Захистилася від зґвалтування – сіла за вбивство: інтерв’ю про українське статеве рівноправ’я

Сьогодні, 30 травня – міжнародний День жіночої емансипації. Одна з найвідоміших та найвпливовіших феміністок України – радикальна феміністка та тренерка справжніх жінок Марія Дмитрієва його не святкує. Адже кожен день її життя – це день боротьби жінок за рівноправність та звільнення від експлуатації, пригноблення та насильства. На честь цього МЕТА поговорила з Марією про реальний та юридичний стан справ зі статевим рівноправ’ям у нашій країні зараз:

• чому нам варто повчитись у Швеції, Франції, Ізраїля та Канади;
• чи справедлива примусова жіноча мобілізація;
• як нам досягти статевого рівноправ’я в особистому житті та зупинити домашнє насильство

– читайте далі.

На честь свята я б хотіла побажати українським жінкам, щоб наша боротьба була не настільки безнадійною. І щоб ми нарешті перемогли росію – щоб вона розвалилася до біса. І щоб ми могли повернутися до вирішення завдань, які стоять перед людством загалом. Такими, як зміна клімату, відновлення екосистеми і, на заваді вирішення яких, стоїть росія. І переформатувати капіталізм в такий спосіб, щоб людство припинило нищити себе і планету

На юридичному рівні наразі в Україні жінки рівні у правах із чоловіками?

На законному рівні у жінок з чоловіками в Україні права більш-менш рівні.

Питання лише в тому: наскільки ці закони застосовуються й працюють – наскільки те, що прописано в законах, насправді доступно тим, кому воно законом передбачено. У реальності є багато прогалин там, де стосується конкретно прав жінок.

Чи є, на ваш погляд, країни, які досягли більшої статевої рівності? Щоби нам варто в них перейняти?

Якщо порівнювати Україну з іншими країнами, що першого, що другого світу стосовно рівності між статтями – то ми далеко не пасемо задніх. У нас навіть багато чого є такого, чого в нас можуть повчитися інші.

Але нам абсолютно точно варто перейняти із Швеції, Франції, Ізраїля та Канади шведську модель ставлення до проституції, яка визнає, що купівля сексуальних дій є злочином – і тому заборонена.

Шведи буквально днями пішли ще далі. Шведський парламент ухвалив закон, за яким заборонено купувати сексуальні дії через інтернет. Тобто купівля сексуальних дій через OnlyFans у них вже теж заборонена. В Ізраїлі, в Тель-Авіві, заборонили стриптиз-клуби. Тобто, от в цьому напрямку нам є куди ще рухатись.

Активно обговорюється тема примусової жіночої мобілізації в Україні. Як ви до цього ставитесь?

Обговорювати примусову жіночу мобілізацію на цьому етапі – це стріляти собі в ногу. У нас величезні проблеми з демографією, багато молоді виїхало. Це крім того, що ми перебуваємо вже не перший рік в демографічній ямі, внаслідок кількох хвиль зниженої народжуваності в ХХ сторіччі.

І в таких умовах замобілізувати молодих жінок – це руйнувати наш репродуктивний потенціал. Але що у нас можна зробити – це спростити доступ до служби за контрактом чи в інший спосіб для старших жінок, 40-45 р., щоб вони могли виконувати ту роботу, на яку зараз не вистачає рук в армії.

Ця група населення у нас значною мірою є добре освічена та має чималий робочий досвід. І в інших сферах у нас поки що працедавці не зрозуміли, наскільки у нас величезна проблема з робочими руками. І, власне, тут армія може стати ще кращим роботодавцем. Вона багато років в Україні була чи не найнадійнішим роботодавцем. От у нас надійні роботодавці – це армія і залізниця. І для того, щоб заохотити саме цю групу населення йти в армію – можна зробити багато чого, що не передбачає значних фінансових вкладень.

А як нам бути з рівністю прав у сімейному та особистому житті: що фактично для вас би було показником ідеальної рівності прав у цьому аспекті?

Коли ми говоримо про рівність прав у сімейному та особистому житті, для мене особисто фактичним показником ідеальної рівності прав в цьому аспекті стало би наступне. Те, що люди припинили дивуватися тому, що тато прийшов з дитиною на майданчик, чи що тато купує їсти, чи тато готує їсти. Бо репродуктивна й побутова експлуатація жінок в Україні в нас є досі надзвичайно поширена. У нас жінки на хатню роботу витрачають значно більше часу, ніж чоловіки. І це є однією з підвалин нерівності чоловіків і жінок в українському суспільстві.

