Розказує, а не показує. 12 думок після перегляду стрічки "Довга хода"

Минулого тижня Стівен Кінг накатав твіт з топ-10 своїх улюблених фільмів, але зробив примітку, щоб виключити з переліку 4 стрічки за власними романами (так би мовити, їхня присутність взагалі не обговорюється). Автор любить гарні екранізації своїх робіт, і це абсолютно нормально. Навряд без любові до власної творчості зміг би забратися так високо. У тій четвірці минулого тижня не було «Довгої ходи», хоча Кінг на той момент стрічку вже подивився. Імовірно, Стівену потрібен час для того, щоб прийняти кіно як одне зі своїх улюблених: у твіті не було жодної його екранізації цього століття. Однак пізніше автор все-таки написав про «Довгу ходу» на своїй сторінці, зазначивши, що глядач не закохається у цей фільм – але буде заворожений переглядом. Ще й у Реддіті на питання про свою історію повідповідав. Очевидно, автору подобається стрічка. Далі м’яч на боці глядача.

Деталі

Подивився і маю що сказати. Говорити буду із сюжетними спойлерами у розділі «Враження», але до нього – без жодного. Тож якщо лише вирішуєте, дивитися/ні, встигніть вчасно зупинитися.

Чи варто дивитися?

Так. Я втомився від оцих «найкраща екранізація Стівена Кінга» на кожному кроці про кожен новий фільм за його роботами, тому буду більш стриманим та просто скажу, що «Довга хода» – просто чудове кіно. Не читав оригінал, тому мав можливість не порівнювати та просто насолоджуватися переглядом – і мені вдалося. Справді отримав задоволення, бо це якісна робота з історією. Антиутопічний світ, де 50 хлопців змушені раз на рік йти дорогою доти, доки не залишиться живим лише один, – цікаво, але дуже обмежує автора що книги, що фільму. Бо всі події – на дорозі. Ти не можеш заграватися флешбеками. Не можеш дістати нового цікавого персонажа нізвідки. Не можеш уникнути великої кількості діалогів, бо що тоді залишиться, окрім ходьби? «Довга хода» має крутий та цікавий концепт, але він же її обмежує.

Ви повинні пам’ятати «Дивергента», який також антиутопія та також має концепт (людей ділять на фракції, але є «обрані»), однак не знає, як з ним як слід працювати. Тому припускається все нових та нових логічних помилок… А «Довга хода» знає, що робити зі своїм. Знає, що може вивезти лише на діалогах, тому дає багато розмов, які змушують слухати, затамувавши подих. Знає, що найгірше для неї – втратити динаміку, тому вона дбає про свій темп, пришвидшує його за необхідності, не робить пауз, щоб його не загубити. Знає, що повинна досліджувати більше почуття людей у ситуації, а не їхні дії, тому правильно розставляє акценти. Режисер та сценарист знали, з якою історією працюють. Тому підсвітили в ній найкраще та замаскували найгірше. Себто якісно виконали свою роботу.

Не розділяю думки Кінга про те, що у стрічку не закохатися. Цілком можливо. Можна полюбити те, як вона реалізує концепт та свою історію. Можна полюбити багатьох цікавих персонажів. До душі може припасти те, наскільки чудово вона зроблена технічно: світло, ракурси, кольори тощо. А ще вона справді лякає. Не скримерами та чудовиськами, а реаліями свого світу. Це вже про атмосферу, у яку занурюєшся напочатку та виринаєш з якої тільки наприкінці стрічки. Не в останню чергу через її жорстокість та відвертість – незвичну для сучасного дещо стерильного кіно. «Довгу ходу» не так вже й важко полюбити. А щодо завороженого перегляду Кінг не збрехав, бо останній акт дивишся майже не кліпаючи та з думкою «ну що ж там далі!?».

Стрічка може не сподобатися через сам концепт та свою тональність, але для цього й існують трейлери: щоб глядач зрозумів, підходить/ні йому фільм саме за цими компонентами. Ті, що були вражені показаним у трейлері, отримають від кіно те, що і сподівалися отримати.

Враження

1. Більше 20 років знадобилося жанру королівської битви, щоб міцно стати на ноги. Фільм «Королівська битва» вийшов на екрани у 2000 році. Потім були «Голодні ігри». Але то все квіточки. Зараз проекти жанру штампуються регулярно, причому майже всі відомі – високої якості. Та ж «Гра в кальмара», «Аліса в Ігрокраї», тепер – «Довга хода». І це тільки те, що виходило впродовж цього року. На підході нова частина «Голодних ігор». Як декілька років тому всі сходили з розуму з теми мультивсесвітів, зараз шаленіють від королівських битв. Їх дивляться та обговорюють, вони заробляють гроші, тому компанії не бояться інвестувати у проекти такої тематики. Більше ні. Ймовірно, є багато гідних романів та оповідань жанру, які досі не екранізовані. Деякі будуть вже найближчим часом.

