На ЧС-2026 майже 300 гравців заявлені за збірні із країн, де не народилися

Буквально декілька днів залишається до старту 23-го в історії розіграшу чемпіонату світу з футболу. У нинішньому році світова першість в період з 11 червня по 19 липня пройде на полях США, Мексики та Канади та, як очікується, стане найбільш грандіозною і прибутковою для організаторів за всі часи, оскільки вперше старт на мундіалі візьмуть не 32, а 48 команд-учасниць.

Останній фактор вже призвів до оновлення цілої низки рекордів, що існували раніше в історії чемпіонатів світу. Однією з цікавих особливостей цього мундіалю стане той факт, що одразу 289 футболістів, внесених до заявок на турнір національними командами, не є для цих країн корінними жителями і не народилися на їхній території. Футбольна глобалізація набирає божевільних обертів і, схоже, місце народження, як і первинний документ з громадянством, має дедалі менше значення, коли йдеться про топові спортивні змагання, одним з яких і є чемпіонат світу з футболу.

Проаналізувавши заявки усіх команд-учасниць мундіалю в США, Мексиці та Канаді в очі кидається те, що склади багатьох збірних буквально рясніють натуралізованими футболістами або тими, хто народився поза їхніми територіями, а згодом обзавівся відповідним паспортом.

Наприклад, Марокко легко може виставити склад із одинадцяти футболістів, які народилися за межами цієї країни та представляють її кольори лише через етнічну приналежність. Збірна Франції взагалі може без проблем набрати декілька складів з гравців, які народилися за межами кордонів держави на європейському континенті. А ось абсолютний дебютант – національна команда Кюрасао – значною мірою розраховує на гравців, котрі народилися в Нідерландах – державі, складовою частиною якої вона по суті і є, але має повну незалежність та самоврядування в аспекті футболу, як і низки інших сфер.

Якщо переходити на конкретні цифри, то в заявці збірної Кюрасао на фінальну частину ЧС-2026 є аж 25 футболістів, які народилися в Нідерландах. Серед «рекордсменів» за кількістю залучених гравців, які народилися не в цій країні, також виділяється ДР Конго (20), Марокко (19), Боснія і Герцеговина (17), Алжир (16) та Гаїті (16).

Примітно, що в деяких випадках мова йде про справжніх суперзірок. Наприклад, капітан збірної Туреччини Хакан Чалханоглу народився у Німеччині, Майкл Олісе зі збірної Франції народився у Англії, Ерлінг Холанд з Норвегії також народився в Англії, а Ніко Пас із Аргентини з'явився на світ у Іспанії. Додати до них також варто народжених в Італії Маркуса Тюрама зі збірної Франції, Джуліано Сімеоне зі збірної Аргентини та Алессандро Чиркаті зі збірної Австралії. Причому, що цікаво, сама збірна Італії пропускає вже свій третій чемпіонат світу, не зумівши на нього кваліфікуватися…

З точки зору «донорства» беззаперечним лідером є Франція. На її території народилося 76 гравців, які наразі їдуть на чемпіонат світу-2026 у складі інших національних команд. На другому місці розташовуються Нідерланди (40), на третьому – Англія (24), якій буквально «на п'яти» наступає Німеччина (22). Здебільшого йдеться про топові збірні, де конкуренція для футболістів настільки висока, що багатьом згодом доводиться відмовлятися від ідеї пробитися до цих колективів й погоджуватися виступати за “дрібніші” збірні. Хоча і про спадщину колоніального минулого, безперечно, забувати не варто.

Тому футбол рухається до дедалі більш глобалізованого чемпіонату світу. Різні національні збірні усвідомлюють, що потенційно можуть розраховувати на значно більший кадровий ресурс, аніж виключно гравців, котрі народилися на їх території. Долаючи бюрократичні та нерідко дипломатичні бар'єри, футбольні асоціації різних країн домагаються свого, отримуючи дуже і дуже якісних для себе футболістів. Якби не такого роду “ресурс”, то нинішні збірні Марокко, Хорватії та Сенегалу точно не були б настільки конкурентоспроможними.

Причому серед футболістів з кожним роком дедалі більше простежується тенденція до готовності грати за менш статусні збірні, аніж ті, що представляють країну їхнього народження. Ашраф Хакімі та Браїм Діас обрали Марокко, а не Іспанію, а Ерон Ван-Бісака зрештою зупинився на виступах за збірну ДР Конго, а не Англії. І нехай хтось заперечить, що подібне походить від безвиході та неможливості потрапляння до складу грандових збірних, насправді десятиліття тому подібні футболісти роками сиділи за спинами в інших, чекаючи запрошення до умовної збірної Франції, Англії чи Іспанії заради шансу зіграти усього декілька матчів, а то й декілька хвилин на міжнародному рівні. Сьогодні, здається, ми вже бачимо початок зворотного процесу, чи свого роду повернення до витоків. Можливо, він допоможе зробити міжнародний футбол по-справжньому мультикультурним та значно конкурентнішим, аніж він є зараз, а сенсації на кшталт другого місця збірної Хорватії на ЧС-2018 або четвертого місця збірної Марокко на ЧС-2022 отримають продовження й стануть чимось звичним та буденним.

Олексій СЛИВЧЕНКО