Окремо, я б тут згадала питання сексуального насильства, зґвалтувань, спроб зґвалтувань, примусу до сексу і подібних речей. У нас досі, значною мірою, ці злочини вважаються не вартими уваги. Чи не єдині постраждалі, які можуть взагалі розраховувати хоч на якесь суспільне співчуття – це неповнолітні дівчата, причому такі, які ще не досягли пубертату. І навіть стосовно таких дівчат, 10-9 років, коли з ними щось погане стається (тобто чоловік спіймав/зґвалтував/вбив або спочатку вбив, а потім зґвалтував) – коментарі в фейсбуці будуть: куди дивилась мама, чому ця дівчинка ходила в гольфах/спідниці чи ще в чомусь…

Тобто, у нас досі немає суспільного розуміння, що насильство проти жінок чинять чоловіки. І поки ми будемо робити вигляд, що це насильство чиниться проти жінок саме собою, а не чоловіки його чинять. Вони сміються з цього, вони жартують з цього, вони вважають різні форми насильства стосовно жінок абсолютно прийнятними й не вартими осуду чи покарання. Доки це не зміниться – говорити про рівність прав у сімейному чи приватному житті нам не доводиться.

Чи справді й досі з усієї світової власності лише 1% належить жінкам?

Я, чесно кажучи, не дуже впевнена, наскільки коректно це пораховано. Але зважаючи, що найбагатші люди у світі – це практично виключно чоловіки, і їх не так багато, то можна очікувати, що ця цифра наближена до реальності, на жаль.

І тут проблема не в тому, що нема супербагатих жінок для потрапляння в цей золотий 1%. А – в капіталізмі, у межах якого заохочується накопичення грошей заради накопичення грошей. І в нас є мільярдери у світі, які накопичили стільки грошей, що за багато поколінь вперед їхні нащадки ці гроші не зможуть витратити. І чоловіки продовжують ці гроші накопичувати. Це вже давно перетворилося на хворобу, яка з'їдає зсередини економіки країн першого світу.

Домашнє насильство ще досі в нібито цивілізованому світі забирає життя жінок. Як ви думаєте, чому чоловіки дозволяють собі таке?

Домашнє насильство дозволяють собі чоловіки, тому що вони вірять, що їм за це нічого не буде. Оця безкарність чоловіків в умовах сім'ї, відсутність розуміння з боку поліції – чому таке, власне, відбувається? Я не кажу, що вся поліція цього не розуміє. Але я, на жаль, мала справу з людьми, які представляли, власне, поліцію (навіть ті служби, які мали б працювати саме з випадками домашнього насильства). І ці люди (які є жінками – що найстрашніше), казали: якщо жінка, яку чоловік б’є, не йде від нього – значить, вона має з цього якийсь зиск. Тобто люди банально не розуміють, як ці механізми працюють. Це теж пов’язано з тим, що безкарність чоловічого насильства проти жінок породжує подальшу безкарність.

Поки за це не почнуть карати, поки це не стане причиною для втрати репутації, для втрати дружніх стосунків, для зміни положення людини в професійному світі – доти це не вийде з тіні. Найкращі закони не змінять ситуацію принципово.

Схильність до фізичного насильства – це якась статева особливість чи баг соціуму?

Дослідження нам кажуть, що люди загалом (і жінки, і чоловіки) в умовах, коли їм загрожує небезпека – схильні проявляти агресію і застосовувати насильство, щоб захистити себе чи захистити дітей, чи те, що їм важливе.

Питання лише в тому, що в умовах патріархату чоловіків соціалізують в уявленні, що вони мають право застосовувати насильство, коли положення загрожувальне. Але крім того, вони зобов'язані застосовувати насильство для відновлення свого статусу.

Жінки за прояви фізичного насильства, власне, зазнають покарань і обмежень. І, єдина ситуація, у якому наше суспільство толерує застосування жінками насильства – це коли вони захищають власних дітей. Але коли вона саме себе захищає – ні. Ми бачили такий приклад, коли жінку намагався зґвалтувати чоловік, вона від нього відбивалась і випадково зачепила його ножем, влучила, здається, в артерію – і він стік кров’ю. І зараз вона відбуває покарання за умисне вбивство. Тобто жінка, яка захищається від насильства стосовно неї , нашим суспільством сприймається як погана. І це теж проблема.