Соломія Вітвіцька: Я дуже добре розумію жінок, які чекають своїх коханих із фронту

Meta.ua продовжує цикл інтерв'ю із українськими телеведучими. Сьогодні під наш приціл потрапила Соломія Вітвіцька, яка сама десять років тому вела програму, в якій розповідала про таємниці особистого життя зірок.

Часи змінилися, але не змінилися журналісти. Тому дізнаємося в неї: як вона живе у воєнний час, що змінилося в її житті і, звичайно, про те, як їй удалося зустріти коханого чоловіка.

– Перше питання, традиційне. Як прожили ці три роки війни? Що було найскладнішим?

– Три роки повномасштабного вторгнення — я б так назвала цей період, адже війна триває значно довше. Ми з 2014 року відчуваємо агресію росії, і саме тоді я стала активно волонтерити. Ці 3 роки повномасштабного вторгнення у мене теж пройшли з волонтерством. Це були різні напрямки допомоги — ЗСУ, переселенцям, дітям у лікарнях. Навіть мої рідкісні виїзди за кордон були пов’язані з благодійними ініціативами — психологічно складно витрачати стільки часу на дорогу. Раніше усе було простіше: сів у літак — і за дві-три години ти вже в Берліні чи Парижі. А зараз поїздка може займати дві-три доби. Тому ми більше подорожуємо всередині країни, підтримуємо вітчизняного виробника.

Життя повністю переорієнтувалося, змінилися пріоритети. Дивишся на багато речей під іншим кутом, а те, що раніше здавалося важливим, тепер виглядає дріб’язковим. Ці три роки стали для мене часом переоцінки цінностей.

– Як вдається весь час у кадр виходити спокійною після ракетних ударів чи трагічних новин?

– Зараз, після ракетних ударів і прильотів, вже нікого не дивує, що через кілька годин люди приходять на роботу чи гуляють із дітьми на майданчику. Для українців це стало частиною реальності. Мені здається, ми навіть уже не усвідомлюємо, наскільки всі готові до нової тривоги, до можливого удару дрона чи ракети. Ми просто живемо в цій реальності: хтось іде в укриття, а хтось уже навіть не реагує. З'являється фаталістична думка: «Як буде, так і буде». Я також розумію людей, які після трьох років війни просто не можуть жити в постійному стресі — вони вимикають сигнал повітряної тривоги на телефоні, намагаються не помічати загрозу. Але все ж таки не треба нехтувати своєю безпекою, і коли є загроза, хоча б користуватися вдома правилом двох стін – йти в коридор або у ванну.

Напевно, за кордоном це сприймають як силу духу, але це радше прийняття ситуації. Наприклад, коли після одного з прильотів по Києву зранку наші кореспонденти виходили в ефір, а навколо люди спокійно гуляли, і ніхто навіть не зважав на те, що вночі там горів будинок і падали уламки. Здається, ми вже просто не можемо сприймати реальність інакше. Кожен підлаштував свою психіку, і, можливо, навіть це спокійне ставлення до обстрілів — один із симптомів ПТСР.

– Який етер чи сюжет став для вас найемоційнішим? Чи були моменти, коли хотілося заплакати у прямому етері?

– Є багато таких сюжетів, тому я не можу виділити якийсь один, який був найемоційнішим. Дуже часто найсильніші моменти — це, як не дивно, реакції людей. Їхні емоції, особливо коли це історії зі щасливим кінцем. Але навіть тоді буває складно стримувати почуття, особливо коли повертають полонених, коли відбуваються перші зустрічі — матері із сином, дружини з чоловіком, дітей із батьками.

Це ті моменти, коли розумієш, що ці люди пережили стільки болю, скільки років боролися — виходили на мітинги, оббивали пороги чиновників, писали в міжнародні організації. І ось нарешті ця зустріч… Але це лише початок. Початок довгого і непростого шляху до реабілітації, лікування, повернення людини до себе, наскільки це можливо після полону. Іноді цей шлях буває складнішим, ніж здається.

Багато хто вважає, що повернення з полону — це вже кінець всіх бід. Насправді ж це може бути лише початок ще важчої боротьби. Але ці миті — одні з найбільш емоційних для мене. Саме такі сюжети, такі історії показують, що робить війна з людьми, як вона змінює родини, стосунки. І наскільки жорстокий наш ворог. Адже хлопці й дівчата повертаються у дуже важкому стані — і фізично, і психологічно. І це ще один чіткий сигнал для всього світу: з ким ми воюємо і який насправді ворог.