Але фіксуємо вже зараз, що між зародженням жанру у кіно та його піком розвитку минула чверть століття. І нехай після цього хоч хтось скаже, що тренди у кінематографі змінюються швидко. Ні, навпаки.

2. Нарешті хтось докумекав зробити візуально дуже різних персонажів. Цього часто не вистачає в історіях з великою кількістю героїв: імена всіх вивчити, якщо сам не поставиш перед собою такого завдання, не зможеш, а плутанина може коштувати тобі зіпсованого враження від перегляду. Тут ключові персонажі різних рас, мають різні зачіски, різні статури, навіть вдягнені по-різному. Тобто фільм максимально спрощую сприйняття героїв. Ти можеш не знати імені Генка, але відносно інших низького хлопця азійської зовнішності легко відрізниш. Можеш не знати імені Барковіча, але єдиного з білявим довгим волоссям запам’ятаєш та ні з ким не сплутаєш. І так з усіма. Неможливо заплутатися. Візуальна робота над персонажами у цьому напрямку – чудова. Можливо, найкраща серед всіх проектів жанру королівської битви.

3. Жанр впирається у вміння/ні зробити якісну картинку. Можна скільки завгодно казати, що головне тут – концепт світу, але давайте пробіжимося по іншим схожим проектам. «Королівська битва» – класика, яку зараз важко дивитися через ненасичену картинку. «Голодні ігри» й досі чудові, бо виглядають дорого-багато. «Гра в кальмара» навмисно використовує рожеві, жовті, сині кольори, часто – дуже різкі. Тому й переграє «Алісу в Ігрокраї», яка виходить паралельно, бо та подекуди занадто темна і погано працює зі світлом (і не так багато уваги приділяє костюмам). У жанрі недостатньо мати якісну історію, треба ще й правильно її показати. І «Довга хода» це робить. Тут ми дивимося з камери, яка лежить на асфальті, як хлопцю переїжджає ноги танк. Тут ми розрізняємо героїв у темряві, але все ще відчуваємо, що ніч. Тут хлопець з діареєю буде показаний з-за спини, щоб ми бачили причину його подальшої смерті. Саме картинка перетворює гарний концепт на проект, який подивляться мільйони.

4. Кінг вміє писати живі діалоги. Я усвідомлюю, що ви читаєте цю статтю не заради таких простих та очевидних висновків, але було б нечесно не проговорити це. Історія потребує якісних бесід, і автор такі дає. Жодного разу не було відчуття, що персонажі говорять занадто пафосно чи неприродньо. Ні, кожна репліка – така, яку будь-хто з них міг сказати у такій ситуації. Десь це грубо, десь дуже мило, десь жорстоко та нещадно, десь сумно. Нема таких слів, які б ніколи не сказали на цьому шляху персонажі. І кожен залишається собою до кінця. Звісно, подорож їх змінює, але навіть Барковіч, який не витримав тиску провини, видається дуркуватим що на перших, що на останніх для себе хвилинах стрічки – це все той же Барковіч. І так з усіма. Бесіди розкривають та розвивають персонажів.

5. Відчувається динаміка взаємин між героями. От візьмемо, наприклад, головний дует стрічки – Рея та Пітера. Перший до середини шляху не розповідає своєї істинної мотивації взяти участь у ході. Другий тільки у передостанній день каже, звідки у нього шрам. І не те щоб ці деталі з’являються нізвідки: в них питали раніше, однак ті не готові були розповісти. І діляться секретами одне з одним вже пізніше, коли допомогли одне одному, пройшли довгий шлях, коли були вкрай близькі до смерті та змогли її уникнути. Спочатку були одне одному ніким, випадковими супутниками – а закінчили як друзі, готові принести себе у жертву заради іншого. І ми справді бачимо весь цей шлях, проходимо разом з ними. Ми розуміємо, звідки воно взялося та логіку їхніх рішень в останньому акті. Бо діалоги.

6. Вкрай велика амплітуда емоцій. Між «все погано» та «все добре» (наскільки тільки може бути добре, коли йдеш на смерть) лише декілька десятків секунд в окремих сценах. Коли ти маєш сюжет, де 49 з 50 учасників помруть страшною смертю, є ризик зняти вкрай депресивне кіно. Однак «Довга хода» такою не стає. Вона встигає запустити проміні сонця у моменти найбільшого мороку. Наприклад, сцена підйому на пагорб, коли вмирає найбільше учасників, завершується примиренням головних героїв, вибаченням Рея та спокійним сприйняттям ситуації Пітером – позитивною подією. Деякі смерті, особливо з останньої третини стрічки, сприймаються не стільки як вбивства героїв, скільки як прощання з ними. Бо вони самі вирішують, що час піти та як саме підуть. І ти радієш, що вони йдуть саме так, як хочуть вони. Радієш кожному світанку, до якого дожили Рей та Пітер. Радієш, коли Рей ділиться їжею з товаришем. Радієш, що майора «виведено з гри». Саме завдяки всьому цьому депресивна історія не відчувається занадто важкою.

