Важко дивитися на самоті. 12.5 думок після перегляду "Життя Чака"

Якийсь час тому Тарантіно назвав серіал «Привиди будинку на пагорбі» своїм улюбленим. Режисер проекту – Майк Фленаґан. «Життя Чака» – також його. І ось вже після цього уточнення проект зі «стрічка-ноунейм» переходить до категорії «щось, що може вистрелити». Додам, що знято фільм за твором Стівена Кінга. Стало краще? Мабуть, тепер мова йде про «щось, що може виявитися гарним кіно». І остання деталь: головну роль виконав Том Гіддлстон, який зіграв Локі у «Месниках». Ось я дізнався всі ці факти за відносно невеликий час до прем’єри стрічки та зрозумів: буде злочином таке пропустити. Ще й подивився трейлер, тож вважав, що буду більш-менш готовим до перегляду, увійшов до зали, вмостився як слід у кріслі та… Якщо коротко, то виявилося, що я не був готовим. Взагалі. Не впевнений, що міг бути. «Життя Чака» застало мене зненацька.

Деталі

У цьому матеріалі ділюся своїм глядацьким досвідом важкого знайомства зі стрічкою. Роблю це зі спойлерами, без них – у «Чи варто дивитися?» наприкінці тексту.

1. Трейлер не готує тебе до перегляду. Бувають такі, які відверто дурять та обманюють тебе, але це не той випадок. Варто розуміти, що «Життя Чака» – маленька історія. Тут мало подій та дій, тож якщо б у трейлері показали повноцінно якісь сцени, це б зробило перегляд відчутно гіршим: відчувалося б, що тобі вже розповіли забагато. Тому трейлер засвічує акторів та дає уявлення про жанр. Бо Кінг – це часто про жахи, а дана стрічка зовсім не про це. Тож треба було наголосити на даному аспекті ще у трейлері, щоб ніхто не обманувся. Наголосили. Якщо мислити таким чином, то промо впоралося зі своїми головними завданнями. Але все одно відбувся конфуз, бо я йшов на затишну історію – а отримав важке для сприйняття кіно. Бо трейлер не підготував до цього. Мабуть, краще так, аніж сюжетні спойлери, але все одно неприємно, коли налаштовуєшся на щось одне – а отримуєш дещо інше.

2. Світ без інтернету виглядає зовсім як справжній. Коли вчитель спілкується із батьками дітей, то ті розповідають про свою стурбованість ситуацією з відсутністю доступу до мережі – і це виглядає природньо. Я плюс-мінус так собі й уявляю світ, у якому зник інтернет: всі у розпачі, в когось через це руйнується життя, хтось навіть відволіктися від буденних проблем не може. Ну і так, дуже вірю у «як ви можете говорити про успіхи моєї дитини, коли нема інтернету?». Коли є глобальна проблема на фоні, менші відчувається незначними та не вартими уваги. Я дивився на цих бідних людей та справді співчував їм. Дуже якісно написано.

3. Закадровий голос – ризик, але тут цей прийом працює. Давно не бачив стрічок, де ми маємо невидимого оповідача. Чому його не залучають? Бо часто це б’є по атмосфері. Важче повністю зануритися в історію, під час якої до тебе звертається закадровий голос, бо у житті такого немає – тому ти одразу розумієш, що перед тобою щось несправжнє та вигадане. Ну, так могло бути. Але є нюанс: це фільм-метафора (хоча б через Марс, який безслідно зникає за секунду). Тобто він і не претендує на те, щоб бути справжнім. Від глядача не потребують вірити, що головний герой та цей світ справді існують. Нехай не вірить. Нехай знає, що тут все не по-справжньому. І це не зіпсує перегляд, бо тут головне не віра в історію – а слідування за думкою автора, за ідеєю стрічки, яка викристалізовується поступово. І саме з цим закадровий голос допомагає, бо веде тебе сюжетом, дає змогу тобі краще розібратися у ситуації та подіях на екрані. Прийом доречний та працює.

