тих, хто і без того збайдужілий – цього не розумію.

А от те, що не озвучують кількість жертв серед цивільних і не називають їх імена, не висвітлюють історії цих людей – це неправильно.

Основні російські злочини – це убивства мирних людей. І світ має знати й бачити їх. Українці, які продовжують слухати російське, толерувати хороших росіян і шукати там прихильників (блогери) – мають усвідомити, що це війна на знищення, і що метою росії є геноцид.

Суспільство на 4 році повномасштабної уже мало бути б готовим до правди

Може, цю інформацію не розголошують просто тому, що ніхто про це не подумав і немає кому цим займатись. З 2014-го року не існує жодного офіційного реєстру жертв російської агресії, як і не було пам’ятників цивільним жертвам, днів памʼяті цивільних жертв.

Ми можемо назвати історії тільки кількох людей, які загинули до 2022-го року.

У цей час росіяни постійно тикали в коментарях інформацією про «Алею Янголів», їх ЗМІ робили матеріали про мирних жертв. Звісно, там фальсифікації та брехня. Але ми чомусь мовчали. А їх пропаганда концентрувалась на цивільних.

Використано фото з архівів Аліни Боднар.