Що подивитися? "Король гольфу" – як "Тед Лассо", тільки з ключкою

Регулярно таке буває, що сидиш та обираєш, який би серіал почати дивитися, і тут натикаєшся на якийсь проект, про який нічого досі не чув – але тема та/або назва так і манять. Ти вмикаєш першу серію, і… це метч. Іскра, буря, безумство. Ви знайшли одне одного і більше ніколи не загубите. Ви були створені одне для одного. І тепер будете разом – щонайменше 10 серій, аж до кінця сезону. Десь приблизно такий досвід пережив з серіалом “Король гольфу”. Намагався просто вбити час за переглядом, а знайшов якщо не скарб, то щонайменше щось таке, що є гідним огляду на будь-якому сайті з розділом про кіно. “Король гольфу” – це справжнє відкриття та сенсація літнього сезону. А ще вже не перший вдалий проект Apple зі спортивним сетингом. “Теда Лассо” подивилися всі. Тепер час дати шанс новій історії. Про причини це зробити – у наступному розділі. Можна прочитати його, глянути серіал – і повернутися, щоб прочитати “Враження”. Та частина багата на спойлери. Раптом уже встигли глянути – супер, можете спускатися одразу туди.

Чому варто дивитися?

Бо “Тед Лассо” – це світовий хіт, крутість якого визнають критики та глядачі, а “Король гольфу” гідно продовжує його справу. Тут такі ж цінності. Я пам’ятаю, коли комедійний серіал про Теда тільки-тільки виходив, деякі зазначали, що футбол тут показано нереалістично, дуже карикатурно. Але у тому й суть, бо той серіал був узагалі не про футбол. А про людей, дружбу, кохання, проблеми максимально різного характеру. Про все ще завгодно, але не про футбол. Там спорт був лише обгорткою, яку треба розгорнути, щоб побачити та спробувати саму цукерку. “Тед Лассо” говорив про серйозне за допомогою комічного, про життя під маскуванням футбольної історії. Він змусив світ слідкувати за ним та дивитися його саме через обгортку, це правда, але завоював любов точно не через неї.

“Король гольфу” – серіал, де вкрай мало гольфу. Звісно, актуальний як ніколи жарт (який взагалі-то і не жарт) про те, що кінцева ціль гри у гольф – грати у гольф якнайменше. І серіал ніби це знає, тому мінімізує кількість сцен на полях для гри, щоб бути найкращим серіалом про гольф. Жарти жартами, але “Король гольфу” справді вкрай чіткий у визначенні своїх пріоритетів. Спочатку ти починаєш дивитися з думкою, що “тепер я порину у світ нового для себе виду спорту”, а у підсумку не поринаєш. Узагалі. У 10-и серіях дійсно декілька разів згадувалися якісь терміни з гольфу, але це й усе. Я не дізнався про спорт нічого. Про потребу добити до лунки за якомога меншу кількість ударів я знав і так, а назви ключок мені не запам’яталися та нічого не дали. Чи зробило це мій перегляд гіршим? Узагалі ні. Бо серіал, я ж кажу, не про гольф.

Він про родину, про дружбу та взаємини між людьми. Можливо, про життєві та моральні цінності, про життя взагалі. Чесно кажучи, ви можете просто дістати з інтернету будь-який більш-менш якісно написаний відгук критика на серіал “Тед Лассо” – і уявити собі, яким буде “Король гольфу”. Ті самі пріоритети. Але зовсім різні сюжет, герої, середовище. Тому серіал не виглядає як щось вторинне. Чи це спроба знову зробити стилістично схожу спортивну драму-комедію задля того, щоб на ній як слід заробити? Так. Але це нічого не змінює. Бажання студії нажитися не означає, що вона розповідатиме погані історії без душі. У цій душа точно є. І серце також. І, знаєте, таке велике… “Король гольфу” має ну дуже простий сюжет, але ти дивишся його не за це – а за атмосферу та емоцію, яку той тобі дає.