7. Нам показали всі можливі способи померти під час ходи. І це чудово, бо мати концепт та не реалізувати його на повну – прикро. Треба встигнути показати глядачу якнайбільше різних смертей, бо саме вони вкажуть на те, у наскільки щільні рамки загнано учасників та наскільки жахливий цей світ. Деякі учасники ходи вмирають гучно, деякі – тихо. Дехто вибігає за межі дороги у спробі втекти, хтось – роздягнений, щоб померти так, як хоче він сам. Хтось вбиває себе на знак протесту, а хтось – через муки совісті. Хтось не може йти, а хтось вирішує сам це кинути. Хтось помирає на руках у товариша, а хтось – на самоті. Дуже багато різних смертей. Все як повинно бути у такому жанрі. Еталонна робота у даному компоненті.

8. Вболіваєш не тільки за свого улюбленця. Ще – проти ігор. І насправді це вкрай важливо, бо деякі антиутопії засильно концентруються на персонажах, через що забувають, ким вони є. А вони так-то повинні як слід покритикувати існуючий у світі уявному порядок, щоб людство не допустило чогось схожого у реальному житті. «Довга хода» не забуває, тому і формує прив’язаність до основних героїв, і виховує у глядачі відразу до показаного устрою, через який так прикро помирають люди. Тому наприкінці тобі не все одно, чи помре/ні майор, бо той є символом цього жахливого порядку. Бо ти вболівав не тільки за Рея та Пітера.

9. Дуже зручна стрічка для постійних питань собі «а що б зробив я?». Бо між смертями людей подій майже нема, тільки діалоги – і досить легко встигнути у якийсь момент уявити себе на місці того чи іншого персонажа. Фільм дає тобі таку можливість і залучає тебе до дії. Легко подумки промовити: «Я б зробив/ла так, як і він!». Такі роздуми допомагають краще дізнатися та зрозуміти себе – і стати трошки більш свідомим. Кіно сприяє такому розвитку глядача.

10. Принцип «показуй, а не розказуй» порушено. І це чудово! Бо про необхідність дотримуватися його говорять звідусіль. Дійсно варто. Але для різноманіття ми потребуємо позитивних прикладів, коли зробив інакше – й усе вийшло добре. Ось +1 до цієї все ще дещо порожньої скарбнички. У творчості щоб порушити правило та не зіпсувати все, треба це правило знати. Кінг, сценарист та режисер стрічки знають. Тому здебільшого тут розказують. Учасники ходи розповідають про своє життя та його деталі, а нас не закидають їхніми флешбеками. Герої кажуть, що «почуваюся погано» та «мені сумно», а не лише це показують. І саме тут це працює, адже, як уже сказав вище, акцент на почуттях, а не на діях. А тут емоції – максимально щирі. Бо нащо людям брехати, коли (майже) всі все одно помруть?

У підсумку всім хлопцям справді віриш, а динаміка не втрачається через те, що у кадрі постійний рух та розмови вставляються поміж смертями-подіями. Якщо порушувати принцип «показуй, а не розказуй», то тільки так. Ультимативний приклад-аргумент на майбутнє для суперечок з тими, хто скаже, що «завжди краще показати». Не завжди.

11. Кінцівка – передбачувана. Пара головних героїв дістається самого кінця. Рей, який із самого початку складав руки на груді у хрест, щоб тримати рюкзак, все-таки вмирає. Пітер обирає останнім бажанням гвинтівку. Очікувано. Але все ж як красиво! Наприкінці автори могли обирати: або завершити правильно, або здивувати. Обрали безпечніший шлях. У цьому немає нічого поганого хоча б тому, що завдяки такому рішенню ми отримали чудову сцену обману-прощання з Реєм, смерть майора як символ змін та закріплений факт розвитку Пітера у виборі тим рушниці. Кінцівка відчувається великою, а ти почуваєшся після старту титрів спустошеним через рішення стрічки піти саме цим шляхом. То хіба погано вийшло?

12. Пітер обрав друга. Коли він дізнається про бажання Рея вбити майора, то каже, що «помсти недостатньо». А потім все-таки вбиває майора сам, здійснивши помсту. Тобто тепер достатньо? Так, у такому разі це є розвитком персонажа, однак сама ідея стає сумнівною, бо стрічка так-то не про помсту. Вона про дружбу. Тому пропонує дивитися з іншого боку: Пітер обрав не помсту, а Рея. Він вбиває майора не через бажання помститися за довгу ходу чи Рея, а тому, що цього більш за все хотів його товариш. І Пітер визнає, що Рей мав достатні на це причини. Визнає, що Рей є гідним того, щоб його бажання було виконано. Визнає, що Рей – достатньо важлива для нього людина, щоб він витратив своє бажання на виконання мрії друга.

Пітер міг обрати будь-що та отримати багато грошей, а обрав товариша. Бо історія – про дружбу та те, як можна та чому варто залишатися людьми навіть у такому жахливому світі. І Пітер залишається. Він не месник. Лише людина. І хороший друг.