– Телебачення конкурує з YouTube та блогерами. Як думаєте, класичне ТБ має майбутнє? Чи, по суті, це вже стало одним цілим?

– Ну, це ще не зовсім одне ціле, тому що, звісно, якість на YouTube відрізняється. Там немає певних стандартів, як на телебаченні. Люди з ТБ більш ортодоксальні в цьому плані, що має бути якісна картинка, перевірена інформація, авторитетні джерела. Зокрема, чим ми керуємось в ТСН — звертаємося до першоджерел, а не перепощуємо неперевірені дані чи плітки. Зараз цього дуже багато, особливо в Telegram-каналах.

На YouTube блогери часто дозволяють собі емоційні висловлювання, які потім не підтверджуються, але вже розносяться далі. Тому, на мою думку, під час повномасштабного вторгнення телебачення залишається конкурентоспроможним, особливо в новинах. Бо це чітка позиція, перевірена інформація — і це зараз дуже важливо. Вона може по-різному сприйматися глядачами та викликати критику, але факт у тому, що це офіційні, підтверджені дані. І вони не будуть скасовані чи видалені постфактум, як це часто буває в соцмережах. Це дуже цінно, і я сподіваюся, що глядачі, якщо не зараз, то з часом це усвідомлять.

Але, звісно, ми всі рухаємося в digital, діджиталізується і ТСН, і 1+1, бо цього вимагає ринок, і саме там зараз аудиторія. Ми бачимо, що люди читають новини в TikTok, Instagram, Facebook, тому наші сторінки є у всіх соцмережах — для зручності глядачів. Telegram-канали — це вже паралельний світ, у якому ми також живемо і працюємо. І все це для того, щоб розвиватися разом із тими, хто любить і дивиться 1+1.

– Не можу не спитати про особисте життя. Ви знову закохані – розкажіть про свої емоції.

– Про свої емоції розказувати складно. Закохана. І розумію, що почуття дуже допомагають. У такий непростий час хочеться вірити, що кохання врятує світ, що воно зробить його кращим. Я дякую за те, що зараз відчуваю поруч плече коханого. Олексій — військовослужбовець. Нас поєднало волонтерство. І особливо, коли стосунки лише зароджуються то, звісно ж, на відстані було особливо важко. Сумували, постійно намагалися бути на звʼязку. Відеодзвінки у нашому випадку були як панацея. Я дуже добре розумію багатьох жінок в Україні, які чекають своїх коханих із фронту. Ми з коханим підтримуємо одне одного, і дуже цінуємо кожну хвилину, яку маємо разом.

Ще один шанс побачитися – це волонтерські місії на Схід. неодноразово возила сама допомогу на передову — і звісно ж це була ще одна можливість зустрітися з Олексою, якщо у нього випадали вихідні. Ми намагалися використати кожен шанс, щоб обійнятися. Такі моменти стають ще ціннішими, бо ти розумієш, наскільки коротке і крихке наше життя. А ті, хто на передовій, щодня під обстрілами — ризикують найбільше. І тому кожна можливість бути разом набуває ще більшого сенсу.

– Що найголовніше у стосунках на вашу думку? І поділіться порадою, як зробити щасливим чоловіка?

– На мою думку, це взаємоповага, почуття, кохання. Дуже важливо працювати над тим, щоб всі були щасливішими. Адже неможливо зробити когось щасливим — ні чоловіка, ні жінку. Це хибна думка, що щастя чи нещастя залежать від когось іншого, або хтось винен у наших невдачах. Мені здається, це дуже інфантильна позиція, і замість звинувачувати когось, варто шукати причини в собі. Насправді спочатку треба розібратися у власних емоціях, у першопричинах проблем чи непорозумінь. А вже потім рухатися далі. Коли ти щасливий, то і люди поруч із тобою будуть щасливішими. Тому, я думаю, що насамперед дуже важлива робота над собою, над стосунками, пізнання себе.