4. Стрічка сповнена ніякових та милих бесід. Тому вона виглядає справжньою та щирою. У нас ніби тут кінець світу, апокаліпсис, тож пафос мав би місце – але він поступається чомусь більш приземленому. І це йде на користь історії. Наприклад, коли вчитель починає розповідати своїй розгубленій колишній дружині про те, наскільки мало часу існує насправді людство… Ну, це круто. Креативний спосіб заспокоїти людину – але доволі незграбний та ніяковий. Від цього стає дещо незручно дивитися, однак за цим хочеться спостерігати. Бо виглядає мило. Відчувається, що бесіди тут писала людина, яка має великий життєвий досвід, брала участь у таких діалогах та бачила їх чимало – без практичної цінності, але таких необхідних обом учасникам бесіди у моменті.

5. Це хороше кіно для того, щоб триматися за руки під час перегляду. Я дивився сам – і відчував себе незручно та самотньо. У світі апокаліпсису, коли все розвалюється і це неможливо зупинити, єдиною цінністю залишаються люди. Стає важливою бесіда з сусідом. З працівником поховального бюро. З дівчинкою, яка вийшла покататися на роликах вночі. І головне – з колишньою дружиною, до якої ще є почуття. Імовірно, взаємні. Головний герой першого акту почувається самотньо через відчуття наближення кінця усього, але його рятує любов – не від смерті, але від самотності в останні хвилини існування всесвіту. Ось вам і цінність людей, які поруч із вами. А я сам-один сидів, тож у якийсь момент зрозумів, що і для мене, як і для вчителя у стрічці, переживати все це – заважке завдання.

Імовірно, для перегляду стрічки необхідна емоційна підтримка. Бо є важкі епізоди. Близькість апокаліпсису – головний з них. А ще будуть смерті, помилки, невдачі. Та навіть приємний другий акт з танцем Гіддлстона – це про сильну позитивну емоцію, яку хочеться та треба з кимось розділити. Але якщо дивишся один, то не зможеш. Будеш самотнім під час апокаліпсису. Прийдеш сам-один на чудовий музичний виступ. Сам підеш у кімнату з привидами. Це дуже важко. Моментами я відверто «не вивозив» та впустив декілька сліз. Трошки заздрю кожному з вас, хто подивився це у компанії з тим, кого ви любите та хто любить вас. Мабуть, ваш досвід перегляду був дещо легшим, аніж мій.

6. Реклама Чака всюди – це весело. Щонайменше у першому акті, поки ми не розуміємо, що вона означає. Моя перша думка, коли побачив її у небі: яка ж вона, мабуть, дорога! Рекламувати себе – взагалі не дешеве задоволення, а робити це і по телевізору, і на вивісках, і у небі, ще й під час апокаліпсису – імовірно, опція лише для найзаможніших. Хотів би мати такі ж фінансові можливості. Жарти жартами, але лише завдяки цій дивній рекламі перший акт фільму не є нестерпним. Такого роду гумор дещо розряджає похмуру обстановку. Бо якби всесвіт вмирав без цієї деталі, ще й без відомої людям причини та у страшних муках, на це було б дуже важко дивитися глядачу – і кінцева ідея не спрацювала б достатньо добре. А так всесвіт вмирає під акомпанемент реклами «Дякую, Чак!» – це якщо не весело, то хоча б не так моторошно. Якщо не вдумуватися.

7. Одна з найкращих сцен танцю у кіно не про танці. Авжеж, до виконаної головним героєм стрічки «Ще по одній» (2020) ще далеко (вибачте), але теж 10 з 10-и. З багатьох причин. І через рухи Гіддлстона. І через залучення звичайної перехожої. І через музику, яка, по-перше, приємна та, по-друге, у такт рухам. І через реакцію натовпу. І через роботу зі світлом та ракурсами. А ще – через закадровий голос, який познайомив нас із героями до початку сцени. У якійсь стрічці це можна було б назвати «лінивою оповіддю» (показуй, а не розказуй, так?), але тут це робиться задля того, щоб акцентувати увагу саме на танці. Нам потрібно створити буденність та яскравий спалах посеред неї. Якщо спалах справді незабутній, то можна і не розпилюватися на зображення буденності у деталях. Бо вона не така важлива, важливе – те, що справді приносить задоволення. Тут це танець.