Серій 10, і вони різні. Причому мова навіть не про зміст, а про те, як ти їх дивишся. Я починав дивитися серіал “на фоні”. Я займався своїми справами, подивлявся на екран, слухав, але не був сконцентрованим на 100%. І, здається, не пропустив нічого важливого. У перших серіях доволі повільний темп, тому їх можна дивитися “одним оком”. Ближче до середини сезону серіал став трошки напружувати своїми конфліктами, тому я “з’їдав” по одному епізоду за день. А от останню третину дивився одним вечором, не відводячи очей від екрану. Бо тут підвезли сцени, які викликають сильні емоції: роздратування, радість, злість. Перегляд став хвилюючим. Я ніби дивився 1 невеликий серіал – а глянув 3 маленьких. “Король гольфу” виглядає неоднорідним, але це йде йому на користь. Від нього не встигаєш втомитися.

Ми маємо мало топ-серіалів спортивної тематики, тож любити жанр та пропускати такий – злочин. А ще це мила та добра історія про людей та життя. У коментарях та відгуках кажуть, що «зараз таке не знімають». Але знімають. Просто нечасто. І раніше також не знімали регулярно. Бо щоб розказати історію, для якої емоційне ядро значить взагалі все, треба бути сміливим. «Король гольфу» таким є. І він гарно розповідає свою. Після перегляду останньої серії віриш, що все буде добре та що світ, можливо, не такий вже й поганий. Це серіал, від якого приємно на душі.

Враження

1. Як же віриться в існування цих персонажів! Більшість фільмів та серіалів хочуть, щоб ти вірив у те, що запропоновані ними світи – справжні, що вони дійсно існують. Ви «укладаєте договір» одне з одним, де тобі обіцяють розповісти історію, а ти погоджуєшся повірити у те/зробити вигляд, що, наприклад, Супермен справді існує. Але на цьому не все. Гарне кіно допоможе тобі повірити. Бо це в його інтересах. Воно зробить свою розповідь логічною, послідовною, зрозумілою. Такою, щоб глядач одного моменту не сказав нервово: “Я не вірю, так не може бути”. Бо якщо скаже, фільм/серіал вже його втратив. Тому будь-який проект намагається дати глядачу, окрім іншого, персонажів, які були б йому не тільки цікаві – але й близькі та зрозумілі. Ми повіримо в існування Тора на 2 годинки, якщо він буде, наприклад, пихатим. Бо таких людей було чимало у житті кожного з нас.

І “Король гольфу” дає нам персонажів, у дії та емоції яких віриш. Я припускаю не просто, що такі люди існують, а що на їхньому місці запросто могли б опинитися, наприклад, мої сусіди. А чому ні? Мама, яка має шалену ідею та хоче грошей. Талановита дитина з тарганами у голові та важким характером. Колишня зірка, яка опинилася на самому дні через обставини. Друг головного героя, який дещо тямить у гольфі, але насправді вирушає у пригоду просто як опція емоційної підтримки. Дівчина неповнолітнього хлопця, яка прогресивна та подекуди нестерпна. Це навіть не “вони можуть існувати”, а вже “я можу вийти на вулицю та знайти точно таких же людей за пару-трійку годин”. Приємно бачити персонажів, які як я та будь-хто з моїх знайомих. Вони “приземлені”. І весь серіал такий же. Це підкупає, бо таких проектів – одиниці.

2. Восьма серія – absolute cinema, як люблять казати в інтернеті. Перед написанням цих рядків пішов перевірити, і я не один так вважаю: саме цей епізод має найбільший бал у цілому сезоні на порталі IMDb (8.3). Бо тут високий темп, афера, а ще – крутий новий персонаж. Вкрай неприємний, навіть огидний ближче до останніх хвилин епізоду, але надважливий для історії. Він не лише просуває вундеркінда на великий турнір, але ще й нарешті підсвічує крутість головного героя, а це в свою чергу допомагає налагодити стосунки між ним та його протеже (той нарешті бачить: бос знає, про що каже). Головна сила серіалу – емоції, атмосфера, персонажі. І вони нікуди не ділися у серії. А от головні слабкості – вайлуватість, надмірна простота та скромна картинка – тут роблять паузу, прощаються та обіцяють повернутися у наступному епізоді.

