Я вважаю себе людиною, за якою йде молодь – олімпійська призерка Анна Різатдінова про свою місію

Кожен професійний спортсмен рано чи пізно приймає рішення про завершення професійної карʼєри й замислюється: а що буде далі? А далі починають здійснювати свої досі нереалізовані мрії, стають наставниками, відкривають власні школи, академії, будують особисте життя. Однією з таких спортсменок є Анна Різатдінова – чемпіонка світу, призерка Олімпійських ігор, засновниця власної академії з художньої гімнастики, мама, яка сьогодні в ексклюзивному інтервʼю для МЕТА.ua поділилася: як в дитинстві почала займатися саме художньою гімнастикою, найбільш визначними моментами у професійній карʼєрі, а разом з ними й найбільшими труднощами, про нашу молодь, свою місію та власними планами на майбутнє.

Чому вас зацікавила художня гімнастика?

Я зростала в Сімферополі, де бальні танці й художня гімнастика були розвинені на дуже високому рівні, а також я обожнювала танцювати, і батьки це бачили. А до того ж моя мама – тренер, і їй було банально зручно мене забирати з тренувань і разом йти додому. Тому батьки спробували віддати мене саме на гімнастику, хоч мені це відверто і не сподобалось. На той момент мені було 4 роки, потім я рік пробула вдома і нічим не займалася, а вже як мені виповнилося 5, то я знову прийшла і відтоді залишилася на 18 років.

З якими викликами ви стикалися під час тренувань та змагань?

Треба розуміти, що взагалі спорт – це про виклики, а професійний спорт – це про великі виклики. Спортсмени працюють на межі або за межами можливого. Ми працюємо на великому пульсі, по три тренування на день. Тому, дійсно можна сказати, що за час професійної карʼєри, спортсмени – це надлюди. Було багато викликів як ментальних, так і фізичних. Як би це не звучало, але з фізичними викликами було впоратися навіть легше, де, в принципі, потрібно просто перемогти себе та свою лінь. Звісно, це також дуже складно, особливо як для дівчинки в 14-15 років, коли вона хоче мати своє нормальне життя.

Але найскладніше – це вберегти ментальне здоров’я спортсменів. Багато разів я хотіла закінчити з гімнастикою, зокрема через те, що в нашому виді спорту немає відпочинку. Ми не можемо на тиждень поїхати відпочити, завести стосунки, вийти заміж, завагітніти тощо. У нас дуже жорсткий графік і взагалі немає перерв.

Уявіть, що навіть на Новий рік ми, наприклад, 30-31 грудня відпочиваємо і вже 2-го січня ми у залі, аби не набрати зайву вагу, не вийти з форми, щоб розтяжка не втратилась. Саме через це дійсно дуже складно було.

Назвіть найбільш визначні моменти у вашій спортивній кар'єрі?

Найбільш визначні — це однозначно Чемпіонат світу 2013 в Києві, коли я виборола золото Чемпіонату світу у вправі з обручем. І також це була олімпіада Олімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро 2016. Це два моїх найбільших досягнення і дві найбільші мрії. Вони здавалися такими недосяжними, адже були більш талановиті дівчата за мене. Але десь мені просто вистачило ось цієї наполегливості, характеру не здатися, не перемикатися ні на що, а йти до своєї цілі. І, напевно, саме це мене привело до бажаного результату.

Які плани у вас на майбутнє?

Як у жінки, в мене їх багато. Я хочу створити та побудувати свою сімʼю. Але наразі я зосереджена на собі: я розвиваюся, масштабую себе і знаю, що сімейне щастя буде в мене також.

Хочу продовжувати реалізовувати проєкти про Крим. Розповідати, показувати нашій молоді насамперед про наш півострів, адже нещодавно зловила себе на думці, що нове покоління вже не знає, що таке Крим, бо ніколи там не було. На жаль. Але сподіваюся, що це зміниться найближчим часом і кримський півострів повернеться додому.

Також працюю з дітьми, адже в мене своя академія художньої гімнастики. Окрім цього, ми з командою плануємо провести другий турнір Rizatdinova CUP у грудні 2025 року, зробивши його ще більш масштабним, ніж це було минулого грудня. Я пройшла жорсткі моменти у спорті, і я просто не хочу, щоб дівчата на собі це відчували, тому ми з командою і намагаємося проводити такі заходи, аби люди і кожна з учасниць могли надихнутися один одним і спільними досягненнями.

Також навесні вийде моя оновлена книга "Мій роман зі спортом", в яку ми додали нові розділи, зокрема і про війну, і про смерть мого гуру Ольги Миколаївни Дерюгіної – найвидатнішої тренерки, яка пішла з життя два роки тому. Тому, такі важливі моменти я також додала в цю оновлену версію книги.

Які поради ви дасте молодим гімнасткам, які мріють досягти вашого рівня успіху?

Поради? Тільки віддаватися. Віддаватися на всі 100%. Не жаліти себе і це дуже важливо. Професійне життя в художній гімнастиці дуже і дуже коротке, адже ви починаєте дуже рано (десь з 3-4 років і закінчуєте до 18). І за цей такий маленький термін ви повинні дійсно зробити максимум. Тому що, якщо спортсмен це зробить, то, по-перше, будете поважати себе за свої досягнення, а по-друге, перед вами почнуться відкриватися досі закриті двері можливостей. Тому, найголовніша від мене порада – це віддаватися на всі сто будь-якій справі, в якій ви б хотіли досягти результату.

Баланс між спортом і особистим життям: як його досягаєте?

Якщо ми говоримо про час, коли я була професійною спортсменкою, то я взагалі була без особистого життя.

Я не знаю, чи правильно це, чи ні. Мабуть, все ж треба тримати баланс і намагатися все поєднувати. Але в моєму випадку я розумію, що мені потрібно було зосередитися саме на спорті. Я взагалі не відволікалася і так мені було легше концентруватися на важливому. Але водночас, я розумію, що комусь це навпаки могло б допомогти пришвидшитися. Тому, звісно, тільки баланс.

Тренування: що ви вважаєте найважливішим у процесі?

Найважливіше у процесі — слухати та довіряти тренеру, і, як я вже казала, не жаліти себе.

Багато дівчат просто не чують тренера і його зауваження, і тому крутяться на місці.

Або є випадки, коли дівчинка талановита, а вона просто ліниться і не допрацьовує. Тоді й тренер, і спортсмен – стоять на місці. А коли відбувається, як то зараз кажуть – метч, тобто взаєморозуміння з тренером і повна довіра – це призводить до відповідних професійних досягнень.

Ваш успіх: розкажіть, яка роль вашої команди та тренерів

Мене часто запитують про результати, але в нашій академії є набагато важливіша місія. Це нормальне ставлення до кожної дівчинки, і не важливо якого вона зросту, ваги, походження чи будь-якого іншого фактору. Це дуже важливо.

Дуже часто я помічаю, що заради результату тренери йдуть на все, і це дуже погано. Тому я і відкривала академію, спираючись на власний життєвий досвід, адже знала, чого не вистачало мені, і тепер намагаюся це вже дати своїм діткам в академії.

Що думаєте робити, після завершення спортивної кар'єри?

Я вже закінчила свою кар'єру і вже роблю. Відкрила академію Різатдінової, проводжу турнір Rizatdinova CUP, написала книгу "Мій роман зі спортом" і можу сказати, що вважаю себе людиною, інфлюенсером, за якою йде молодь. Я вважаю своєю місію зараз – це надихати, допомагати, мотивувати на нові звершення саме молодь, адже це наше майбутнє.