8. Такі історію мотивують авторів-початківців писати історії. Чи це книги, чи сценарії – неважливо. Але писати хочеться. «Життя Чака» має чітку структуру, а кожен з трьох актів – свою власну, не схожу на інші історію, які об’єднані спільною ідеєю. Мабуть, тут є все, що тільки можна хотіти від гарної розповіді. Чітка структура? Є. Креативне донесення ідеї? Також є. Моменти емоційних «хуків»? На місці. Геть різні теми у кожній з частин? Тут. Це дуже сильне першоджерело, тому на питання «а чи варто було екранізувати?» єдина можлива відповідь – «так». Бо тут важко зробити погано. А з гарною командою є високі шанси створити шедевр. «Життя Чака» настільки добре розповідає історію, що тобі, якщо ти колись мав бажання або маєш зараз робити те саме, хочеться розповісти якусь свою. Настільки ж якісну, креативну, глибоку. Стрічка може надихати молодих авторів.

9. Інтрига щодо вмісту кімнати з приводами – «перегріта». Одразу зазначу: взагалі є вкрай цінним, що насправді маленька історія про життя добивається того, щоб наприкінці ти сидів та одночасно боявся й хотів відкриття кімнату на горищі. За це можна та треба хвалити. Хвалю. Але є нюанс: нас не нагороджують тут якимось фантастичним сюжетним ходом. Коли кімнату відкрито, ми отримуємо у ній не щось загадкове та моторошне – а «всього лише» Чака в останні хвилини його життя. Це все ще гарне рішення для сюжету – але не вражає. Ми вже до цього знали, що у кімнаті точно є привиди, тож могли очікувати побачити там щось більш вшокуюче. Є відчуття, що стрічка дещо «перегріває» з інтригою тут. Через що навіть присутнє невелике розчарування, коли кімнату нарешті відкрито. Реакція «і це все?» має місце.

9.5. «Життя Чака» не завершується одразу після початку титрів. Наступні пункти – про моє розуміння ідеї стрічки. Якщо ви тільки-но подивилися та щось для себе не зрозуміли, моя порада зупинитися, спробувати дати відповіді собі на ключові питання щодо сенсу «Життя Чака» – і вже потім знайомитися з думкою людини в інтернеті. Бо усвідомлення та обговорення ідеї фільму тут – це частина досвіду знайомства з ним. Стрічка хоче, щоб ти розібрався та зрозумів її сам, тож якось навіть нечесно не зробити це – і одразу піти за відповідями. Коли «Життя Чака» закінчує розповідати свою історію, то починається новий етап вашої взаємодії з цим кіно. Більше тобі не підказують головний герой та закадровий голос. Тепер сам розбирайся. Можна було б проігнорувати такий хід та одразу дізнатися всю правду у мережі – але у нас замало таких стрічок останнім часом, тож ніби неправильно нехтувати такою можливістю зайнятися саморефлексією.

10. Смерть Чака = смерть всесвіту. Бо всесвіт у його голові. І так, у якомусь сенсі це навіть не метафора. Бо після смерті людини для неї все зникає. Зникають люди, зникають зірки та планети – взагалі все, що існувало колись. У дитинстві вчителька Чака казала йому, що у його голові – множини та весь всесвіт. Так воно і є, бо сприйняття людиною всього навколо – це наслідок роботи його мозку. Як тільки той вмирає, зникає і сприйняття – і зникає його всесвіт. Авжеж, усе в голові не лише Чака – у кожного з нас. У кожного з нас свій всесвіт десь там, між вухами. Але історія стрічки – саме про всесвіт Чака. Тому його власна смерть – кінець для всього.