Дуже сильна серія. Неочікувано сильна серія. І там буде ще одна близька за оцінкою (8.2, десята), тобто серіал плюс-мінус розуміє, де його головні проблеми, та має певне уявлення, що можна зробити, щоб компенсувати недоліки. Але в інших епізодах робить це вкрай ліниво, у деяких – взагалі не робить. Бо йому не треба. Йому норм бути десь вайлуватим, десь запростим, десь візуально непривабливим. Адже життя саме таке. Ти не можеш бути красивим та продуктивним щодня та щохвилини, інколи ти є гіршою версією самого себе. Серіал не уникає своєї найгіршої сторони. Він не пишається нею, але не ховає. І показує найкращу у 8-й та 10-й серіях. Щиро.

3. Нічого не розумію у гольфі, але станом на 10-у серію я був головним уболівальником Санті. Молодий гольфіст – нестерпний. Я б з ним навряд потоваришував, на місці головного героя я б не став його тренером, бо це занадто великий ризик та занадто поганий характер у хлопця. Але мені все одно не байдуже на те, що з ним відбувається. Не в останню чергу через те, що я витратив на перегляд його пригод декілька годин життя, але в першу чергу – тому що той своїми руками лише через вік рушить все, що так старанно будував до цього. Мені боляче це бачити. Мені боляче, що доля складається так, що той взагалі опинився у такій ситуації. Коли Санті обирає своїм помічником батька, я закриваю лице руками, бо мені страшно дивитися. Я знаю, що це погане рішення. Я не хочу, щоб він втратив все. Бо він, може, і неприємний – але точно не погана людина.

Серіал закладає фундамент для того, щоб глядач прийняв Санті. Не полюбив, він не намагається це зробити, мова саме про прийняття. Він показує характер персонажа, його емоції, помилки, бажання тощо. Ми можемо не розділяти думок Санті, можемо бути незадоволені його діями, однак вже серії на 8-й чи 9-й мені не байдуже, що з ним станеться. А там ще і його батька вводять, який, одразу видно, поганий батько та погана людина. Видно всім нам, а не Санті. Все як у житті: інколи у тебе затьмарені очі, ти не бачиш очевидного. І усвідомлюєш все занадто пізно… В усіх таке було. І всі ми знаємо, як це може бути боляче. І ми не хочемо цього для Санті. І ми хочемо справедливості – щоб батько, який кинув родину, не був поряд з сином, коли той перемагає. Це працює. Десята серія – ну дуже проста. З самого початку зрозуміло, що буде та як. Але все одно тобі спочатку боляче, потім – приємно. Довели. Дякую.

4. Нарешті хтось не виграє, а його все одно всі вітають! Цього не вистачає. В одному проекті цього літа (хто дивився, зрозуміє за описом) слабак та аутсайдер повинен та намагається обставити взагалі всіх. І в нього зрештою виходить. Це відчувається історією подолання та великою перемогою, але трошки б’є по сприйняттю з боку саме реалістичності. Бо якщо ти на самому дні, то твоя перемога над найкращими – малоймовірна. І якщо ти виграєш за декілька годин екранного часу, то постає питання: а чи точно твої суперники були достатньо сильними? Може, ти виграв не в останню чергу через те, що ті насправді так собі? І ця проблема – досить часта для кіно та серіалів. Бо режисер та сценарист прагнуть показати велику перемогу, але потрапляють у цю пастку.

А “Король гольфу” не потрапляє. Протеже головного героя програє вирішальний матч через свою помилку та незрілість. І як це сприймають глядачі біля поля? Позитивно. А як ті, що перед екраном дивляться серіал? Також позитивно. Бо перемога – це не завжди виграш турніру. Найбільш “товсто” це показали ще “Тачки” у 2006-му. Інколи можна не прийти першим та програти у фіналі – але виграти та перемогти. Бо перемоги можуть бути різними. Наприклад, над самим собою, над своїми тарганами у голові. Над тими, хто у тебе не вірив. Над невдалою серією довжиною у роки, яку ти перервав. Санті у “Королі гольфу” обирає тренера, який про нього дбає, замість батька, який… ну… батько, але не дбає та навіть не любить. Хіба це не перемога? Герой програє у турнірі, однак ми радіємо, бо він виграв у житті. Серіал у цьому аспекті реалізувався на всі 100%.