До речі, зараз я читаю книгу “Радикальне прощення”. Вона була популярною ще 10 років тому, але лише зараз я нарешті її слухаю у форматі аудіокниги. І розумію, наскільки по-іншому можна сприймати багато ситуацій і моментів. Не буду переказувати весь зміст, але одна з ключових ідей – що люди, які роблять нам боляче, часто лише підсвічують наші власні внутрішні травми, образи, які ми не відпускаємо ще з дитинства чи з інших періодів життя. Я сподіваюся, що дочитаю цю книгу і зможу зовсім по-іншому дивитися на світ. Не звинувачувати нікого у своїх проблемах, а ставитися до цього, як до процесу і досвіду. Стосунки — це теж шлях. І в них набагато більше залежить від того, як ти реагуєш на певні ситуації, ніж від того, що робить чи не робить інша людина. Все залежить від тебе.Так само і у руках чоловіка — якщо він хоче бути щасливим, то буде щасливим, а не перекладатиме цю відповідальність на мене.

– Довгий час ви розповідали про особисте життя зірок, тепер преса розповідає про ваше особисте життя. Як відчуття?

– Програма “ТСН. Особливе” була в ефірі близько трьох років — з 2011 по 2014. Минулого року минуло вже 10 років, як її немає в ефірі, але дуже круто, що мені досі про неї нагадують. Це дуже приємно, і навіть зараз зустрічаються люди, які кажуть, що після школи вмикали “ТСН. Особливе” і дивилися його щодня. Це дуже зворушливо і говорить про те, що ми справді створювали якісний продукт. Тоді ця програма розворушила український шоу-бізнес. Це були якісні, класні і актуальні новини про особисте життя зірок, яких тоді просто не було. Це був крутий досвід. Я ще тоді казала, що публічні люди мають розуміти: їхнє життя завжди буде цікавим. Зараз часи змінилися, і людям цікаво не лише те, що створює людина, а й людина, яка стоїть за продуктом. І якщо хтось намагається приховати своє особисте життя, це його "ахіллесова п’ята".

Я нічого не приховую — у мене все відкрито в соцмережах. Я не розповідаю всього, але і не роблю з цього таємницю. Інформація швидко поширюється різними ЗМІ. Я не бачу в цьому нічого поганого — це одна з частин життя публічної людини. Гірше, коли поширюють плітки, і люди сприймають їх за правду. Це, звісно, неприємно. Але я знаю, як усе є насправді, тому не переймаюся. Кожен сам обирає, що говорити й поширювати. А для мене головне — рухатися вперед. Я переконана, що реальні вчинки й дії будуть говорити більше, ніж будь-які вигадані історії. Зрештою, немає нічого дивного в тому, що життям людей із телебачення цікавляться, у тому числі й особистим. Я ставлюся до цього абсолютно спокійно.

– Що робить вас по-справжньому щасливою сьогодні?

– Я повторюсь, що ніхто не може зробити мене щасливою, крім мене самої. Зараз я намагаюся більше заглиблюватися в себе, читати філософські та психологічні книги, розбиратися в питаннях, які, можливо, заважали мені бути повністю щасливою. Та водночас я розумію, що ми живемо у непростий час. І коли хтось говорить, що зараз "не на часі" усмішки, позитивні моменти чи радість — мені здається, це хибний підхід. Адже сьогодні є, а завтра — під питанням. Ми маємо робити все можливе для перемоги, наближати її, але водночас не забувати жити. Життя відбувається прямо зараз. Якщо у тебе сьогодні день народження, якщо видався гарний день, якщо ти можеш піти на побачення, зустрітися з друзями, прочитати хорошу книгу, подивитися серіал або просто зробити щось приємне — це потрібно робити. І не лише робити, а й ділитися цими позитивними емоціями, тому що їх зараз дуже бракує.

Я розумію, що багатьом зараз складно, що у когось важкі дні, болючі втрати. Але життя триває, і нам потрібно вистояти, відбудувати Україну. А зробити це зможуть лише люди, які збережуть свою психологічну витривалість. І тут важливо розуміти, що наш емоційний стан залежить від того, як ми живемо сьогодні. Щастя треба шукати всередині себе. Філософи кажуть, що всі події нейтральні, а забарвлюємо їх ми самі. Кожна ситуація дає нам можливість зробити висновки, переосмислити пріоритети, змінити напрямок. Хтось іде у ЗСУ, хтось стає волонтером, хтось переходить на українську мову саме зараз, бо усвідомлює, що наш ворог — росія. Це теж важливі, невипадкові рішення. Тому я вірю, що нинішній час — це не тільки виклик, а й можливість. Кожен із нас зараз у пошуку: себе, свого шляху, своїх справжніх цінностей. І саме зараз наші пріоритети та цілі підсвічуються набагато яскравіше. Тож бажаю всім нам сміливості у виборі, рішучості у діях і, найголовніше, щастя.