11. Подяки Чаку у рекламі – це його власні подяки самому собі. Я, коли починав дивитися, то думав, що 39 років – це час його роботи. Тобто йому дякують за працю. Але потім стрічка уточнює, що самому Чаку 39. Тобто йому дякують за все його життя. За кожен рік, кожен місяць та кожен день. І робить це сам Чак, бо прожив чудове життя. Бо був чудовим. Насправді, коли в останньому акті сам Чак каже, що «я чудовий та заслуговую бути чудовим», він розжовує головну ідею стрічки для глядача. Мені зовсім трошки соромно, що я не зрозумів це от прямо одразу. У кімнаті з привидами Чак обіцяє собі прожити гарне життя. Очевидно, в нього все вийшло – тому у вигляді нав’язливої реклами він дякує собі перед смертю за те, що зміг це зробити. Дякує собі за те, що був чудовим.

12. Це стрічка про любов до себе. Так, все аж настільки просто. Я ніби дивився про апокаліпсис та про привидів – а дійшов до того, що треба вважати себе чудовим. Ідея неважка, але її креативна подача робить всю погоду. Чесно кажучи, не знаю щодо життєствердження у стрічці, але культивування любові до себе тут точно присутнє. А ще кіно закликає тебе прожити своє життя таким чином, щоб бути собі за це вдячним. Щоб, знаєте, у моєму власному всесвіті наприкінці також з’являлася реклама з подякою мені від самого себе. Багато-багато реклами. Щоб я не шкодував про те, яким був мій час у цьому всесвіті. Щоб тоді, коли всьому приходить кінець та все розвалюється, було хоч щось добре та таке, що неможливо ігнорувати, – банер «Дякую, Чак!». І навіть якщо це буде лише для мене та набридатиме іншим, то і нехай: зрештою, це саме мій всесвіт. А я чудовий, тож заслуговую на таку відзнаку та нагороду від самого себе. Навіть на порозі апокаліпсису.

Чи варто дивитися?

Тільки якщо декілька планет-умов стануть у ряд. По-перше, потрібна любов до історій «на подумати». Якщо не хочете зайвий раз напрягатися у спробах зрозуміти, що мав на увазі автор, то, мабуть, не варто. По-друге, вам треба бути готовими до емоційно важкого досвіду. Тут є моменти великої радості та великого смутку, особисто я «не вивіз», мені було місцями некомфортно це дивитись, я навіть встиг трохи поплакати. По-третє, було б добре, якби ви мали когось у якості емоційної підтримки для перегляду. Бо з кимось це буде простіше пережити. Як на мене, це гарне кіно для перегляду із другою половинкою, хоча тут взагалі не про кохання. Якщо написане до цього вас не відлякнуло від перегляду – дивіться. Бо це чудова історія з прекрасною мораллю та героями, які запам’ятовуються. І ваші взаємини зі стрічкою, я майже гарантує, не закінчаться після виходу з зали, бо вона залишає простір для саморефлексії. Багато простору.

«Життя Чака» – неуніверсальна історія. Їй, мабуть, легко поставити низький бал, якщо ти її не зрозумів. Бо у такому випадку частини розповіді, її фрагменти здаватимуться погано поєднаними, а ідея – недостатньо чіткою. Очевидно, тут є життєва філософія Кінга, яку той не нав’язує, але рекламує, тож якщо раптом ваша геть протилежна – ви можете сприйняти події на екрані вороже. Але якщо раптом ви відкриті для того, щоб хоча б спробувати прийняти та пройнятися нею, то цей ваш досвід перегляду буде унікальним. «Життя Чака» можна віднести до тих стрічок, яких зараз мало. І через свої рішення щодо оповідання, і через те, що тобі доводиться самому збирати все докупи (тобі суттєво допоможуть, не хвилюйся). Кіно порушує більше питань, аніж дає відповідей. І не через поганий сценарій – більш ніж свідомо. Воно хоче, щоб ти шукав деякі самостійно.

Якщо ти занурився в історію, то не можеш відірвати очей від екрану. Тобі цікаво розібратися не тільки у тому, що станеться, але й у тому, як це станеться, яка причина цього. Тож сюжет тримається не лише на інтризі. Мабуть, на ній у меншій мірі. «Життя Чака» – це атмосфера, емоції та роздуми про життя. Такого знімають мало. А якщо все ж зняли, та ще й зробили це добре – треба дивитися, отримувати задоволення та ставити високий бал.