5. Тут багато жартів, які не працюють та несмішні, але наскільки ж вони важливі! У більшості випадків поганий жарт – просто поганий жарт, а велика їхня кількість – проблема для проекту. Але не у випадку “Короля гольфу”. Серіал часто та рясно жартує невдало. Є і якісні приколи, але більшість пройшла повз мене та, ризикну припустити, повз більшість глядачів. І це норм. Я спочатку думав, що це проблема серіалу, але зараз так не вважаю. Бо жарт за жартом він задає тон своїй розповіді. “Король гольфу” – несерйозний та розхлябаний. Десь ближче до середини сезону я зрозумів, що жарти тут відповідають за те, як глядач сприйматиме стрічку. І я сприймав її як мого товариша, який не вміє гарно жартувати. Це не робить його поганим чи хорошим, але відрізняє його від інших та навіть може подобатися.

І ось у якийсь момент ти, коли довго не бачився з цим товаришем, розумієш: тобі не вистачає його несмішних жартів. Бо вони у саме його виконанні були такими природними та невимушеними, щирими та безтурботними. Вони створювали комфорт у вашому спілкуванні. Ось те саме з «Королем гольфу», який жартує погано – але тобі від цього стає з ним комфортно. Бо він “свій”, зрозумілий та не боїться бути самим собою. У “Теді Лассо” також були несмішні жарти, але ж відсоток успішних був набагато більшим. Я, от чесно, не знаю, чи була задумка “бити у штангу” кожен раз, коли жартуєш, але якщо раптом так – це геніально, якщо ні – це на краще. До речі, жарти ще й героїв допомагають розкривати. Вони шуткують по-різному, хтось – задля власного захисту, хтось – коли радіє та на емоціях, хтось – за будь-яких обставин.

6. Чекаю від Apple серіалів і про всі інші види спорту. А чому б ні? Гольф – нединамічний. Далеко не для всіх. Це накладає на тебе певні обмеження. Бо “Тед Лассо” може показати цілу команду футболістів, а “Король гольфу” не може витрачати багато часу на знайомство з великою кількістю гравців. Та й навіщо, якщо вболівати все одно будемо за одного? Написати якісний сценарій – з більшим темпом та більшою кількістю яскравих героїв – буде легше для будь-якого командного виду спорту, а серіал, наприклад, про теніс глядач прийме краще, бо це куди менша екзотика, аніж той же гольф. Якщо тут змогли зробити круто навіть про людей з ключками, то зможуть і про людей з м’ячами у руках, наприклад. Інші компанії не ризикують знімати серіали спортивної тематики, то чому б Apple не зазіхнути на монополію у ніші? Вже є 2 влучання – приблизно на 2 більше, аніж в усіх інших.

7. “Король гольфу” продовжений на другий сезон. Це правильно, бо Санті поки не почав вигравати на турнірах – подальший зріст можливий. Та й усі інші персонажі також свою трансформацію, це відчутно, не завершили. Серіал розслаблено пройшов усі 10 серій, тож якщо людям в цілому сподобалося – він залишиться таким же й у наступному сезоні. Чомусь після “Теда Лассо” не страшно за продовження “Короля гольфу”. Якщо другий-третій сезони будуть такими ж, як перший, то матимемо дуже далекий від ідеалу – але улюблений багатьма людьми спортивний серіал. Такий, який не робить нічого надзвичайного та розмовляє із глядачем про добро, дружбу, дорослішання, побутові проблеми та взаємини між людьми – і все одно радує, подекуди навіть дивує та не дає приводу його вимкнути. Можливо, ми не заслужили на “Короля гольфу”, але є відчуття, що він справді був нам потрібен. І теплі коментарі глядачів – тому підтвердження.