Солоність Південного океану почала поступово підвищуватися

Упродовж десятиліть вчені вважали, що глобальне потепління зробить відносно солоні регіони океану ще солонішими, а менш солоні — ще більше прісними. Наслідки таких змін могли б бути катастрофічними для глобального клімату. Втім, нові супутникові дані створили багато питань щодо того, наскільки ця ідея взагалі правильна.

Як відомо з фізики, солона вода щільніша за прісну, тому вважається, що великий приплив прісної води в океан потенційно є доволі небезпечним. І річ не тільки в тому, що прісна вода тіснить морські види живих організмів зі своїх ареалів, які звикли до солоної води. Більш ризикованим вважали те, що зі збільшенням частки прісної води, такі масштабні течії, як Гольфстрім можуть суттєво змінювати свою динаміку та стабільність.

Навіть публікувалися попередження про те, що зростання частки прісної води в Північній Атлантиці може зовсім зупинити теплу течію, і в решті решт призведе до різкого похолодання в Західній Європі. У якості аргументу відзначали зниження сили Атлантичної меридіональної перекидальної циркуляції (АМПК, Гольфстрім — її частина) приблизно на 15% з початку 1950-х років минулого століття. Потепління, як вважалося, неминуче має спричинити такі наслідки, оскільки льодовики Арктики та Антарктиди внаслідок цього тануть, а це додає значну кількість прісної води до океану у високих широтах.

Автори нової роботи, яка була опублікована в журналі «Nature Communications», вирішили перевірити, наскільки робочою є існуюча концепція перерозподілу солоності води в океані. Для цього вони вивчили дані про солоність Південного океану в помірних широтах (40 - 50° пд.ш.) за двадцятирічний період (2004 - 2024 роки). У рамках описаної вище парадигми, морські води в цій зоні, які мають знижену солоність через надходження талої води від льодовиків, повинні ставати ще менш солоними на тлі посилення глобального потепління.

Попри сталі уявлення, фактична солоність поверхні Південного океану зросла приблизно на 0,03 проміле за десятиліття. Особливо це стосувалося секторів, прилеглих до Атлантичного і Тихого океанів. Дослідники спробували з'ясувати, чому це відбувається. Вони дійшли висновку, що відповідь криється у повільному зміщенні субтропічних вихорів в океані ближче до полюсів.

Гідрологічними вихорами в океані прийнято називати зони, де порівняно тепла вода обертається або за годинниковою стрілкою, або проти неї, створюючи область, припідняту над навколишнім морем на кілька сантиметрів, а поблизу узбережжя іноді ще вище. Це незвичне явище виникає не лише поряд із класичними течіями, а й у відкритому морі без яскраво виражених течій. Процес формування таких вихорів ще 1950-х роках XX століття передбачив радянський вчений В.Б. Штокман, а у 1960-х організована на основі цього прогнозу експедиція виявила ці вихори у Світовому океані.

Автори дослідження зазначили, що субтропічні вихори в океані втягують із собою на південь більш солоні води. За їхніми розрахунками, вони поставляють у Південний океан приблизно втричі більше солоних вод, ніж туди надходить прісних — від танення льодів Антарктики.

Зміщення стійких західних вітрів ближче до полюсів, що також пов'язане з глобальним потеплінням, створює ситуацію, коли збільшення солоності Південного океану може продовжитися і у майбутньому. У вчених немає жодних палеокліматичних даних про те, що клімат у Європі при потепліннях з масовим таненням льодовиків ставав холоднішим. А це означає, що Гольфстрім не втрачав своєї сили через приплив прісних вод, що суперечило парадигмі, яка існувала довгий час. Якщо для високих широт вона не виконується, питання і до минулого клімату, і катастрофічності потепління для Гольфстріму можуть бути вирішені остаточно.